Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Це була катастрофа, весь світ обвалився довкола, і хоч мав ще можливість вступити до іншого вузу — категорично відмовився, смертельно ображений на все і на всіх, замкнувся в собі. Брав якусь художню книжку {повість, роман, історичний, сучасний — байдуже), на весь день зашивався в хащі, у ліс, щоб нікого не чути й не бачити, і годинами роздумував а гіркотою — кого вони втратили. Мама не знала, на яку біля мене й ступити, лаяла екзаменаторів, що підставили ніжку її дитині: мама була віднині переконана, що туди приймають лише по знайомству, по протекції, отже, простому смертному в той заклад не попасти довіку, і ми допустились фатальної помилки, подавши туди документи. Тато лише зітхав, хоч страждав не менше од мами, і якось, коли ми лишилися вдвох, поклав мені несміливо руку па голову й проникливо мовив:

— Не журнея, синку, якось воно буде.

Я хотів од відчаю піти на завод простим робітником, учнем токаря чи слюсаря — на зло всьому світові, але батьки мої впали в таку паніку, що годі було про те й думати. Щоб їхня дитина, їх син!.. Мені було урочисто заявлено, що коли я хочу вкоротити їм віку, покласти в могилу, тоді, будь ласка, можу робити що завгодно, можу навіть іти на той жахливий завод. Я дався себе вмовити і весь рік просидів удома. "Хай дитина відійде, відпочине, потім як слід підготується і наступного року таки вступить до вузу!" Мама носилася з думкою найняти мені репетиторів, кілька разів їздила до Києва, щоб домовитися з викладачами політехнічного, до якого я тепер мав вступати, але я категорично відмовився, мене нудило від думки, що знову доведеться гибіти над уроками. До армії мене не взяли за станом здоров’я, тож я майже весь рік просидів удома.

То був найкращий рік у моєму житті: я нічого не робив, ніщо наді мною не висло. Десь попереду бовваніли наступні екзамени, але до них було так далеко, а часу так багато, що я про них майже не згадував. Перечитав масу художніх книжок, не пропустив жодною фільму, жодного футбольного матчу, захопився шахами й кілька місяців не розставався з шаховою дошкою, аж поки вона мені набридла. Я був вільний як птах, з тією тільки різницею, що птах мусить сам дбати про їжу, мене ж годували батьки. Я засмаг і зміцнів протягом літа, а восени ще й поїхав на море до тітки. Коли ж настала зима, до моїх послуг були ковзани, лижви. Суцільне свято, свято протягом майже всього року — й досі вдячний батькам, що вони його мені влаштували.

Коли ж настав час, я не схотів подавати документи до вузу: з мене досить було отих невдалих екзаменів. Де гарантія, що й цього разу мене не провалять? Тим більше, що я так і не заглянув до підручника іноземної мови. Хіба винен, що мене од нього нудило?

Тож я вирішив вступити до технікуму, де випускникам середньої школи потрібно тримати один лише екзамен. Мамі ж, щоб її втішити, пообіцяв закінчити вуз пізніше, заочно.

Закінчивши технікум, влаштувався в телеательє: всі містечкові власники телевізорів знають мене, роботи — по горло, а заробіток ніскільки не менший, аніж у тих, що мають вищу освіту. Сфера обслуговування в цьому відношенні вигідно відрізняється од інших сфер виробництва, від заводу, наприклад, чи фабрики, чи того ж науково-дослідного інституту, школи, там — тверда ставка: сто чи навіть двісті карбованців — і все, і на більше не розраховуй, по своєму ліжку простягай ніжки, тут же, крім зарплати, ще й "навар", і то "навар" неабиякий, часом набагато більший од самої зарплати. Люди є люди, кожному хочеться, щоб телевізор як слід працював: "Ви вже постарайтесь, будь ласка, ми вам віддячимо!" Тож чому б і не постаратись, не прислужитись добрій людині, яка, наперед уже знаєш, тебе не зобидить, Серед нашого брата є такі артисти, що на виклики їздять лише власними "Жигулями". Одставить телевізор, зніме задню стінку і хоч там усього-на-всього перегорів запобіжник (двадцять копійок штука) чи відпаялась дротинка — раз ткнути паяльником, зробить таке лице, що в хазяїна й душа опуститься в п’ятки.

— Та-ак...

— Що там?

— Погані ваші справи, хазяїне! Вийшла з ладу деталь,— і ткне навмання в телевізор.

— Так замініть!

— Деталь дефіцитна,— мов і не чує наш артист,— Удень з вогнем не знайдеш. В одного мого знайомого півроку простояв, поки дістали... Все.

І починає ставити стінку на місце. З таким виглядом, наче не стінка в нього в руках — кришка од домовини.

— Що ж робити? — хазяїн розгублено.

— А нічого. Напишемо заявку, може, колись і пришлють. Не переплачувати ж спекулянтові в п’ять-шість разів!

Отут нашому хазяїнові й амба. Тут йому й каюк. Не відступиться, поки не вблагає дістати деталь. За будь-яку ціну.

Я, звісно, совістю не торгував (ловлю себе на тому, що думаю в минулому часі, наче мене вже немає на світі) і до такого не вдавався ніколи: з мене вистачало й тих преміальних (називайте їх, як вам подобається), що мені давали вдячні клієнти. Мав щомісяця карбованців триста, окрім зарплати,— ставка кандидата наук, та ще можливість придбати будь-який дефіцит, бо телевізор дивляться всі: я не знаю в нашому містечку будинку, над яким не стирчала б антена.

Спершу мені, правда, здавалось, що я на роботі цій тимчасово. Що от поступлю в інститут, на заочний, здобуду вищу осіту. А там — цікава робота, там проблеми, які чекають на мене, недарма ж природа заклала в мій череп сірої речовини більше, ніж багатьом іншим, і я прийшов у цей світ не для того, аби з дня в день тикати паяльником. Кожної весни я збирався подавати документи, кожного літа — засісти за підручники, щоб підготуватись як слід до екзаменів. Та роки йшли, я поступово звикав до своєї роботи, обростав, як то кажуть, жирком, мені все частіше приходила думка: а навіщо? Навіщо поступати в той інститут, мучитись упродовж п’яти років, здобуваючи вищу освіту? Який стимул?.. Зарплата?.. Я й тепер заробляю більше од будь-якого доцента, не кажучи вже про інженера чи якогось там лікаря. Що протирають штани за сотню з чимось карбованців. Цікава робота? А чи буде вона насправді цікавою? Це ще бабка надвоє ворожила. І чи принесе мені вища освіта щастя в особистому житті? Помирить з дружиною? Наверне серця власних дітей? Навряд. То для чого ж тоді надриватись?

Отак потроху-потроху та й охолонув до думки про вищу освіту, і вже іноді починало здаватись, що іншого мені й не дано, іншого й не потрібно: діждусь повноліття дітей, розлучуся з дружиною, заберу свої манатки та й переберусь до батьків. Тиша, спокій, мир та злагода — чого іще треба для повного щастя!

Але доля розсудила по-іншому. Доля підсунула вечір, з якого, власне, все й почалося.

❖ * *

Навчалася в нашому класі на протязі усіх десяти років Люся Костецька. Пам’ятаю її вже десь із сьомого, восьмого класу, і то лише тому, що виділялась вона з-поміж інших дівчат однією особливістю. Не була красунею, з великим трудом її можна було назвати гарненькою: в міру товстенька, в міру пухкенька, в міру симпатична з лиця, з лагідними, як у терплячої мами, очима. Її так у нас і називали: "Мамою Люсею", бо не було в нашому класі учня, який в скрутну хвилину не звернувся б до неї. Мама Люся вислухає, поспівчуває, якщо зможе, то й горю зарадить. А дівчата, особливо ж наші красуні, так і виснули по черзі в неї на шиї. Якщо ходить із мамою Люсею на великій перерві, то так і знай: переповідається чергова драма любовна. "Люсенько, золотко, порадь, що робити? Тільки ти можеш урятувати!"

Але навіть нас їй було мало. Вона вічно возилася з учнями молодших класів, які так і горнулись до неї. Кимось опікувалася, когось утішала, втирала носи й очі. Майбутня професія її була наперед визначена, і ніхто з нас не здивувався, довідавшись, що Костецька подала свій атестат до педагогічного вузу.

Всі оці роки я з нею найчастіш зустрічався. Закінчивши педінститут, мама Люся лишилася в нашому містечку: завідувала дитячим садком при цегельному заводі. Вийшла заміж, народила купу дітей і якщо не стала ма-тір’ю-героїнею, то в тому винен її чоловік, який загинув в авіакатастрофі. Мама Люся поплакала, скільки годилось, а на більше в неї не було часу: сімейка дай боже, та ще й робота, де чужі діти горнулись до пеї так, як до рідних матерів не горнулися. Про те, щоб вийти заміж удруге, не могло, звісно, бути й мови: хто б зважився звалити на свої плечі цілу ораву ротів — хоч і веселих, зате ненаситних. Тож мама Люся так і лишилася вдовою, і я не стрічав ще такої життєрадісної, врівноваженої такої вдови. Зіткнешся, бувало, на вулиці:

— А, Люсь, привіт! Як життя!

— Краще не треба!.. А в тебе?

І такими очима, добрими, чуйними, гляне в душу твою, такими очима, що й незчуєшся, як почнеш скаржитися вже на своє, таке недоладне життя. Що й дружина не любить, і діти чужі, що іноді не знаєш, де дітись,— хоч з мосту та в воду. Вислухає, поспівчуває, утішить — все, мовляв, перемелеться, завжди треба на краще надіятись, і, гляди, й справді мов аж посвітліша довкола. І не раз при самій лише думці, що десь поруч живе мама Люся, легшало на серці, розвиднювалось на душі.

Бував і в неї вдома: лагодив старенький телевізор чи заходив просто так, душу одвести. І ніде не було мені так затишно, як у мами Люсі: за чашкою кави, серед світлоголової й дружної її дітвори. Яка ніколи, здається, не знала, що ж таке сварка чи крик.

— Люсь,— казав я їй не раз жартома,— ну чому я не женився на тобі?

Вона, звісно, сміялась, а я й справді жалкував, що не одружився якщо не з Люсею, то хоча б з подібною до неї.

То ж хто, крім мами Люсі, міг додуматись до цього вечора? Хто, крім неї, міг згадати, що незабаром минає двадцять п’ять років, як ми розлетілися з десятого класу, хто куди, так розлетілись, що ні докликатись, ні догукатись. Той на північ, та на південь, той на Камчатку, на Далекий Схід — відстань і час пообривали поміж нами зв’язки, ми вже не знали, хто з нас живий, а хто, може, й помер, хто по-справжньому вибився в люди, а хто й зовсім здрібнів, з головою поринувши в буденні клопоти про кусень насущного. Ми не знали нічого одне про одного, лише мама Люся все про всіх знала, лише вона знаходила сили і час з усіма листуватися: хай навіть два, хай один лист на рік, хай лише вітальна листівка на день народження. Переконанні!, хоч на власні очі й не бачив, що в мами Люсі є карта.