Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Впевнилась, мабуть, що людям самим набридло плескати про нас язиками. Тільки й досі (скільки часу відтоді минуло!), коли залунає на вулиці: "Молоко-молоко-молоко-молоко"! — вона вся аж зблідне...

❖ ❖ *

Тепер переходжу до найголовнішого, заради чого, власне, і вів попередню розповідь. Хочу, щоб мене зрозуміли правильно, тому й намагатимусь бути щирим, як тільки може бути щирою людина наодинці сама з собою.

Та й, власне, мені нема з чим ховатися. Сорок дев’ять років прожито чесно, до рук моїх ніколи нічого не липло, всі гроші зароблені в поті чола, бо навіть оте одступне, яке я в молодості взяв за свою холостяцьку квартиру, майже рівнялося сумі, яку я в ту ж квартиру і вклав: дві чі ремонт, та лічильник, та унітаз, та люстро, трохи хоч і подряпане, але ще придатне до вжитку. Я міг би запросто, наперед взявши гроші, не пустити того молодика й на поріг, і нічого він мені не зробив би... Такі випадки, чував, траплялися... Той молодик із своїми тисячами був у моїх руках, але мені й на думку не спало скористатися його безборонністю. Давши слово, я ніколи його не порушую, я дорожу своїм ім’ям, своєю незаплямовапою совістю. І якщо моя дружина трохи спіткнулася (по своїй наївності й молодості), то в тому не було моєї вини.

Спитайте в неї, вона сама це вам ствердить.

Тож я можу з чистою совістю стати на людський суд, і найсуворіші судді не знайдуть статті, по якій мене можна було б засудити.

Наша дочка народилася вісімнадцять літ тому, вже після смерті шановного тестя, видатного педіатра, професора, доктора медичних наук, ім’я його присвоєне вулиці, на якій ми живемо, а на його могилі споруджено пам’ятник од вдячної громадськості. Я горджуся своїм тестем, горджуся й шаную його пам’ять, як тільки можна шанувати рідного батька. І коли народилась Іринка, першою моєю думкою була думка про Всеволода Марковича. Про те, що він не дожив до радісної цієї події, що який би вігі був щасливий, дізнавшись про онуку. До речі, це легко може підтвердити моя дружина: передаючи їй букет квітів, я приклав записку, де все це написав. Записка ця й досі зберігається в Марії.

Іринка народилася п’ятого травня, в День радянської преси, і я, признатися, подумав, чи не майбутній видатний журналіст появився на світ— Я наперед уже знав, що дитина моя буде не така, як у всіх, для цього я не пожалію ні сил, ні часу, якщо вона, звісно, вдалася не в маму, а в тата. Краще б, звісно, було, щоб народився син, але тут людина поки що безсила, хоча я читав, що вчені в майбутньому навчаться впливати на гени так, щоб народжувалась саме та дитина, яку хочуть батьки.

Іринка народилася здоровенька, на триста грамів важча од пересічного немовляти жіночої статі й беручка до життя: ще не встигло як слід і обсохнути, а вже так і вп’яло-

ся в мамину грудь. Дружина скаржилась потім, що в неї таке відчуття, наче дитина спиває її всю до краплини, я ж ревниво казав: "Не жалій молока, не жалій! Берегти його ні для чого!" і тикав пальцем у пружні щічки немовляти. Ірипка росла, як з води, і я не міг нею натішитись, хоч, на жаль, вдалася вона зовні більше в маму, аніж в свого татуся: обіцяла в майбутньому стати такою ж тендітною, як і Маруся, мала того ж кольору волосся, очі, брови, вії, носик і губенята — точно як у моєї дружини. І була ж така добра серцем та жаліслива. Ще змалку підбирала хворих, покалічених кошенят-цуценят та й приносила тихцем од тата-мами додому.

Все це, звісно, добре: жаліти братів своїх молодших, про це я не раз сам говорив, виступаючи з лекціями, присвяченими вихованню дітей, але виховання має бути різнобічним та гармонійним.

.Насамперед треба було подбати про те, щоб дочка моя росла по тільки здорова духовно, а й фізично розвинена. Подолати сльози дружини іі несміливі протести її, бо матері сліпою лобов’ю своєю здатні скалічити найздоровішу дитину, перетворивши її в парникову істоту. Тож я сказав якось своїй милій дружні нон і,ці, що ти своє діло зробила, а тепер, якщо хочеш, щоб паша дитина виросла не калікою, орошу мені не заважати.

('.клав режим кожного дня, повісив над Іринчиним ліжком. Дав їй зрозуміти: хоч би що там сталося, режим буде неухильно дотриманий, тут я був непохитний. О сьомій — підйом і одразу ж геть з ліжка, бо ніщо не розвиває так лінощів, як оте вигрівання під ковдрою. П’ятнадцять хвилин на туалет, і вже вікно відчинене навстіж, байдуже, влітку чи взимку, і тоненька, в трусиках, постать енергійно вимахує ручками. Раз-два! Раз-два! Потім душ. "Ой, холодію, татку!" — "Розтирайсь енергійніше буде жарко". П’ятнадцятихвилинний масаж, обов’язково, за будь-якої погоди, прогулянка. І смачний калорійний сніданок.

— Все після себе прибрала? Посуд помила?

— Помила, татку.

— Тоді сідай за уроки.

Стежив за тим, щоб уроки робила вчасно, не відкладаючи нічого на завтра. Зрідка хвалив: ніщо так не розбещує дитину, як похвала за те, що вона й так має робити. "Ох ти, розумнику мій, він вивчив уроки!", "Все поїв? Молодець!" І "молодець" вже не їсть, а робить нам послугу,

пе для себе, а для нас готує уроки. А потім жахаємось: наїдки, коли виріс оцей егоїст?

Моя дочка не мала вільної хвилини, була на очах батьків, тому й вулиця оминула її.

Пригадую, як повертався якось електричкою з лекції. Як увалилась до вагона компанія — "компашка", так вони самі себе називали. Довге, навмисне нечесане волосся, обшарпані куртки та джинси, вихиляста хода. Містечкового масштабу хіпі, які старанно мавпували закордонні взірці. Аж до обов’язкового атрибуту — гітари.

І були вони всі молоді та зелені. Тому так наполегливо демонстрували свою антигромадську поведінку. Кидали, бачте, виклик присутнім...

Один з молодиків, ще й не вмостившись як слід, одразу ж заходився терзати гітару, решта — йому підвивати. Найпримітивніша пісенька здалася б небесною симфонією поряд з оцим диким виттям. А вони ж іще, нещасні, й старалися! З усіх своїх засошіених сил. Курячих своїх інтелектів.

Лише одна з "компашки" тієї мовчала: мабуть, була п’яна, як зюзя. Юне обличчя її розвезло, підфарбовані очі каламутні й безтямні, на одквашеній нижній губі зависла цигарка. Новітня мадонна, Нефертіті, Мона Ліза, породжена пе різцем або пензлем — випарами алкоголю й бензину.

Я помию чудное мгновенье:

Породо мпоіі явилась ты,

Кап мимолетное виденье,

Как гелий чистой красоты.

Явилась! Ссала погану цигарку в надії наковтатися диму, а коли не вдалося, сплюнула її на підлогу й таке припечатала, що аж вікна почервоніли від сорому. "Компашка" заіржала, загиготіла схвально й потішено.

Я ж гнівно подумав: "Міліції на вас, сопливих, немає! Міліції!" І про батьків їхніх подумав, яких судити треба за отаких діток. Мені прикро й гірко було лиЩе при думці, що отакі могли бути на моїй щойно прочитаній лекції. Плювати в душу мою вже самою своєю присутністю.

Одне лише й утішало мене: моя дочка не схожа на них.

Не витримавши, звівся, перейшов до іншого вагона.

Іринка росла дисциплінованою та працьовитою: з дитинства привчав її до трудової діяльності. Коли їй сповнилось вісім років, я виділив їй ділянку землі. Невеликий клаптик, п’ять метрів на п’ять.

— Оце, доню, тобі. Що хоч, те й роби. Що ти будеш садити?

І хвилини не думала:

— Квіти!

— Квіти — це добре. Тільки з квітів ситий не будеш.

— А я їх продаватиму. По карбованцю за штуку.

Отак! Утерла татові носа. Казав, сміючись, дружині,

що донечка наша з голоду не пропаде, а вона всерйоз заходилася коло своєї ділянки. Я заздалегідь замовив їй лопатку, грабельки, сапку, купив невелике відерце: на дозвіллі копала, саджала, поливала й прополювала,— грядочка її очі вбирала, суціль всіяна квітами: гвоздики, ромашки, півонії, і невідомо, в кого краще цвіло — в неї чи в мами. Бо дружина моя вже не один рік підряд вирощує квіти — людям на радість. Акуратно зрізає, складає до кошика, одвозить на Бессарабку і там здає оптом одній тітоньці, такій бідовій та меткій, яка не те що квітку — бур’япииу продасть! Всучить ще й скаже, що будете нюхати й дякувати.

Тітоньку ту я сам підшукав, сам про все й домовився. Жаль, звісно, па козинім квітці но двадцять копійок втрачати, але що вдієш, коли моя мила дружина після того, як обпеклась па молоці, дула на воду. Ніяка сила у світі пе примусила б її стати за прилавок!

До того ж, якщо торгувать на базарі, то на інше вже часу зовсім не буде. Тож невідомо, що краще: мати вільний час для дому та для сім’ї чи закинути і дім, і сім’ю, щоб зберегти оті двадцять копійок.

— Не будемо дріб’язковими,— мовив я.

Виростила квіти Іринка — однесли на ринок. Складені в кошик окремий.

— Порахуй,— сказав жартома.— Щоб потім не мала претензій до мами.

І воно, галченя, заходилося рахувати!

— Ну, скільки з мами належить?

— Сорок чотири карбованці,— спрацював арифмометр, переданий у спадок.

Коли дружина повернулася з ринку, я вирішив випробувати дочку. Дізнатися, чи проросло оте мудре й добре, яке я висівав. Одрахував сорок чотири карбованці, простяг Іринці:

— Це, дочко, твої.

В Ірипки аж плями пішли по щоках: вперше ж тримала в руках стільки грошей.

— І що ти збираєшся з ними зробити?

Вона все ще стискала гроші в руці. Потім звела чисті очі, простягла руку до мене:

— На, татку. Мені й так вистачає...— Хоч я догадувався, скільки спокусливих речей, що їх можна було купити, промайнуло в її голівці.

— Правильно, дочко, робиш,— похвалив я її: вирішив дати їй ще один урок ощадливості.— Ми ці гроші не будемо тратити — покладемо на ощадкнижку. Хай ростуть. Як оті твої квіти... Бо гроші, Іринко, єдині мертві предмети, які мають дивовижну властивість рости. І то лише в ощадкасах. Внесеш карбованця, а через рік — уже карбованець дві копійки. От прикинь, скільки на твої сорок чотири за рік набіжить.

Цок-цок арифмометр.

— Вісімдесят вісім копійок.

— Бач, скільки наросте! З повітря. З нічого.

Після того дочка сама несла мені гроші.

— Поклади, татку, на книжку.

Якось я її застав над аркушем паперу.

— Що це в тебе?

Почервоніла, прикрила ліктем папір.

— Ану, покажи! — В моєї дитини не могло бути секретів од батьків.

Покірно віддала аркуш.

Сперш нічого не міг розібрати: поспіль списано цифрами. Сотні, тисячі, десятки тисяч, мільйони. І поруч, як їхні супутники, цифри вже однозначні.

— Що це? — спитав здивований.

Іринка похнюплено мовчала.

Ще раз глянув на списаний аркуш, і в мене мов полуда спала з очей: дочка вираховувала з усіх отих фантастичних сум проценти.

— Ну, дочко, бути тобі міністром фінансів! — розсміявсь я втішено.