Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Ось із нього сипонули чорні краплини, літак раптом щез, краплини ж непорушно зависли на місці. Час зупинився, застиг, та ось краплини гойднулись, понеслися невблаганно донизу, зникаючи одна по одній.

"Все!" — подумала Варя.

І то була її остання думка там, на плоту, посеред застиглого плеса...

Отямилась Варя в санітарному поїзді, у вагоні для тяжкопоранених. Поїзд ішов не зупиняючись; вагони трусило, гойдало, шарпало, навколо стогін стояв, лайка й крик,— Варі все здавалося, що вона чує голос комроти. Вона вже знала, що в неї потрощена рука, але і в поїзді, і в шпиталі до останньої хвилини надіялась, хцо руку їй врятують, бо не уявляла себе в час майбутньої зустрічі з командиром роти безрукою. Коли ж лікарі їй сказали, що руку таки доведеться відтяти, вона зблідла як смерть, а потім попросила сестру принести дзеркало. І довго в те дзеркало розглядала руку. Хоча могла бачити її й так...

Варі Юхимівні відрізали праву руку весною сорок другого року, й не було їй тоді ще й дев’ятнадцяти літ.

* * *

Варя Юхимівна вийшла несподівано заміж восени сімдесятого, несподівано не тільки для тих, хто її знав, а й для самої себе.

Варя?.. Юхимівна?.. Ох, не смішіть!..

Та їй же за п’ятдесят.

Хоч Варі Юхимівні було сорок сім.

Десять років, після шпиталю, доношувала військову форму: шапку, шинелю, гімнастерку, спідницю і кирзові чоботи. Чоботи зносились найшвидше, довелося купувати нові, теж кирзові, бо на хромові тоді не вистачило б її невеличкої зарплати. Ще в шпиталі страшний отой підполковник звелів зодягти її в нове, і кравець, уже літній єврей з сумними очима, сказав Варі: "О! Я таки пошию вам — генерали цмокати будуть!" Генерали цмокали чи не цмокали, але костюм і справді був хоч куди: кравець

міг опудало так нарядити, що хоч зразу в стрій, недаремно ж обшивав червоних командирів ще в роки громадянської, шив галіфе навіть Котовському, тільки той не встиг його приміряти. Галіфе було з червоного, як сонце, сукна, тепер з такого не шиють і маршалам, кравець був упевнений, що коли б Котовський встиг надіти його галіфе, то досі ходив би живий та здоровий. Він ходив круг Варі з сантиметром у руках, прицілюючись то одним оком, то другим, а в зубах тримав голку... Голка стирчала, як цигарка в заповзятого курія, він, мабуть, з голкою і спав, і вмудрявся з нею ж в зубах розмовляти, жодного разу її не ковтнувши... Тож костюм був хоч куди (кравець не пожалів навіть англійського габардину, яким обшивали не нижче полковників), хоч і довелося поморочитись зі спідницею, бо спідниць він зроду-віку не шив. "Дамського полу до вас не обшивав". Хотів навіть спершу пошити їй галіфе, але не міг уявити наречену в штанях, хай навіть і командирських: був переконаний, що Варя, як тільки зодягне його форму, так заміж і вискочить. "Шьо, ви не вийдете в оцьому заміж? Та ви тільки свисніть: набіжать— одбинатиск будете!" Варя, вийшовши од кравця, не свистіла, тому й не можна перевірити зараз, казав кравець правду чи пі. Хоч все те говорив, мабуть, щиро: був закоханий в одяг, який шив, і його мало обходило те, що було в тому одязі. Питав не раз Варю:

— Бачили, який мундир од мене пішов?

Коли Варя, виписавшись, забігла попрощатись, він у відчаї сплеснув долонями:

— Шьо ви взули?.. Шьо взули?..

Дивився на її стоптані кирзаки з таким страдницьким виглядом, наче він ось-ось помре.

— Ви мені все зіпсували!

Поставив стілець, потяг Варю за руку:

— Сідайте!

Став її роззувати. Смикав так чоботи, що Варя вже боялася лишитися без ніг.

Роззув, підхопив бридливо обидва чоботи за вушка, поніс геть.

— Куди ж ви? — писнула Варя.

— Куди, куди!.. Сидіть і не смикайтесь!..

Варя й сиділа. Роздивлялася сумно праву панчоху, з якої повилазили пальці. Спробувала полатати ще вчора — голка випадала з руки. Попросити ж сестру посоромилась.

Кравця довго не було. Аж ось він з’явився, та не один, а з чоловіком, який ніс оберемок новеньких чобіт. У чоловіка було таке кисле обличчя, наче його нагодували позавчорашнім борщем.

— Ось погляньте, шьо вона взула! — поскаржився кравець, хоч Вариних чобіт в руках у нього вже не було.— Мало не зіпсувала мені все на світі!

Чоловік кинув чоботи додолу і, навіть не глянувши на Варю, похмуро прицілився на її ноги. "Як ви мені всі набридли!" — говорив весь його вигляд. Вибрав пару чобіт, надів на одну ногу, на другу (руки його як обценьки), підняв ті, що лишилися, та й пішов геть. "Він що, німий?"—здивувалася Варя. Дивилась на нові чоботи, і їй чомусь хотілося плакати.

— Ану, встаньте! — Кравцеві вже, мабуть, не терпілось її побачити всю.

Обсмикав гімнастерку, порожній рукав акуратно заправив під ремінь. Ремінь, шкіряний, командирський, з п’ятикутною зіркою на пряжці, він ще вчора зняв із себе, страждаючи: "Викиньте оту брезентину! Нею коней лише підперізувати!" Обсмикав і спідницю, й аж тепер лишився задоволений:

— О! Ви тепер хоч на людину стали схожі!

"На безруку людину",— гірко подумала Варя. Аж губу прикусила, щоб не.розплакатись.

Коли Варя виїжджала, прибіг її проводжати. Тримав якийсь клунок.

— Це вам! — ткнув сердито.

— Що це?

— Шьо, шьо!.. Ви куди їдете — в зиму? — (Стояла вже осінь).— То шьоб там замерзли?

Потім, уже в автобусі, Варя розв’язала клумак: там лежала нова шинеля й офіцерська шапка.

І як же потім згадувала Варя, в сибірські люті морози, отого дивакуватого чоловіка! З якою вдячністю згадувала в холодні й люті студентські роки, такі холодні й голодні, що досі дивується, як вона й вижила.

Вступила на бібліотечний, хоч могла вибрати й перспективнішу професію. Фронтовичка, інвалід — всі заклади, де не треба двох рук, були перед нею відчинені. Могла навіть вступити в харчовий, в ті голодні роки сюди на одне місце надходило найбільше заяв, сюди потрапляли лише круглі відмінники, та й то не всі, але при самій лише думці, що їй доведеться бути на людях, демонструвати свій порожній рукав, Варя оминула казковий цей заклад. Вирішила мати справу з книжками, бо за довгі місяці в шпиталі, в отій маленькій кімнатці, яких тільки Варя не перечитала книжок! Чималенька бібліотека, зібрана, коли організувався шпиталь, містилася поруч з її кімнаткою: Варя вибирала хвилини, коли там товклося найменше пароду, та й прошмигала, як миша, в мовчазне оте царство. Тут навіть бібліотекарка, сіра, невиразна жінка, чимось схожа на черницю, завжди розмовляла так тихо, що й відвідувачі мимоволі говорили з нею упівголоса. Та тиха жіночка одразу пройнялася до Варі симпатією, може, жаліючи її, єдину дівчину серед сотень чоловіків, а може, й відчуваючи в ній подібну собі. Дозволяла їй те, чого не дозволяла нікому з поранених: ходити поміж стелажами, самій вибирати книжки. А коли бібліотека зачинялася, Варя часто допомагала розставляти прочитані й здані книжки. І то були... (Хотів написати пайщасливіші, та й зупинився одразу ж: щасливою в шпиталі Варя бути не могла. Хоча, хто його знає, може, бували такі хвилини і в неї, адже відчував я себе щасливим по-справжньому, коли прямо з брудного окопу потрапив у білосніжне ЛІЖКО. Щоі іравда, рука моя була всього тільки посічена кулями і піхто не збирався її відтинати). Тож краще напишемо: найкращі, найспокійніші хвилини в її житті, бо в хвилини оті Варя справді забувала про свою відрізану руку.

З усіх боків її оточували книги, які не кидали жалісливих поглядів на її порожній рукав. Не розпитували, де і як вона втратила руку. Які чекали терпляче та мудро, поки вона візьме їх, покладе перед собою, розгорне обережно,— лише тоді вони заговорять до неї.

Варя брала їх, роздивлялася, ставила на місце — їй аж досадпо було, що вона не встигне всього прочитати. Завжди брала з собою не одну книжку, а дві, а то й три.

— Можна, я й оцю ось візьму? — Щоки її так і горіли.

Книжки здавались їй живими істотами. З своїми характерами, звичками, достойностями, вадами. Були книжки веселі, а були й сумні, книжки балакучі й скупі на слова, добрі й злі, сердечні й черстві: їх Варя одразу ж відносила назад, ставила в найглухіший закуток.

І було відчуття незбагненного чуда: ось лежить звичайнісінький томик, мертвий предмет. Палітурка, папір. Непорушно застиглі літери й знаки. Його можна взяти до рук, сховати до сумки, закинути: він лежатиме німо, припадаючи пилом. Але досить відкрити сторінку — і перед тобою оживе цілий світ. На тисячі неосяжних кілометрів, з містами та селами, з горами, долинами, степами, лісами, річками й морями, заселений людьми такими цікавими, що ти й про себе забудеш, проймаючись їхньою долею. Зарухається, завирує у пристрастях не знайоме досі життя, перенесе тебе куди завгодно, в найсивіше минуле, коли людство не те що писати — ще й говорити не вміло як слід, чи в глибоке, як космос, майбутнє, через тисячі років, десятки епох. Ця всевладність над часом найбільше вражала Варю, їй іноді хотілося заглянути за палітурку, як дитина заглядає за дзеркало, шукаючи отого незбагненного, що може з нічого створити цілий світ.

І читала, читала, читала. До ломоти в скронях, до жару в очах. Раз по раз прикладала долоню до палаючих щік, намагаючись їх остудити,— жест цей зберігся на все життя: коли хвилювалася, тулила до обличчя долоню.

Варя вступила в інститут восени сорок другого, з половини першого семестру, й одразу ж на неї звалилося стільки занять, що спершу здавалось: не витримає. Крім лекцій, крім матеріалу, який саме проходили, їй треба було вивчати й те, що вони вже пройшли. Варя спала по п’ять, по чотири години на добу і з усміхом згадувала кравця, який, боячись, що спідниця стане тісною, все допитувався, який лишати запас. У Варі Юхимівни лишилось фото випускниць вузу, з того воєнного фото дивились такі голодні обличчя, що й серце щемом бралося. Варя стояла крайня праворуч, повернувшись так, щоб сховати порожній рукав, і обличчя її було чи не най-худіїпе.

На тому фото були дуже красиві дівчата. І всі вони чомусь, шукаючи собі подруг, зупиняли свій вибір на Варі. Може, тому, що вона не могла їм бути суперницею, а може, й тому, що Варя, як ніхто, вміла пройматися чужою бідою. І скільки сліз було пролито на її гімнастерку, скільки сповідей вислухано, поки вчилася в інституті!

Хтось прозвав її "вішалкою" — Варя, почувши, лиш ворухнула плечем.