Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Зате ви при своїх хворих залишитесь. При своїй роботі.
— Я? Перед нею?
— Зрозумійте, Андронику Федотовичу, що не така вона вже й погана людина. Я її десять літ знаю, бачив більше доброго, аніж поганого. А те, що вона командувати любить, звикла до того, що кожне її слово — закон, так на те ж вона й керівник. її теж зрозуміти треба— всю себе віддала поліклініці, поза поліклінікою для неї вже й життя не існує. Побачили б ви, як вона захищає своїх, коли треба. Подумайте над цим, Андронику Федотовичу. Раджу по-дружньому.
— Гм, подумати... Добре вам говорити — подумати!..
А сам, бачу, задумався.
Прощаючись, затримав мою долоню в своїй, заглянув у вічі:
— А може, й справді спробувати? Голова ж не одва-литься, га?
Долоня його була гаряча й волога.
Другого дня Алла Василівна викликала мене до себе. Я ще ніколи не бачив її такою розгніваною.
— Це ви послали до мене Колядка?
Таки хтось підслідив, як ми разом вертались додому!
— Алло Василівно, я йому порадив попросити пробачення. Я...
— Попросив, дякую! — саркастично вклонилась Алла Василівна.— Сибірською язвою обізвав!
Можете уявити, в якому стані вийшов я од Алли Василівни...
* * *
Виженуть, виженуть, тепер я напевне знаю, що виженуть. Тільки я вперед від нього з больниці пішла.
Пішла й поли обрізала: хай спробують знайти ще одну таку дурну, як я! Що на всі кабинети, на всі коридори — одна-однісінька, з ранку до пізнього вечора. Бо мене ще змалечку батько-мати привчили до чистоти й порядку. Я було ще малою як сміття де побачу, то мерщій за віник хапаюсь. Еге ж... А тут замалим у вічі по плюнули. Тільки не на таку напали, па мені ще піхто верхи по їздив, я тиха-тиха, а як розійдуся... Недарма ж іще мін чоловік покійний казав: "І хто тебе, Варко, таку гарячу й виліпив?"
Прибігає до мене сусідка, не жінка Андроника Федотовича, а ота, що ліворуч живе, ми разом і дівували, на вулицю разом ходили, водночас і шлюб узяли. Тільки мене чоловік за всю жисть і пальцем не тронув, а її, вважайте, щодня духопелив. Це коли тверезий. А як п’яний приходив, то й зовсім убивати ладнався. Скільки разів вона рятувалася в мене: і в комірчині, й під ліжком, лежить — дихнути боїться, а він па поріг. Чорний, так пеклом і дише.
— Де Одарка? — питає.
— Та чи я знаю! — кажу, а в самої й жижки трусяться.— Чи я твою Одарку пасу, що ти в мене допитуєшся! Забігла, мабуть, край світу та вже там од страху і вмирає.
То він поводить-поводить по хаті страшними очиська-ми та й ще раз питає:
— То немає Одарки?
— Немає,— кажу,— ось хрест святий, що немає,— хрещуся та до кінця й не дохрещуюсь, бо я таки в бога вірила.— Чи я тобі не сказала б, аби вона в мене була? А ти, Василю,— Василем його звали, еге ж.— Ти, Василю, йди додому та лягай уже спати. Не бійся, ніхто твою Одарку заміж не візьме!
— А як хто візьме?
— Не візьме, не візьме ■— сама до тебе прибіжить! Щоб до отакого парубка та не прибігти! Вона ж без тебе й хвилиноньки прожити не може.
Отак затуркаю, заморочу йому голову, що забуде, за чим і приходив. Іде собі спати, а Одарка з-під ліжка вилазить.
— Як ти його й не боїшся!
— Не боюсь,— кажу,— не боюсь, так не боюсь, що вже й ноги мені відібрало.
Лежить тепер Василь па кладовищі, ось уже десятий годочок лежить, а Одарка й досі од страху труситься! все спиться, що він із сокирою за нею ганяється.
Так нрибіга ото сусідка до мене та й питає, чи я нічого не чула.
— Як скажеш, то й почую.
— Правда, що Федотовича виганяють з роботи?
— Хто тобі це сказав?
— Та люди.
— Ну, якщо люди, то — правда. Люди брехати не стануть.
Вона іі зажурилася. Сіла край столу, щоку рукою підперла.
— Що ж ми без нього робитимемо? Він же мою Натку з того світу вернув. Ти ж там робиш, щодня буваєш, то, може, ще й неправда?
— Точно не знаю,— кажу,— Чого не знаю, того не знаю, брехать не навчилась. Тільки чує серце моє, що такя виженуть. Ото як уїлись, то таки виженуть.
— Хто ж там у нього в’ївся?
— Всі,— кажу.— Всі до одного. Так пеклом на нього й дишуть. А найбільше — головна, Алла Василівна.
— Що ж він їм такого накоїв?
— Не знаю,— кажу,— не допитувалась. Може, тим не вгодив, що до нього найбільше хворих завжди, а може, чим іншим, В чужу ж душу не заглянеш.
— А ти розізнай. Ти ж там робиш. Хто ж тепер нас лікуватиме?
— Хтось та буде,— кажу.— Без доктора не зостанемося.
— Доктор, та не такий! Цей же як зайде до хати, то мов рідний. І пожартує, й розпитає, і поговорить по-людському. А то: мур-бур та й бувайте здорові. Пропадемо без нього.
Посиділа отак, пожурилась та й пішла. А я собі думаю: "Зажди ж, старшу сестру розпитаю. Вже як вона не знає, то ніхто більше не скаже".
Підстерегла, коли та була сама,— зайшла. Зайшла та й стою: жду, поки вона по телефону переговорить.
Поклала трубку, спитала:
— Вам, тьотю Варю, чого?
— Спитати вас хочу.
— Питайте.
— Правда чи ні, що Андроника Федотовича виганяють з роботи?
— Звідки ви це взяли?
— Звідки взяла, там уже не лежить. А ви мені скажіть: правда чи ні?
— А чого цс ви за нього так болієте?
— Болію, бо він за меле болів. Як хвора лежала, то піхто, окрім нього, з болі.іітіці мене по провідував.
Не сподобалось, бачу. Скривилась, узко па мене й не дивиться.
— Нічого я,— каже,— не знаю. Питайте Аллу Василівну.
Ну що ж, і спитаю! Злякалася, думаєте?..
В нашої головної завжди прибирала звечора. А тут перенесла на ранок. Щоб вона мене в кабинеті своєму й застала. Вожу по підлозі ганчіркою, прислухаюсь, чи йде.
Аж ось і вона.
— Що це? — на порозі застигла.
Я їй і кажу, що вчора не мосла до кабинету зайти: ключ десь поділа. Оце лише вранці знайшла.
— Та ви проходьте, я швиденько.
Ганчірку викрутила, ще й під ноги послала. Та вона переступила ганчірку, мов і не бачила. Пройшла до столу, сіла, чекає, поки я скінчу.
— Щоб це було востаннє! Не вистачало, щоб мій кабінет прибирали піц час роботи!
— Зараз,— відповідаю їй,— зараз...— А про себе думаю: "Сердься не сердься, а я таки тебе спитаю!"
Домила, ганчірку в відро опустила, руки об фартух витерла, а тоді вже до неї:
— Алло Василівно, що я вас хочу спитати...
— Питайте.
— А не розсердитесь?
— Як надумались, то питайте,— вже нетерпляче.— В мене справи, бачите.
"Бачу, бачу. В усіх робота, одна я без роботи",— думаю.
— Чи правду люди брешуть, що ви нашого лікаря виганяєте?
— Якого ще лікаря?
— Та нашого ж, Андроника Федотовича!
— А вам що до цього?
— Людини жалко, Алло Василівно!
— То це він і до вас прибігав?
— Не прибігав — я од хворих почула. От хрест святий пі слова не казав!
Не повірила:
— І вам не сором при вашому сивому волоссі неправду казати?
Це я брешу? Я? Та мене ще ніхто брехухою не обзивав!
— Не знаю, хто з нас бреше...— Еге-ж, так у вічі їй і сказала.— Тільки яке серце треба мати: отак людину по-їдом їсти!
Бачу: не сподобалось. Насупилась, по столу долонею плеснула:
— Годі! По вистачало, щоб мене ще прибиральниця вчила!
— А хіба прибиральниці не люди? — питаю.— Іноді й прибиральницю послухати варт. Отакі в нас порядки: як у начальники вилізе, то вже й по людях можна ходити! Ні стида ні совісті.
Вона аж посиніла:
— Вийдіть геть з кабінету!
Це мені?.. Мені "геть"? Ах ти ж сучка безхвоста!.. Так на ж тобі, сама прибирай після себе!
Схопила відро та всю воду — під ноги їй! Під ноги! Разом з ганчіркою!
Вийшла, ще й плюнула.
Та пропадайте ви пропадом зі своєю роботоюі Я скрізь собі місце знайду. Приймуть, ще й руки цілуватимуть. Недарма ж у об’явах голосять: "Требусться уборщиця"...
Отак і розплювалася з больницею. Поперед Андроника Федотовича.
А що він, бідолашний, робитиме, то я вже й не знаю. * * *
— Баню, дитино моя, щось треба робити!
Я вже давно не питаю, чому теща з усіма болячками йде не до своєї дочки, а до мене. В нашій сім’ї все навиворіт: зять рідніший дочки. От уже скільки живемо, а з тещею ще не сварився ні разу. Дочка ж її, дружина моя, й лік забула сутичкам з матір’ю. Скільки разів їх мирив, то одну, то другу наодинці вмовляв. "Як ви до мене й жили?" — дивуюся.
Ну, та це діла суто сімейні і справ не стосуються. Просто побіжно пояснюю, чому теща й тут звернулася саме до мене.
— Щось треба, Баню, робити!
Знаю, що треба. Мушу робити. Хоч страх не хочеться встрявати в цю історію. В мене ж у школі клопотів нині хоч одбавляй: на носі екзамени, та семінар, та історичний гурток — вгору ніколи глянути, а тут іще клопіт з Колядком. Але і з тещею не можна сваритись, тим більше з такою, як у мене.
— А може, це все й неправда? — питаю.— Може, це все вигадки, а ви переживаєте.
— Де ж вигадки, як усі про це тільки й говорять! Зустрівся б ти з ним, Баню. Розпитав би як слід.
Що ж, можна й зустрітись. Я все ладен зробити, аби заспокоїти тещу. Спеціально вдома затримався, дочекався Колядка.
Колядко на перший погляд був такий же, як і завжди. Так же привітався голосно, прискіпливо розпитував тещу, як вона себе почуває, писав черговий "урок". А придивитись пильніше — такий, та не такий. Трудно сказати, що саме змінилося в ньому,— це просто вгадувалось. Якась тривога, неспокій прозирали в усіх його рухах. В погляді. В усмішці навіть.
З ним і справді щось коїться зле.
Діждався, поки він вийшов од тещі.
— Я разом із вами. Не заперечуєте?.. Скільки де ми вже знайомі,— починаю розмову на вулиці.
— Та слава богу...
— Ми з дружиною не знаєм, як вам і дяг.увати.
— То мамі вашій в першу чергу дякуйте,— заперечив.— Моя справа ляше підштовхнути. А там уже більше од самого хворого залежить, видужає він чи не видужає.
— Ну, не кажіть! Що б вона й робила без ваших ліків.
— Ліки! — фиркнув він.— Одне лікуємо, інше травмуємо. Вже від ліків лікувати доводиться. Знаєте, що в нас найстрашніше? Медична грамотність!.. Так, так, не дивуйтесь — саме те, що всі дуже грамотні. Не встигне захворіти, а вже знає, яка в нього хвороба, як і чим її лікувати. Наперед од лікаря знає] Медичних довідників начитається, термінології різної наковтається, і вже не ти його, а він тебе контролює. Слухає тебе, головою навіть покивує, а по очах бачиш — не вірить... Ви думаєте, раніш бабусі травами лише лікували? Вірою! Довір’ям з боку хворих, яке ігам і по (‘ішлось. Вабусі, ті насамперед великими психологами були. Нам у них вчитись та вчитись.
Тут я згадав, як мене ще в дитинстві шептуха від переляку порятувала.