Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Над самою головою прошелестіло, загвинчуючись, і поперед колон, поміж колон виросли чорні дерева. Мотоцикли так і сипонули навсібіч, танки ніби ще поспішніше замиготіли відполірованими траками, гул, крізь нашу рясну стріляпину прориваючись і її покриваючи, котив уже з такою шаленою силою, що аж боліли груди,— Варя глянула праворуч, шукаючи зором комроти,— лейтенанта вже не було, віп, мабуть, стрибнув до окопів, і Варя побігла туди ж.

— Куди, старшина?! — гукнув хтось до неї. Висунулося червоне обличчя, махнула рука.— Ану, в окоп!

Варя стрибнула в окоп, упізнала командира першого взводу.

— Не стріляють же! — сказала винувато, та командир вже не дивився на неї. Спершись на бруствер, він не відривав очей від степу.

— В психічну пруть, гади! — закричав боєць, який стояв ліворуч. Раз по раз пересмикуючи затвор, віп стріляв, майже не цілячись, молоді зуби його зло шкірились.

Над окопами сизою плівкою гойдався пороховий дим. Автомати, кулемети, гвинтівки аж захлиналися, снаряди шелестіли й фуркали, пролітаючи в бік німців, а вони все ще не стріляли. "Чому вони не стріляють?" — тривожно подумала Варя. І тільки подумала, як передній танк, що

котив прямо на неї, зупинився, наче роздумуючи, куди далі рухатись, смикнув хоботком гармати й вистрелив. Перед Варею спалахнуло, бризнуло, вдарило дзвоном, дихнуло нестерпним жаром в обличчя. Прикриваючи осліплені очі, вона зсунулась на дно. Задихалася й кашляла од гіркого й нудотного, що забило легені.

Відкашлявшись, зі страхом розплющила очі. Очі різало, наче набило піском, та все ж вона не осліпла: перед нею ворушилась, гойдалася, ламалась траншея, то ховаючись в дим, то знову виринаючи, вибухи густо гуляли над нею, змітаючи бруствер, впиваючись в стінки осколками. Боєць, який щойно кричав про психічну атаку, сидів, обхопивши голову, на самому дні, і крізь пальці, крізь густе світле волосся виштовхувались яскраво-червоні бульки. Кров густо текла по руках, по фуфайці, він уже весь був пофарбований у червоне: привалився до стінки й тремтів разом із нею.

Варя метнулася до бійця. Одірвала закривавлені руки, що стискали голову так, наче вона могла от-от розвалитись, вхопила бинти.

— Потерин, милий, все буде гаразд! —звично примовляла вона, бинтуючи рану. Він застигло мовчав, залиті кров’ю очі його були міцно заплющені, непорушне обличчя червоніло кривавою маскою.

Далі Варя мало що пам’ятала. Дійсність миготіла перед нею подертими кадрами — в диму, вибухах, у гарячковій стрілянині... Роздертий криком рот командира взводу... Чиєсь перекошене чорне обличчя... Рука, що жбурнула гранату,— граната наче зависла в повітрі... Напружене плече кулеметника, що, в приклад упираючись, дрібно трусилося... Гарячі гільзи, що сипалися їй прямо на голову: схилившись, вона саме когось перев’язувала... Не пам’ятала й поранених: по ветшала запам’ятати,— бачила лише рани: рука... плече... знову рука... наскрізь прострелені груди... одпанахана щелепа й густий потік крові... "Потерпи, дорогий, потерпи!.." Волосся, що все падало на очі, бо з неї вибухом зірвало пілотку... І як вона його відкидала сердито, аж поки воно й перестало падати, густо змащене кров’ю... "Сестра, ти поранена?" — чийсь співчутливий голос, бо вся вона була, мабуть, у крові... І стіни окопів, що трусились, корчились в якомусь жахливому тапці... Кілька разів її збивало з ніг, жбурляло па дно, та вона знову підхоплювалась, одкашлюючись, і перш за все хапала санітарну сумку... Дійсність мигтіла перед нею, зім’ята,

спотворена, вихоплена з якогось божевільного світу, і її кидало в ній, наче тріску...

Отямилася лише тоді, коли хтось закричав:

— Комроти вбило!

Кинулась на голос, перечепилася об напівзасипаний труп, вдарилася об тверде, як залізо, коліно. В грудях у неї так і хруснуло, біль різонув по серцю, вона, здається, па мить знепритомніла. А коли отямилась, довго не могла звестись на ноги: намагалася вхопити розтуленим ротом повітря, а його не було.

— Сестра, до комроти!

Цей поклик вирвав би її і з могили...

Командир роти лежав тут же, в траншеї, на підстеленій кимось шинелі. Обличчя його було непорушне, очі міцно склеплені. Ліве плече запливало кров’ю, ліва пога неприродно підвернута. Відчуваючи, як у неї все холоне всередині, Варя впала перед ним на коліна, взяла застигло відкинуту руку.

Рука була тепла. Варя гарячково намацувала пульс і ніяк не могла його знайти. Та ось у неї під пальцями, виринаючи з темних глибин, стріпонулося, стукнуло: згасаюче життя озвалося до неї. Варя шарпонула сумку, вхопила шприц з камфорою, поспіхом зробила укол. І знову взяла руку...

Білі, аж підсинені щоки ледь помітно здригнулись. Розсічена брова ворухнулась, засмикалось нервово віко, ледь розтулились повіки, забіліли, як у сліпого, білки. Ось білки ворухнулися, попливли, посмикуючись, виринули темні зіниці. Розімкпулися спечені губи, вихопився стогін.

Варя вже зривала з нього портупею, дерла гімнастерку, натільну сорочку. Бинтувала поранене плече, і коли б оце зараз в траншею вскочили німці, вона навряд чи їх і помітила б. А якщо й помітила б — все одно бинтувала б.

Тому вона аж здригнулася, коли хтось торкнув її за плече.

— Як лейтенант?! Живий?!

Кричав командир першого взводу. Варя кивнула, не в спромозі подати голос, з її пересохлих, здається, назавжди очей так і бризнули сльози. Командир гукнув до бійця, що стояв по той бік, набиваючи автоматний ріжок:

— Ковальчук, допоможи евакуювати лейтенанта!

Голова бійця була оббинтована, наче чалмою. З-під

пишної тієї чалми гаряче зблиснули очі:

— Єсть допомогти!

Ковальчук загнав ріжок в автомат, закинув за спину, звільняючи руки.

Варя тим часом заходилася біля ноги. Снаряд, мабуть, вибухнув на самому бруствері, якщо не в траншеї, осколок поцілив у стегно, гомілкова кістка геть розтрощена. Варя вирівняла ногу, наклала джгут вище рани, щоб зупинити кровотечу, забинтувала.

— Понесли! — закричав Ковальчук.

Варя ще раз намацала пульс. Він ледь пробивався, глухий та нерівний, але все ж це був пульс, і це зараз було найважливіше.

Стрілянина немов трохи вщухла, рідше вибухали снаряди. Варя звелася, виглянула обережно з-за бруствера (берегла тепер себе для нього), і перше, що побачила,— танк з гарматою, заритою в землю. І танкіста, який завис із верхнього люка головою вниз. Танк застиг майже поруч, вона бачила навіть, як ворушить вітер волосся на голові мертвого танкіста, навіть чула дух обгорілої фарби. А вже трохи далі за танком валялося кілька перевернутих мотоциклів, бугрилися непорушні тіла, в шоломах і простоволосі. Вари глянула праворуч і там побачила застиглі танки, які ще горіли, струмуючи майже непомітними димами, і перевернуті мотоцикли з колясками — на кількох ще крутилися колеса. І бугорками — непорушні тіла. А німців не було (мертві в рахунок не йшли), німці зарилися в землю і вже звідти обстрілювали наші окопи: то тут, то там виростав рудий кущ, з обвальним гулом здригалася земля. І після кожного вибуху, наче шукаючи ціль, довго й невдоволено пофуркував осколок.

— Зараз зпову полізуть! — гукнув Ковальчук.

З нашого боку вже по стріляли. Ворушилися в окопах, зачищаючи обвалені стіни, розшукуючи присипані набої й гранати.

Налетів командир першого взводу:

— Чого й досі возькаетесь, Ковальчук?!—немов Ковальчук був отут старшим.

Допоміг підняти пораненого, гукнув їм ще в спини:

— До яру давайте!

Вони й без нього знали, що до яру. Пригинаючись, похапцем спускалися вниз, і Варя найбільше боялася спіткнутися і впасти. З кожним кроком голова лейтенанта совалася по шинелі, перебита нога звалювалась, черкала об землю. Вони зупинялися, вкладали ногу на місце.

— Так ми їх не донесемо живими,— сказав Ковальчук.

Вони вже були в яру, снаряди вибухали за гребенем.

Л тут лише стугоніло відлунюючи.

— Перепочинемо,— сказала Варя: сама вже бачила, що так далі нести не можна. До Дінця ж кілометрів чотири, не менше, вони його на смерть засмикають на оцій куцій шинелі.— Кладемо!

Опустили пораненого на густу траву, і в нього знову вирвався стогін. Різонув Варю по серцю, видушив на сухі, запалені очі гарячу вологу. Схилилась над ним, поправ-ляючи дбайливо бинти, а Ковальчук з раптовою злістю сказав:

— Вже летять, паразити!

І небо знову застогнало над ними.

Варя стиснула щосили долоні: зараз не мала права піддаватися страхові.

— Якби хоч колеса якісь,— зітхнув Ковальчук.

Варя вся аж стрепенулася: візок! Вона його наче побачила: стояв на вулиці, серед домашнього скарбу. Варя, той візок оминаючи, тоді ще подумала, що от і візок тут стоїть, а хазяїни його десь лежать убиті.

— Почекайте, я скоро вернуся,— сказала вона.

— Куди?

— Туди он, по візок!

Ковальчук ще щось гукнув їй услід, щось, певно, запитував, та їй уже було не до нього: над головою, щораз наростаючи, висло грізне гудіння. Вона бігла щосили, з тим гулом наввипередки, хапала гаряче повітря.

Таки встигла добігти. Зупинилась, вхопилася за стовбур молоденької яблуні з обнесеним листям, бо зовсім потемніло в очах, а серце бухало так, що боліло в скронях. Міцно заплющила очі, видушуючи млосну темряву, а коли розплющила, побачила одразу ж візок.

Візок лежав посеред вулиці, довгий, як човен, перекинутий набік: верхнє колесо блищало відполірованим залізом. Варя метнулась до нього (літаки вже, здавалось, ходили по її голові!), вчепилася в товсту дошку, потягла на себе, намагаючись поставити на колесо. Візок був важкий, наче танк, але вона його таки поборола, і тільки перекинула, тільки вхопила довжелезне, як у гарби, дишло, як із сусіднього двору, немов тільки того й чекаючи, вискочила жінка. Огрядна, майже вдвічі більша од Варі, в пуховій хустці зимовій, вона вчепилася у візок, щосили потягла на себе.

— Не оддам! — захрипіла вона, божевільно виконуючи очі.

— Це для пораненого!.. Для пораненого! — закричала їй Варя, але жінка з ще більшого люттю вчепилася у візок.

— Людоньки добрі, грабують!

Варі здалося, що навіть мертві заворушились довкола. Схлипнула, шарпонула на себе візок, намагаючись видерти його в жінки, аж тут зверху прорізався крижаний отой шурхіт, який кидає навіть найсміливіших на землю,— Варя ие впала, лише, заплющивши очі, щосили вчепилася в дишло. Війнуло, дихнуло чорно в обличчя, вдарило, землю гойднувши, обпалило вогнем.