Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Отож-то й воно!

Але й сусіда був людиною, і в сусіда були серце та очі: побачив, мабуть, що кращої, ніж Андрійкова мати, йому не знайти. Побачив та й став потихеньку присватуватись. То байдуже проходив мимо їхнього двору, хіба що тільки головою кивне, а це як неділя, то й він па поріг:

— Драстуйте!.. Оце зайшов по-сусідському...

Брови чорні, очі блищать молодо, в чуприні — жодної волосиночки сивої. "Мужчина в соку!" — зітхала незаміжня жінота. Сяде па єдиний в їхній хаті стілець: вважайте, до самого вечора.

Мати спершу сердилась, замалим не гнала його, але сусіда належав до того типу людей, що вдіє за що як беруться, беруться всерйоз. І згодом став помічати Андрійко, що в матері й очі спалахують, і щоки жар обсипає, як тільки сусід заходить до хати. І вже незнайомий, якийсь аж мрійливий усміх вряди-годи та й спливе на материні строгі вуста.

Він і тепер це знає, чим би те все скінчилося, коли б не сусідів синок. Перестрів якось у шкільному дворі, при всьому чесному людові сказав (чвиркнувши при цьому крізь зуби презирливо):

— А ми твою матір забираєм до себе!

Андрійко спалахнув сірником:

— Хто тобі це сказав?

— Тато сказали.

— Твій тато брехун! — закричав щосили Андрійко. Так його зараз ненавидів — убив би на місці!

— А ти свою матір спитай!

Андрійко не став бігти до матері — кинувся з кулаками на кривдника.

Билися мовчки й люто. До крові, до сліз. Качались у пилюці, душили один одного й дряпались. Поки нагодився учитель та й розборонив, та й повів обох до директора.

Мати довго не могла допитатись, за що вони завелися* Врешті не витримав, закричав до неї:

— Йди до них!.. Йди!.. Проживу й без тебе!..

І розридався гірко, невтішно...

Того вечора вони довго сиділи обнявшись. В хаті повільно гусла темрява, було особливо затишно, вони тихенько розмовляли про тата, про те, як гарно жилося втрьох, і що мати нікуди од нього не піде, і що отак удвох житимуть.

І коли сусід затупотів на порозі й постукав у двері, й Андрійко весь внутрішньо стиснувся, мати розтулила обійми, легенько штовхнула в спину:

— Скажи, що мене нема вдома.

Ще жодного маминого наказу не виконував так охоче Андрійко.

— Матері нема вдома! — гукнув крізь замкнені двері.

— А де ж вона?

— Не знаю.

— То я пізніше зайду.

— І пізніше не буде!

— Поїхала куди, чи що? — здивувався сусід.

— Нікуди вона не поїхала! — закричав ще дужче Андрійко.— Тільки для вас її вдома ніколи не буде! — І вже од себе додав: — Шукайте собі жінку деінде, а до нас і дорогу забудьте!

І, гордий, повернувся до матері.

— Бачу, що з тобою, сину, не пропадеш,— сумно всміхнулась мати. Так усміхнулась, що Андрійкові стало якось аж нехороше.

Дядько не повірив, звісно, Андрійкові: навідувався ще кілька разів. Аж поки мати щось таке сказала йому, що він став обходити їхній двір десятою дорогою...

Отак вони вдвох і жили: Андрійко й мати. Сутужно частенько було? Голодно й холодно? Мати ніколи не скаржилась, Андрійко ж поготів. Тим більше, що в Андрійко-ній мисці якимось побитом і борщ завжди був густіший, і суп наваристіший. Хоч він завжди ревниво стежив за тим, щоб мати насипала порівну.

Та потроху-потроху й вони вибивались у люди: в Андрійка появились і чобітки, й шапка нова, й пальтечко — крамничне. Не все, звісно, одразу, маминої зарплати вистачало купити щось одне, та й те не за одним махом, зате кожна покупка — справжнє свято в їхній хаті!

Мати продовжувала ходити на роботу, Андрійко — до школи. Щоб дуже охоче навчався, того не можна сказати: траплялись і двійки, а в основному — трійки, але мати не дуже тим журилась, мати казала, що не всім же бути відмінниками і здобувати вищу освіту, головне, щоб людиною ріс і мав завжди совість. І Андрійко, з горем пополам закінчивши сьомий клас, солідно сказав, явно наслідуючи матір:

— Годі протирати штани та хліб даром ясувати! Піду на курси шоферів.

— Тобі, сину, видніше,— відповіла, як дорослому, мати. Розуміла, мабуть, що вмовляй не вмовляй, син зробить по-своєму.

Отут, на курсах, і показав, на що він здатен, Андрій. До пізньої ночі просиджував над конспектами і в класі найдовше затримувався, копаючись у моторах і трансмісіях.

— Я, мамо, повинен машину як свої п’ять пальців знати!

Водив потім вантажну машину па тому зк заводі цегельному, без аварії жодної. Але поки призвали до армії.

А перед цим надумався женитись: боявся, що Люба не діждеться, вискочить за іншого заміж. Люба й тепер іде, мов килимами доріжку встеляє, а тоді, в вісімнадцять неповних, і зовсім була королівною: не один очі рвав.

Мати й тут не відраювала. Тільки спитала, де жити збираються.

— Поки що тут,— відповів Андрій безтурботно.— А повернуся з армії — нову хату збудуєм. Такий палац, мамо, поставимо, що й у Києві не знайдете! — В Андрія тоді крила ворушилися за плечима, і називались ті крила — Любашею.

— Ну що ж, тобі, сину, видніше. Мені аби ви щасливі були!

Прожив Андрій два місяці з молодою дружиною — в ладу пролетіли. Андрій та Любаша — в кімнатці, а мати, щоб не заважати молодятам,— у сінях, добре, що хоч сіни великі, та й літо ще стояло надворі. Відгородилась ширмою — і є свій закуток.

Схоплювалась, як і раніше, до світанку. На все життя лишився спогад Андрієві: сон солодкий, юне — поруч — тіло дружини, а в печі дрова потріскують. Розклепить на мить повіки: гарячі по стінах спалахи і материна постать. І таким затишком війне на Андрія, що він аж потягнеться солодко.

Проводжали в армію — Люба тонула в сльозах, з материних очей — ні росинки. Подивитися збоку — людина чужа. Один Андрій знав, що мати за всю ніч повік не зімкнула: пекла та варила, гладила та збирала до великого "сидора". Розв’яже потім "сидір" в казармі й про себе подивується: скільки мати вмудрилася впакувати в нього! Кожна річ в папір дбайливо загорнена. І білизна, й рукавиці, й шкарпетки зимові, нею ж вив’язані: коли ще буде той призов до армії, а мати ж, бач, заздалегідь готувалась до нього.

Пішов Андрій в армію, лишив матері, щоб не скучала, молоденьку дружину вагітною. Про то, що Люба вступила в тяж, дізнався вже з її листа й того ж вечора настрочив матері аж на трьох аркушах про одне й те ж: ви ж там, мамо, пригляньте за Любою! Не давайте їй нічого піднімати важкого. Довго не було відповіді, нарешті отримав: мати, як завжди, скупо повідомляла, що в них усе гаразд, що на цегельному заводі ввели нову піч (потрібен йому був той цегельний завод!), і лише під кінець додала: "За Любу не переживай, якось дамо раду". І все. І хоч оближися...

Про важкі Лгобині пологи дізнався, коли приїхав у відпустку. Після року служби в армії. Хвацьким сержантом, у новесенькій формі. Люба як приклеїлась — не відірвати! А поруч мати з лялькою в білім пакунку. В Андрія так серце й тьохнуло: син!

Припавши до чоловіка, Люба вночі вже розказувала пошепки, як вона тяжко родила, що коли б не його мати, вона навряд чи й живою лишилася б. Усіх на ноги підняла, професора привезла з Києва, од пологового будинку день і ніч не відходила, всі лікарі в один голос казали, що такої свекрухи їм ще не доводилось бачити,— не треба й рідної матері, і вона, Люба, повернувшись додому, цілувала їй руки і плакала...

Новин, новин... До пізньої ночі переповідала їх Люба між обіймами та поцілунками.

Та найголовнішу приберегла під кінець, коли вони вже засинали, зморені любовною грою: мати, не чекаючи повернення Андрія з армії, заходилась коло нового будинку. Вже обгородила парканом подвір’я, вишеньки посадила і яблуньки, і цегли повен двір навезла, й заклала фундамент.

— День і ніч пропадає, не знаю, коли вона й снить... Та вона сама тебе завтра поведе — показувати... Тільки не признавайся, що я тобі сказала: просила мовчати...

— Навіщо ж тоді розказала? — образився за матір Андрій. Не те що образився — прикро стало.

— А кому і розказати, як не тобі? — горнулась до чоловіка Любаша.

"А й справді — кому?" — подумав Андрій. Та й обійняв, та й поцілував у тенлі податливі губи...

Вранці, вже після сніданку, мати з урочисто-загадковим виразом на обличчі сказала:

— Пішли, сину, я тобі щось покажу.

Повела за виселок, на узгір’я, де вони тепер і живуть. А тоді вулиця тільки намічалась: новими парканами, непокритими коробками будинків, глибокими, під фундаменти, ямами. Підійшла до паркану — дошка в дошку, ще й пофарбовані. "Самі фарбували?" — "А хто ж!" Одімкнула новенький па хвіртці замок: "Отут, сину, гнитимем!" І деревця молодецькі повибігали назустріч: а хто це до нас завітав?

Двір збігав донизу, дерева, коли й виростуть, не заступатимуть краєвиду, видно ген-ген, аж до Києва, будинок закладено не менш аніж на чотири кімнати. "Три кімнати й кухня",— поправила мати. І спитала ревниво: "Ну як?" Андрій не міг приховати захоплення, він і справді про краще й мріяти не міг, тільки ж навіщо вам, мамо, отак надриватись, ну, що зробили, про те вже що говорити, а тепер почекайте, поки я повернуся з армії... досить з вас і цього, і за це не знаю, як дякувати... "А для чого ж я, сину, живу? — спитала з подивом мати.— Ти краще скажи, де сарай ставити: отут чи ось тут?" — "Ставте, мамо, де вам видніше, тільки ж знову кажу: почекайте, поки я повернуся додому, не надривайтеь самотужки".— "А я, сину, й не надриваюся дуже: мені завод помагає. Осьо й цеглу, бач, завезли, і столяркою обіцяють допомогти. От тільки з залізом буде сутужно, заліза не так легко дістати, та, думаю, якось дамо раду..." — В материних очах вже світився новий будинок, і не було в світі сили, яка могла б її зупинити.

Поїхав добувати службу Андрій, а вслід йому полетіли листи: більше від Люби. Писала, що мати за тим будинком і світу не бачить, хоче закінчити до повернення сина. Андрій просив Любу, щоб хоч вона матір притримувала, та знав наперед, що нічого з того не вийде: мати що вже як візьме в голову — ні вблагати, ні вмовити. Отак і цього разу: повернувся з армії, а будинок уже готовий стоїть: цегляний, на три — хоч конем грай! — кімнати. "Давно скінчили?" — "Три місяці тому".— "Чого ж не переходите?" — "Ждали, поки ти прийдеш з армії. Ти ж для неї — весь світ у вікні!" І вперше вловив Андрій ворожі нотки в Любапіинім голосі.

Лежав коло дружини, жалісно думав про матір: так вона за цей рік подалася. "Що з вами?" — "Зі мною, сину, нічого!" А під очима — тіні чорні, й іде-іде, та за поперек рукою і вхопиться.