Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Обличчя її було нещасне й насуплено, вуха заткнуті пальцями.
Мама знов щось сказала, повторюючи,— сестра вдала, що не почула, чи й справді не чула,— була, мабуть, сердита на маму, яка примусила вчити урок. Ніна до навчання особливої охоти не виявляла ніколи, двічі втікала навіть з дому, аби тільки не ходити до школи, і вони вдвох шукали її. Ловили, тягли додому, і мама била її ще по дорозі.
Так і по діждавшись од Ніни відповіді, мама ще раз провела по лобі, глянула па вікно. Варя відсахнулась, але мама встигла, мабуть, щось помітити: на кухні пролунав здушений вигук. Тоді Варя, побоюючись, що вони там
перелякаються на смерть, оббігла хату, одчинила незамк-нені двері...
Вже стояли обоє й застигло дивились на неї. Ніна все ще тримала підручник, а мамине обличчя було біліше од піни в ночвах.
— Мамо, де я,— сказала Варя.
Лице мамине здригнулося, воно наче стало кришитись, обламуватись, видираючись із крейдяної застиглості. Ніна ж пожбурила книжку, з пронизливо-радісним вереском кинулася до сестри, повисла на шиї. Вищала так відчайдушно, що у Варі одразу задзвеніло в голові.
— Ну, дурна!.. Ну, божевільна!..— Мама, плачучи й сміючись водночас, вже підступала до Варі.— Та дай же хоч мені обійняти!
Вечеряли тут же, на кухні. їли картоплю, дрібну, як горох,— мама казала, що й це слава богу, в людей і такої немає.
— Цілий лантух дістали! — похвасталась Ніна, затихаючи по три картоплини одразу до молодого веселого рота. Вона дуже виросла за оці роки, виросла, вилюдніла, як кажуть у нас, і стареньку сатинову блузку вже одди-мали гострі, наче в кози, груденята, яких вона ще не розучилася соромитися, але якими, мабуть, вже навчилася пишатись. Ознака ж дорослості!
— Та ти зовсім уже дівка! — сказала Варя ласкаво.
— Дівка, дівка! — пробурчала мати.— На вулицю так і труситься. Хоч припинай.
— Ай! Таке й етикете! — надула губи, а очі сміялись.
Мама ж дуже змарніла, зблякла, на обличчя, на добрі
очі її сіренькою плівкою лягла звична втома. Навіть поява дочки не змила ту плівку.
— Отак і живемо,— зітхнула вона.— Яка там зарплата в прибиральниці. На хліб ледь-ледь вистачає.
— Мама ще й білизну людям пере! — похвалилася Ніна (ночви біліли горою білизни).
"Ну, цього більше не буде!" — вирішила Варя. А вголос сказала:
— Нічого, мамо, тепер буде по-іншому!
— Спасибі, дочко, хоч на доброму слові,— відповіла тихо мама, і Варю знову різонуло по серцю: "Яка ж я була невдячна й жорстока!"
Лягли спати опівночі. Варі постелили в кімнаті од вулиці, на її ж таки ліжкові, й простирадло, і подушка, і ковдра, і наволочка з акуратною латкою — все було
знайоме до щему: лигає зараз, випроставшись усім тілом, відчула по-справжньому, що вона таки вдома, і це відчуття не лишало її навіть уві сні... Випроставшись, Варя аж розсміялася радісно, а тут ще постукала мама. Обережно прочинила двері, спитала пошепки:
— Ти, дочко, не спиш?
Пройшла до кімнати, примостилася скраєчку на ліжку. Варя потягла ковдру на себе (затулила плече, яке, як завжди, палило вогнем щовечора), посунулась, даючи мамі місце. Мамина рука ласкаво пройшлася по доччиній голові, обережно торкнулася плеча.
— Болить?
— А чого має боліти? — відповіла Варя бадьоро.— Давно зажило.
Мама зітхнула: не повірила.
— Ти, дочко, думаєш, я від жиру вдруге заміж вийшла?..
— Мамо, не треба!
Але мама пе замовкла: була в тому стані, коли мусила виговоритись. Вилити накипіле.
— Біда мене заміж випхала. Чорна біда... Ні дро-вець же по було, мі шматка хліба в хаті.— Мама розповідала спокійно, буденно, мов не про себе — про когось чужого,— тим важче було її слухати.— А тут іщейНіпка зовсім одбилась од рук. На чотирнадцятому годочкові надумалась виходити заміж... Я не писала, тобі й без цього мороки хватало...
— Заміж? За кого?
— За такого ж дристуна, як і сама. Разом і вчились... До загсу ходили — розписуватись. Добре, що там хоч люди розумні були — відмовили, а то привела б зятька па мою бідну голову. Я вже й била її, й замикала в коморі, і вмовляла — як об стінку горохом! Ти ж знаєш, яка вона в нас...
Що знала, то знала: впертішої сестрички ще світ не родив. Пригадала, як колись, у дитинстві (Ніні тоді було років чотири — не більше), сестра влетіла до хати:
— Ма, там дядю хоронять! Пустіть мене па похорон!
— Тебе ще там не хватало! — відповіла мама сердито.
— Пу пустіть!
— Сиди н пе рипайся, бо деркачем нагодую! Сідай ото снідати!
— Не хочу!
Набурмосилась, бубонить щось під ніс.
— Що ти там бубониш?
— Оце помру й на похороні не побуваю!
Мама й розсміялась — не витримала. А Нінка, підстерігані хвилину, шаснула з хати.
Таки побувала на похороні! Хоч і перепало потім од мами...
— ...А тут чоловік проситься в прийми, — снувалася сумна мамина розповідь.— Прийшов з війни — од хати лиш згарище, а сім’я на кладовищі: всі до одного загинули. Бомба в хату як вцілила, то вони як ото спали, то вже й не прокинулись... Подумала я, подумала, поплакала над похоронкою татовою та й згодилась: який не е, а все ж буде Ніні батько... Та й рука чоловіча в домі ой як потрібна!.. Вийдеш заміж — взнаєш сама...
— Я заміж не вийду! — відповіла швидко Варя: пригадала іменини й двох лейтенантів.— Невелике це щастя!
— Та воно-то так,— погодилась мати,— Тільки ж і птаха найдрібніша собі пари шукає. А ми все-таки люди... Тож пристав він до нас, і чоловік непоганий, неп’ющий та працьовитий, і до Пінки жалісливий; все, бувало, уроки з нею учить: "Оце й я десятирічку закінчу, та разом і до інституту поступимо",— не раз жартував. 1 Нінка до нього пригорнулася, татом тільки й називала... Жити б та богові дякувати, аби ж не ті рани прокляті! Рани ото його і в могилу звели: за півроку поклала в больницю, а звідти вже прямо па кладовище...
— Де ж ви його поховали?
— Та недалечко, на кладовищі новому. Ми з Ніною щонеділі провідуєм...
— Я теж з вами піду.
— Підеш, чого ж... Ото, дочко, так: аби знала, де падатиму, сіна загодя постелила б...
Мама замовкла, думаючи про щось своє, темна її постать од думок тих аж горбилась, і Варя, дивлячись з жалем на маму, сама собі обіцяла, що робитиме все, аби вона була щасливою.
— Ну, спочивай уже, дочко,— сказала, підводячись, мама.— А то, бач, і заснуть не даю.
— Ще висплюся. Вранці своє доберу.— При самій лише думці, що вранці вона спатиме скільки захоче, Варя аж очі заплющила солодко.
Та поспати вранці не дала вже сестра: прийшла, ледь розвиднилось. Йропгльопала босими ногами по фарбованій підлозі, стала над ліжком: з-під короткої сорочки витикалися довгі маслакуваті ноги.
— Можна до тебе?
Швиденько залізла під ковдру, наче боялася, що її от-от проженуть, посопіла од задоволення. Обернулась обличчям (голови їхні лежали на одній подушці), впритул дивлячись у вічі сестрі, поцікавилась:
— Тобі страшно було на війні?
— 1Н, не страшно,— розсміялася Варя: сон її остаточно розвіявся.
— Я теж не боялася б! — відповіла переконано Ніна: чисті очі її дивилися дуже серйозно.— Знаєш, як страшно було, коли нашу вулицю бомбило? А я не боялась ніскілечки!
Потім спитала:
— Ти в німців стріляла?
Варя відповіла, що ні, не стріляла. Ніна кивала головою: іншого, мов, вона від сестри й не чекала, сказала з неприхованим жалем:
— Мене там не було!
Полежала мовчки, уявляючи себе, мабуть, па фронті, потім її гладенького лоба ледь помітною зморшкою прорізала нова думка:
— ІЗ тебе груди не болять?.. А в мене, знаєш, як, буває, болять! — похвалилася гордо.— Я аж злякалася спершу: думала, що паривають... А в тебе хлопець був?
— Не було.
— Ні, там, на фронті! — "Звісно ж, що після операції в тебе хлопця буть не могло!" — говорив весь її вид. Пискнула, з головою пірнула під ковдру: в дверях з’явилася мама.
— Нінко, я тобі що казала!
— Я вже, мамо, по сплю,— мовила весело Варя. Потяглася, звелася з ліжка.
У вікно заглядав червоніючий схід, шибки кришталево видзвонювали, простелена од порога килимкова доріжка вигравала всіма барвами.
"Ти, долю, будь тепер з нами!"
Коли б не оця мамина фраза, Варя, може, й погодилася б працювати в Києві. Це тепер половина містечкового люду їздить щодня туди на роботу: електричка, метро —
рукою подати. А тоді приміським поїздом поки до вокзалу дочмихаєш, а там ще трамваєм, а потім стільки ж додому: часу вистачало хіба що на те, щоб повечеряти похапцем та й одразу ж у постіль.
— А ви все ж сходіть, подивіться!
Варя аж головою крутнула, відганяючи од себе спокусу: знала "академічну" й так, заходила кілька разів перед війною. Зали — як у храмі, й тиша музейна. Тільки шарудять сторінки. Навіть вони, голосисті, нишкли: ходили навшпиньках. Про таке тільки мріяти: там працювати!
— Ні! — сказала Варя рішуче.— Посилайте в містечко.
— Ну, глядіть, щоб потім не прибігали проситись...
— Не прибіжу!
Бібліотека й справді була: ріж ноли й тікай! Через багато-багато років поклала породі мною сивенька вже Варя Юхимівна важкий альбом в оксамитовій оправі. Розгорнула першу сторінку, показала вилиняле фото:
— Ось з цього ми й починали.
"Оце" являло собою таку нужденну та ветху споруду, що я мимоволі пригадав хату, в якій народився наш великий Кобзар. Солом’яний дах, пошарпаний всіма на світі вітрами. Два віконця-підсліпки з старечими більмами. Двері, що в них увійдеш, хіба що в три погибелі зігнувшись. Стіни, що по вікна вгрузли в землю. І, напевне ж, долівка.
— Мало — долівка, ще й піч па півхати,— сказала Варя Юхимівна.— Тільки іі знай, що годуй. Попопила вона З мене крові! Як що, за санчата іі до лісу.
— Ви що, самі й дрова возили?
— Всяке бувало. Начальство тодішнє не дуже па бібліотеки зважало. Коли підкинуть дровець, а коли й забудуть. Книжки ж мовчать: не кричать, що замерзають,— пожартувала Варя Юхимівна.— Мерзнеш, мерзнеш, а тоді за сокиру, мотуз на санчата та й у ліс — гріти чуба.
— Як же ви самі справлялися?
— Діти ще помагали,— сказала Варя Юхимівна.— Мій найвірніший читацький актив... Як ви думаєте, хто перший до мене в бібліотеку прийшов?.. Ви знаєте, як я першого свого читача виглядала? Дівчина свого нареченого так, мабуть, не жде. То в одне вікно вигляну, то в інше, а вони все мимо та мимо... Аж чую, щось у двері шкребеться. "Заходьте!" — кричу, а в самої і в горлі пересохло. А воно знову в двері: торк-торк... Одчинила: два хлопчики й дівчинка.
