Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Що ж, щасливої паші вам обом, я вже казав, що не ревную ніскільки. Отелло в мені давно перетлів, та й хто його знає, чи був у мені отой Отелло. Рідна матуся моя, керуючись найсвятішими намірами, підсунула мені сурогат Дездемони, і те, що було поміж нами, може назвати любов’ю тільки дуже убога людина. Риб’яча кров ще не зігрівала нікого, а в моєї дружини вона світить у кожному порухові.

Засуваю шухляду назад: поцокай, поцокай, тобі недовго лишилось.

Думка про самогубство, зародившись раз, не полишала мене й на хвилину. Дозрівала в мені чорним плодом, який я мав рано чи пізно зірвати. Носив його у собі — не міг збутись. І вже зовсім іншими очима дивився на світ. Відчував незалежність, повну розкутість: от що захочу, те й зроблю і ви не встигнете мене покарати. Я наче набув якоїсь особливої влади над людством і впивався нею про себе. І хоч я не вчинив жодного злочину (щоночі роздумував: що мені зробити такого, аби вразити, приголомшити всіх, змусити заговорити про мене: спалити бібліотеку? влаштувати аварію пасажирського поїзда? пограбувать ощадкасу й розкидати гроші по вулицях?)... хоч не став Геростратом, відчуття зверхності все більше наростало в мені, і я не раз думав: "А ви? На що ви всі здатні? І чи наважитеся взагалі па щось подібне?"

Пригадую, як ходив ремонтувати телевізор до батьків Миколи Наружного. Раніш я не пішов би нізащо, попросив би послати напарника, адже вони добре знали мене, коли я ще навчався, і мати Миколина журилась не раз, що зі мною все ясно, що я далеко піду, а от її син... Тож я раніше нізащо не пішов би до них, а тепер рушив з якимось веселим зухвальством.

Вони мені дуже зраділи, особливо старенька: боже, яким ти став! Ти одружений? І дітки є? А наш Микола холостякує й досі, боїмося, що так і не діждемось онуків. Не знали, де мене й посадити, чим пригостити... А коли я відмовився, стара стала збирати моїм дітям гостинця: аякже, не можна, це ж діти! От коли б у пих були онуки... І я змушений був таки взяти. Це вже коли полагодив їм телевізор: дрібничка, копійчана робота, але я не міг забути золоті шеврони на рукаві їхнього сина!

— П’ятнадцять карбованців!

І нахабно дивився їм у вічі.

Обоє знітились так, наче оті п’ятнадцять карбованців колись позичили в мене й забули віддати. Заметушилися, шукаючи потрібну суму ("Пошукайте, пошукайте, синок же, гляди, надсилає! У нього ж грошей кури не клюють!"). Набралось дванадцять карбованців. От біда, ще не приносили пенсії... Почекай хвилину, збігаю до сусідів. Та швидше ворушися, старий, йому, мабуть, нема часу й ждати! Нічого, я почекаю, не горить... Приніс три карбованці, й знову пробачались, я ж сказав на прощання передати привіт їхньому синові, хоч знав наперед, що й без цього напишуть про п’ятнадцять карбованців.

Відпише, та вже буде пізно: привіт із того світу!

Ха-ха!

Був увесь оцей час наче в хмелю, зухвало-веселому, злому, і навіть дружина, для якої я давно уже став нічим, навіть вона звернула увагу:

— Що це з тобою?

— А що?

— Ти наче наркотиків наковтався?

— Наркотиків? Красненько дякую: наркоманом у твоїх очах я ще не був!.. А взагалі, це ідея: вдатись до наркотиків. Ти б не могла дістати в своїй аптеці марихуани? Чи героїну? Чи як там у вас це зілля називається?.. Ви ж ним з-під поли підторговуєте?.. Віддам усе на світі, подарую твоєму останню сорочку, щоб тільки скуштувати, що це таке! Згода?

— Ти й без цього хороший! — холодно відповіла дружина.— Тобі давно пора до психіатра.

— В психіатричну? — підхопив я радісно.— В гамівну сорочку? Так у чім же справа!.. Давай, викликай: звільню місце для твого бугая! Карету мені, карету!.. Тільки боюсь, голубко моя, що пе встигнеш... Боюсь, що запізнилась. Лді.іо, моя мила, адью! Вітай усіх живих і ще не народжених!

Не зрозуміла нічого. Подумала, що я й справді трохи той... збожеволів: стала замикатися на ніч у своїй кімнаті. Боялася за своє дорогоцінне життя. За свою риб’ячу кров.

Що ж, тут нічого нема неприродного: чим людина нікчемніша, тим дужче чіпляється за життя — жалюгідне своє існуваннячко.

Цікаво, що вона робитиме, коли побачить мене в петлі? Вперше їй доведеться заснути без душу. А що засне, в цьому я пе сумніваюсь ніскільки. І діти спатимуть міцно — недалеко відкотились од своєї матусі.

* * *

Без чверті дванадцята, пора.

Анітрохи не страшно, тільки терпне потилиця. Й стягнуло на голові шкіру, судомить вуста.

Кладу годинник па стіл: хай доцокує, недовго лишилось. Виймаю шнур, лаштую петлю. Вив’язую старанно, щоб витримав зашморг, і лише тепер помічаю, що шпур задовгий: треба відрізати. Йду на кухню, беру ніж.

т

Відрізаю, скільки треба, а щоб одрізаний кінець не розпушився, акуратно обпалюю його над конфоркою. Весь дім переповнений якоюсь особливою тишею. Будинок нале знає, що має статись, і, завмерши, прислухається до кожного мого руху. Я мимоволі думаю, що віднині й навіки піду в тишу, в абсолютну тишу, яку ніщо не в спромозі порушити. Вона відгородить мене від усього живого й суєтного, буду я весь належати їй, весь — у ній, лас для мене зупиниться, а разом і стиснеться до щільності лорної дірки, сама вічність замкнеться в мені, бо мільярди років для мене будуть ніщо. Я завмер, приголомшений оцим відкриттям, та на разі якісь пахощі дратівливо пробились до моєї свідомості.

Спершу подумав, що то розплавлений на кінці шнур. Тільки ж ні, капрон пахне не так: інший запах настирливо пробивався до мене, поки я врешті збагнув, що то пахне кава, повнорозчинна, в двохсотграмовій металевій коробці. Кава, що нею з дня у день ласує дружина: в неї понижений тиск і вона не може жити без цього напою.

Я ж досі був байдужий до кави. Волів краще пити чай, звик до нього з дитинства, вмів його заварювати, чай для мене був найкращим напоєм, а тут ураз захотілося кави. До сліз, до спазмів у шлунку.

Налив до чайника трохи води, щоб закипіло швидше, насипав до чашки три ложки кави. Вкинув цукру, перемішав (так завжди робила дружина), а потім залив окропом. Окріп наче знову закипів, покриваючись коричневою піною. Тремтячи од нетерпіння, я поніс чашку до столу. Сів і став одразу ж пити: студячи, невеликими ковтками.

Терпкий напій всмоктувався кожною клітиною тіла, я навіть не уявляв, що кава може бути такою смачною. Присмак її лишивсь на вустах навіть тоді, коли відставив чашку.

Зводжуся, йду до ванної. Відкочую пральну машину, знімаю балію з металевого гака під самою стелею. Прив’язую петлю, вивіряючи, щоб вистачило місця повиснути, пе дістати ногами підлоги. Думаю при цьому, як краще: взутому чи босоніж, ця деталь мені чомусь здається особливо важливою, пригадую, що десь уже читав про те, що самогубці перед тим, як повіситись, обов’язково роззуваю-їься,— вирішив роззутись і собі. Відчував себе навдиво-виж спокійно, наче весь час поглядав збоку на себе: виконував кимось заданий добре засвоєний урок.

Приніс дитячу табуретку, викрутив з цоколя лампочку: не хотів, щоб одразу побачили моє спотворене смертю обличчя.

Скинув сорочку, оголяючи шию.

Знову пішов до кімнати: згадав про годинник.

Без п’яти дванадцята.

Повернувшись до ванної, поклав на підлогу, із мстивою насолодою наступив каблуком: умри ж поперед мене! Тріскіт рознісся такий, що я злякався, чи не прокинулись діти. Завмер, прислухаючись: жодного руху. Тиша аж згусла, аж затужавіла, болісно стиснула скроні, і я зрозумів, що то зупинився час і вічність почала огортати мене, пелепати в свої темні сувої. Поспіхом скинув черевики (підлога була холодна, як лід), став на табуретку, накинув на шию петлю, затягнув, скільки міг (робив те, як вві сні, хтось уже владно командував мною), набрав повні груди повітря і, міцно заплющивши очі, ступив уперед.

Ступив би вперед, коли б в остапшо мить не зупинився. Зупинився, застиг, вп’явшись підошвами в табуретку,— так прикипів, що не міг потім, коли трохи отямився та позбувся швидше петлі, відірватись од дощок: все ще здавалось, що, як тільки ступну, так і зависну в повітрі.

Врешті наважився, зліз, чимдуж побіг до кімнати. Зачинився, задихаючись, упав на канапу.

Болісно гупало серце, душило за горло. Здалося, що там і досі петля,— мацнув рукою — нічого. Жадібно вдихав повітря: на повні, до болю, легені. Яке ж воно смачне! Не міг ніяк надихатись. Все в мені здригалось, тремтіло, всього бив дрож, непідвладний, нестримний, мені то було холодно, то кидало в жар.

Оце б я висів уже мертвий...

Оце б мене вже не було...

Ти?.. Мертвий?.. Перед ким ти ламаєш комедію? Ти, невдахо, що ніколи нічого не довів до пуття! Не зміг навіть повіситись!

Але ж я хотів!.. Я щиро хотів покінчити з власним життям! Я сам не знаю, як усе це сталось.

Не знаєш! Ти не знаєш!.. Будь щирий хоч наодинці з собою: ти ніколи всерйоз не вірив у те, що покінчиш із життям! Навіть тоді, коли надівав на шию петлю. Навіть тоді грав комедію.

Я — комедію?.. Я?.. А шнур? А петля? А годинник розчавлений?

Що шнур?.. Зв’яжеш, натягнеш: буде на чому дружині сушити білизну. Годинник купиш новий.

При згадці про дружину мене так з канапи й кинуло: ось-ось повернеться, зайде до ванної. Уявив її презирливий погляд після того, як побачить порожню петлю. Не повірить ніколи, що всерйоз хотів повіситись.

Треба швидше зняти, поки не побачила.

Побіг до ванної, вкрутив знову лампочку. Спалахнуло світло, перед очима гойднулась петля. Аж занудило, коли уявив, як невмолимо вона уп’ялася б у мою незахищену шию. Одв’язав, зіскочив додолу, підібрав те, що лишилось од годинника, закотив на місце пральну машину. Напруженою спиною відчував, як дружина заходить у двір, підходить до дверей, дістає з сумочки ключ...

Перевів дух лише в себе в кімнаті. Стояв, тримаючи в одній руці черевики, в другій — петлю. Прислухався до того, як дружина й справді одмикає двері, заходить досередини. Чув її легкі кроки в коридорі, затим — у вітальні. Чомусь пішла не до своєї кімнати, а до моїх дверей.

— Ти не спиш?

Я завмер: не вистачало, щоб вона мене зараз побачила! З черевиками, з петлею в руках.

І що їй, власне, потрібно?

Крутнула ручкою, одстушілась від дверей. Пішла, слава богу, до себе. Я навшпиньках, пильнуючи, щоб не рипнуло, не скрипнуло, прокрався до канапи. Сів і знову завмер прислухаючись.

Скільки отак просидів, не міг би й сказати.