Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Я вибрав, иа мою й мамину думку, найкращі поезії, переписав начисто в зошит, мама власноручно відвезла їх до Києва, в редакцію дитячої газети, там пообіцяли познайомитися з ними, і ми стали з нетерпінням чекати, коли їх надрукують. Друкувати не поспішали, хоч я з дня в день бігав па вокзал до кіоска, де продавались газети. Та ось одного разу надійшов перший лист до моєї скромної особи, мама його не розпечатала, хоч їй і хотілося довідатись, що ж там написано, а врочисто поклала на стіл і чекала, поки я повернуся зі школи. І вже вдвох ми надривали конверт, і в мене руки тремтіли, коли я дістав офіційний бланк з надрукованим на машинці текстом. Там було написано, що мої вірші слабкі, що мені треба гце багато читати і вчитись. Мама втішала мене, як могла, говорила обурено, що нічого вони не розуміють, треба послати в іншу газету або ще краще — в піонерський журнал. Я ж убито мовчав: лист одразу переконав мене, що з мене не буде поета. Якби ж хоч було написано від руки, а то на машинці!

Після того пе написав жодного вірша: позбувся рим, як тяжкої хвороби. Мама й досі береже всі мої зошити і не може простити собі, що понесла в газету, а не в журнал: переконана — світ утратив в особі її сина видатного поета.

Потім захопивсь малюванням.

Я й до того малював — різноколірними олівцями здебільшого, і в мене щось там виходило, бо вчителька часто хвалила й одного разу відібрала кілька малюнків на якусь дитячу олімпіаду. Але то ще було несерйозно. Захоплення прийшло до мене трохи пізніше, в шостому класі, коли ми побували па екскурсії в Києві, в музеї західного й східного мистецтва. Я заходив туди однією людиною, вийшов — зовсім іншою (даруйте цей "дорослий" вислів щодо підлітка, але він найповніше відбиває той стан, в якому я вийшов). Я не міг дивитись на світ тими очима, якими дивився досі, погляд мій наче поглибшав, роздався вшир, став сприймати те, що я досі не бачив. І все це зробили картини, які густо висіли по стінах: буйство фарб і кольорів, нестримне, як повінь,— мені здавалося, що й повітря довкола не таке, як повсюди, а кольорове. Жовті, червоні, сині, зелені, золотисті, блакитні — пронизливо чисті кольори пливли од картини до картини, зависали веселковими барвами, змішувались, омиваючи мене всьо-

го,— я бродив сновидою, відірвавшись од своєї групи, і все на картинах, до найдрібнішої гілочки, до травинки останньої здавалось мені набагато красивішим, аніж насправді.

Особливо вразили пейзажі, може, тому, що я подібне міг бачити майже щодня. Той же ліс, та ж річка, дерева, вода, небо, хмари. Ті, та не ті. Ті могли пропливати поза моєю увагою, перед цими ж я стояв онімілий. Якесь чудо, витворене людськими руками.

Після тієї екскурсії мені стали снитися сни лише кольорові. Фарби заволоділи моєю уявою, ще не тримаючи в руках пензля, малював картини — одну ліпшу другої.

Батьки одразу ж накупили мені пензлів, фарб, олівців і паперу. Не пожаліли грошей і на мольберт: як тоді не було сутужно з грошима, тут не могло бути й мови про економію. Адже йшлося про майбутнє єдиного сина (я народився, коли мамі сповнилось тридцять п’ять — батьки вже були втратили всяку надію). Мама, переболівши крах моєї поетичної кар’єри, тепер бачила мене видатним художником.

Я малював що міг і де міг, не розлучаючись з олівцем, пензлем і фарбами, малював небо, хмари, дерева, будинки, своїх однокласників, крадькома на уроках і поза уроками, і якщо власних віршів соромився і нікому їх не показував, то малюнки мої бачили всі й провіщали мені велике майбутнє. Мої пальці були завше заляпані фарбами, і я тим дуже гордився, як і мої однокласники гордилися мною ("А в нашому класі художник!"). Хоч не обходилося, звісно, без заздрощів, найтемніша властивість людської істоти проявлялась і в підлітках: хтось розпустив чутку, що перші етюди мої, принесені гордо до школи, намальовані моїми батьками.

Та як би там не було, що б не говорили мої приховані недруги, я купався у славі, мій талант здобув визнання навіть серед учителів. Я став художником загально-шкільної стіннівки, слава ж моя досягла апогею, коли директор запропонував намалювати транспарант, який школа мала нести в святковій колоні: величезне панно, два на чотири, що відбивало розквіт нашої освіти.

Навчена гірким досвідом (моїм крахом як поета), рідна матуся записала мене до художньої студії при київському Палаці піонерів.

13 А. Дімаров, кн. II

Відтоді я двічі на тиждень регулярно їздив до Києва.

Чи став би з мене справжній художник? Здається, так. Свідчення цьому ось ця незавершена картина — сонце на воді. Картина, яка спричинила до того, що я охолов до малювання.

Два роки терпляче відвідував студію. Керівник наш, старенький художник, який кожен промах сприймав як особисту образу, віддавав усі сили, аби вивести нас у люди. Він страждав, впадав у істерику, коли хтось із нас малював не так, як йому хотілось. Артистична борідка його болісно смикалась, очі шаленіли.

— Що ви робите?! ІЦо робите?! — кричав так, що чутно було, мабуть, і на вулиці. І бив пензлем по пальцях. Жбурляв потім пензель додолу, обхоплював голову долонями і в розпачі бігав поміж мольбертами.— Скільки вам одне й те ж товкти?! Ослиська сліпі!

І дивно: жоден із нас, завжди наїжачених, не ображався на нього. Хоч він не раз кожного доводив до сліз.

Особливо діставалось мені.

— Ви талант! — кричав гнівно до мене: до всіх нас звертався тільки на "ви".— Розумієте, що ви талант?! Хто вам дав право закопувати його в землю?!

За перекопаїшям керівника, я закопував свій талант майже щодня.

Я довго терпів, хоч малювання потроху стало мені набридати. Не така це була легка й приємна справа, як спершу здавалося, вгодити нашому суворому вчителеві не зміг би й ангел, він вимагав од нас неможливого: довершеності в кожному малюнкові, в кожному етюді, не кажучи вже про картини.

Свою картину я малював понад два місяці. Бився над сонцем, яке ніяк не виходило, впадав у відчай. Щоразу здавалось: нарешті впіймав. Та керівник знову примушував починати спочатку.

— У вас, пробачте, пе сонце, а біс зна й що! Жовток на воді!

Нарешті якось відчув: вдалося! Сонце спалахувало на полотні, як живе. Я боявся дихнути, щоб не погасли фарби. Віз картину, заховану в мольберт, і здавалось, намальоване мною сонце гріє крізь дерево. З трепетом показав картину керівникові.

Він чи не вперше забув про свій крик. Пощипував схвильовано борідку, мружив то одне око, то друге.

— Похвально. Похвально... З вас, здається, таки буде художник. Тільки підправте тут і ось тут. Бачите, як неприродно лягла тінь на воду.

В той вечір у мені щось зламалось. Матуся не відходила молитовно від картини, тато розчулено бубонів, а мені все збайдужіло. І картина, й фарби, й мольберт. При одній лише думці, що завтра знову треба буде волоктися до річки й гибіти там весь вихідний — при самій лише думці про це мені ставало тоскно.

Вранці, поснідавши, я замість того, щоб іти на річку, взяв пригодницьку книжку й ліг на диван. Мною оволоділо чарівне почуття людини, яка врешті звільнилась од важкого обов’язку. Не поспішати нікуди, нікуди не йти, бути вільним, як птах,— хіба це не прекрасно!

— Ти не захворів? — питала стурбовано мама.

Відповідав, що здоровий. Бо тоді розпочнуться набридливі допитування, що та де болить, охи й ахи, розмова про лікаря, якого треба негайно викликати.

— А до річки не підеш? — Мамі хотілось, щоб я швидше завершив картину. Бачила вже її в картинній галереї і натовп народу перед нею.

Відповів, що не піду, бо втомився.

— Я нічого, синку, нічого... Тобі й справді треба перепочити.

Майже весь день провалявся на дивані. Одмахувавсь од думки, що треба ж кінчати картину. ІЦо піхто її пе допише за мене.

Дивлюсь на картину, яку так і не закінчив. У пій таки щось є, у мене й справді був хист, мені стає гірко від того, що її так і не домалював, бо хто його зпа, як склалося б моє подальше життя, може, й справді був би славетним художником, автором багатьох загальновідомих картин. У мені оживає образа на старенького нашого керівника, який, можливо, давно вже й помер, що не приїхав до мене додому, не поцікавився, не вмовив мене малювати. Серджуся й на батьків, які не змусили знову взятись за пензля, а панічно злякались, коли я їм сказав, що втрачаю за тим малюванням зір; па вчителів і директора, яким, здається, більше важили транспаранти й стіннівки, ніж мої етюди й картини. Мені гірко було, образливо, адже хто, як не вони, були винні у тому, що я не став художником!

Та що тут казати! Годинник невтомно вицокує, і наближається моя остання хвилина.

Котра зараз година?

Одчиняються двері, заглядає дружина. Волосся в бігу-дях, обличчя в компресах із свіжого м’яса: вигляд не для людей із слабкими нервами!

— Скільки тебе кликать обідати?!

Ось вам і відповідь на запитання, котра зараз година!

* * *

Зводжуся, йду обідати. Дивна річ: мені хочеться їсти! Інстинкт самозбереження, біологічний механізм, що спрацьовує незалежно від нашої свідомості. Смертники, які об’їдаються й обпиваються за півгодини до страти. Безнадійно хворі, яким раптом хочеться з’їсти те чи те за кілька хвилин до агонії.

Колись я чув розповідь про доходягу в фашистському концтаборі. Хто він за національністю — невідомо. Доходяга був просто людиною, доведеною до крайнього ступеня фізичного й духовного виснаження. Приречений на неминучу загибель, він никав по табору, підбираючи все, що тільки можна було проковтнути. Його спіймали на тому, що піп ухитрився одержати зайву порцію баланди. Одержавши першу, тут же вихлебтав і знову пристроївсь у чергу. Два відгодовані есесівці висадили його на дерев’яну підставку (сам він нізащо не виліз би), а третій накинув на шию петлю. Доходяга стояв, змертвіло байдужий до всього, що навколо діялось, застигле обличчя його ні разу не здригнулось, коли зачитувався вирок. Есесівець, який накинув на шию петлю, був уже ворухнувся, щоб вибити підставку з-під ніг, та комендант застережно підніс руку в білій як сніг рукавичці :

— Дайте йому вкрадений сніданок! Хай з’їсть перед смертю.

Один з есесівців ухопив консервну банку з рудим пійлом, у якому плавала картопляна шкаралупа, підніс засудженому до рота.

І тут доходяга ожив.