Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Раціоналізатори!..
Ми посміялися вдвох над витівкою цих бісенят і розлучилися наііїсриіцимп друзями.
До речі, я ще попросив лейтенанта зайти до сусіда і все йому пояснити. Пообіцяв, що теж зайду та перепрошу.
Після того як ці шибеники однесуть цеглу назад. Пп ж мене повинні зрозуміти...
Зрозумів. Пообіцяв одразу ж зайти.
Приємною людиною виявився цей лейтенант!
Зовсім по-іншому зустрів мене тесть:
— Щоб я не бачив цієї цегли в дворі!.. Це, пробачте, крадіжка!..
Я йому відповів, що згоден: сьогодні ж поверну цеглу сусідові. Що ж до тієї, що її зібрали на пристані...
— Всю забирайте з двору! Всю! — аж затупотів ногами Всеволод Маркович.— Я прожив чесне життя і не хочу на старості літ бути злодієм!
Я з ним не погодився. При чому тут злодій? Цегла валялась розкидана, вона все одно була б втоптана в землю (сходіть самі гляньте, якщо не вірите), отже, не може вважатися за крадену. А дітям я чесно платив. Так що совість у мене спокійна.
'.Гость демонстративно одвернувся од мене. Пірнув з головою в крісло, відгородився газетою.
Я з жалем подивився па нього: дожити до шістдесяти
ЛІТ і ЛИШИТИСЬ ДИТИНОЮ.
К і ш к а т р о т я іі о о т а ц н я. В тому, що сталися, помне моєї провіши. Я що раз і ще все те пригадую і щоразу переконуюсь: можна було обійтися без сварки. Поговорити спокійно й розважливо, зрозуміти один одного (хоч, якщо правду казати, це я його розумів, він жо не хотів мені назустріч і кроку ступити), знайти якимсь розумний вихід із ситуації, що склалася. Навіть його рідна дочка, а моя дружина, коли запитав, хто винен у тому, що сталося, відповіла поспішно:
— JІо им, Володю, по ви...
По вірите? (шитаііто в неї!
Тож совість мов спокійна, і коли я приходжу на могилу до тестя, то завжди з докором думаю: "Отак вкоротити
собі віку!" Йому б іще жити й жити: професор, доктор наук, заслужений діяч, має щасливу дочку й шанобливого зятя, дім — повна чаша, чого ж іще треба! Та, на жаль, людина створена так, що ніщо її не задовольняє: здереться нагору, прагне на іншу, ще вищу. І так без кінця та без краю...
Я не належу до людей злопам’ятних та мстивих. І давно простив тестеві все зло, яке він мені заподіяв. Але поміж людьми й досі ще ходять неприємні для мене чутки, тож мушу, заради об’єктивності, розповісти, як було все насправді.
Я вже говорив, що Всеволод Маркович заперечував проти нашого шлюбу. Вмовляв, щоб ми почекали, поки Марійка провчиться хоча б років три в медичному інституті (далися йому три оті роки!). Стояв на своєму, які аргументи я йому не наводив. Розповідав я і про те, що допомогла вмовити старого моя свака, за що вдячний їй буду довіку: Марійка виявилася ідеальною для мене дружиною, ми прожили ось уже дев’ятнадцять літ, і я сподіваюсь, що вона не менш щаслива зі мною. Траплялися іноді сутички, дріб’язкові спалахи сварки, без цього не можна, особливо на початку, але легенькі хмаринки незгод завжди танули на нашому сімейному небі.
Я, здасться, не згадував про розмову з тестем в той пам’ятний день, коли ми з Марійкою брали шлюб.
Ми вже готові були йти до загсу, на мені був бездоганно пошитий чорний костюм, біла сорочка й зі смаком підібрала краватка, імпортні черевики, подаровані свахою, Марійка ж так і світилася в білій весільній сукні, в білих черевичках на шпильках, під капелюшком, теж білим, з широкими крисами, з прозорою сіткою вуалі, що прикривала її юне обличчя, робила його таємничим і звабним... Марійка вже взяла мене під руку, як Всеволод Маркович раптом сказав, що він хоче поговорити зі мною.
—• Ви йдіть... ми вас наздоженемо...
Гості й Марійка, трохи здивовані, вийшли, ми залишилися вдвох.
Всеволод Маркович пройшовся кілька разів по кімнаті, зняв окуляри, став їх протирати, хоч я міг поклястися, що скельця були чисті й без того.
— Володю,— сказав він, дивлячись кудись повз мене,— я ніколи нікого ні про що не просив... Скільки живу... Обіцяйте, що ви дасте їй закінчити інститут!.. Я вас дуже прошу, Володю!
Ну, що я мав робити? Розтлумачити, що життя є життя і ніхто не знає наперед, як воно складеться? Що Марійка сама вже доросла й з проханням оцим слід було звернутись до неї? Я не мав бажання вступати зі старим в дискусію, мені досадно і смітно було, що він не знайшов іншого часу для цісї розмови, я думав, що мені доведеться бігти, щоб наздогнати гостей та Марійку: картина не дуже приваблива,' наречений женеться за нареченою,— а він все дивився на мене: прохально, вимогливо, для нього не було зараз нічого важливішого, окрім його прохання. То що ж мені лишилось робити, як не дати йому обіцянку?
— Всеволоде Марковичу, я зроблю все од мене залежне, аби ваша дочка здобула вищу освіту!
Схопив мене за руку, гаряче тиснув, дякував:
— Я ніколи цього не забуду!..
Відтоді минув не один місяць, я вже думав, що він забув ту розмову квапливу, обіцянку мою, дану майже з примусу, а він, виявляється, не забув жодного слова, він все пам’ятав і одного разу нагадав мені безцеремонно та грубо.
Во після того, як Мартина забралася з нашого дому, Марійці, звісно ж, додалося роботи. І кухня, і ринок, і магазин, і дім все це вимагало часу. А тут іще вона завагітніла, чого ми, чесно кажучи, не чекали,— і от тобі маєш! Любили, як то мовиться, кататися, тепер полюбіть і саночки возити. Ми обоє були дуже засмучені, приголомшені паніть, але змушені були примиритися.
Розмова з тестем відбулася ввечері: Всеволод Маркович прийшов нервовий і втомлений. А тут іще Марійка зіткнулася з татом у дверях: несла випрану білизну. Білизни назбиралося достобіса, тол? і довелося весь день провозитись. Я по міг їй допомогти: готувався саме до лекції, та й не чоловіча це справа, недарма ж у народі, коли хочучі. щось погане сказати про жінку, згадують її чоловіка: "Він і пелюшки їй пере!" Тож вважаю, що рівність рівністю, а якийсь поділ між обов’язками чоловіка та жінки мусить бути. Хіба не досить того, що я заробляю гроші, не прогулюю їх, не пропиваю, майже всі до копієчки відносячи в ощадкасу? (Ми жили в основному на заробіток Всеволода Марковича). Моя дружина була згодна зі мною, сама навіть проганяла мене, коли я хотів їй допомогти: "Я сама. Робіть своє". І я щоразу цілував її вдячно в щічку, зрошену потом, цілував й примовляв: "Моє ти пташеня дороге! Яке ж ти в мене хороше!" Бо
ніщо нам так не обходиться дешево і ніщо так не цінять дорого, як добре слово. Банальність? А спробуйте без цієї банальності прожити на світі!
Тесть, звісно, бачив, що Марійці додалося роботи, і це його дратувало. Не раз заводив зі мною розмову про те, що Марійку треба звільнити від домашньої роботи.
— Як звільнити? — питав я його.— Скажіть конкретно, як звільнити? Може, накажете мені кидати роботу та братися за віник?
— Хто ж вам, Володю, це каже,— боронився вже Всеволод Маркович.— Тільки не треба було виганяти Мартину.
— Вона сама пішла.
— Ну, гаразд, гаразд... Але треба ж щось робити.
Тож тесть був давно готовий до сварки, і досить було
тієї нещасної балії з білизною, щоб він втратив над собою контроль. Кинув валізку, забрав оту балію, щось вичитував Марійці вже у дворі, а потім вдерся, навіть не постукавши, до мене (завжди стукав у двері: "Можна?.. Не буду заважати?..").
— Ви не любите її!.. Не жалієте!..
— Зачекайте, що ви розумієте під словом "жалієте"? — спитав якомога спокійніше.— Пестити? Носити на руках? Але ж Марійка, по-моєму, вже доросла людина. І вона сама добре знає, що їй робити.
В тестя аж губи затіпались. Дивився на мене так, паче я сказав бозна-яко святотатство.
— І взагалі, вашій дочці доведеться поки що забути про науку. На рік, а то й два...— Я вирішив скористатись нагодою. ("Не кажіть поки що таткові! Не кажіть!" — молила Марійка).
— Що?.. Що ви сказали? — Він не вірив тому, що почув.
— Ми чекаємо сина.— Я тоді вірив, що у нас буде син.— Вашого онука, до речі.
У нього був такий вид, наче його вдарили по тімені.
— Ви ж мені обіцяли! — простогнав він у відчаї.
Я ледь не розреготався. Що обіцяв? Не чіпати його дочки? Не спати з нею, поки вона закінчить інститут? А з ким мені, з вашого дозволу, спати? З кішкою? З цюцею?..
— Мерсі! — Я звівся з-за столу й почовгав ногою.— Мерсітьтвую, як сказав один літературний герой.
— .Який же ви цинік! — вихопилося в мого тестя.
— Дякую! — схилив я голову.— Дякую за комплімент! Заслужив!
Він з відразою глянув на мене і вийшов з кабінету. Я ж знову сів до письмового столу, але вже не міг працювати: настрій був геть зіпсований. Вдертись отак, вилаяти, образити! Оце тобі й інтелігентна, культурна людина!..
Що він говорив там, унизу, своїй дочці, не знаю. Марійка прийшла зарюмсана, і ми вперше лягли спати нарізно: я — на дивані, вона — на ліжку. І то була, повірте, найнеприемніша в моєму житті ніч.
Бо в ту ж ніч, вже під ранок, тестя розбив параліч: інсульт. Він так спати й не ліг: ходив унизу, і я часто прокидався і вже хотів спуститися та попросить дати спокій, як раптом затихло. "Ліг, слава богу!" — зітхнув я полегшено, та лише задрімав, як щось заторохтіло, зашуміла вода. "Ні, так же не можна!— подумав я з мукою.— Віл навмисно товчеться, аби мені допекти!" Звівся, намацуючи капці, але тут з брязкотом, із дзвоном посипався посуд, щось валено впало, і я босоніж збіг униз.
Тесть лелеап па підлозі серед потовченого посуду. Перекошене обличчя, розбухла нижня губа, ліве око заплющене, а з правого, страхітливо витріщеного, котилися сльози.
Він так і не звівся: помер через тиждень у лікарні.
Не буду згадувати важкі оті дні. Ми з Марійкою перевелися нінащо, я все робив, що тільки міг, щоб врятувати Всеволода Маркевича, я обдзвонював медичних зірок, благаючи допомоги, але медицина виявилась безсилою, і тесть помер в ніч на суботу влітку шістдесят третього року.
Ніхто ще, здається, не відповів на питання, чому люди найчастіше вмирають вночі. Якийсь незбагненний біологічний закоті, синхронний годинник, закладений в кожному з нас, що спрацьовує невблаганно і точно. Коли б я був біологом, обов’язково цим зацікавився б: можливо, саме тут захований ключик до безсмертя людини, якого ми підсвідомо так прагнемо. Бо свідомість людська не може примиритися з тим, що їй судилося згаснути, розчинитись безслідно в жорстокому й холодному всесвіті.
Для чого ми існуєм? Для чого?
В чому смисл людського життя?
Життя взагалі?
Питання, па які ніхто по дав іще відповіді.
