Містечкові історії - Дімаров Анатолій

В десятому...— Облизала губи, додала: — Татко хоче, щоб пішла до медичного.

Бракувало, щоб мене віддали до суду за розтління неповнолітньої.

— То, може, ми з вами хоч сядемо?

Слухняно сіла, стулила цнотливо колінця. Спідничину осмикнуть не наважилась.

— Гм... гм...— прочистив я горло.— Ви з батьками живете, чи може, самі?

— З татком.— Щось гойднулося в її худенькому личку — тепле й ніжне. Та одразу ж заступилося сумом.— Мама померла. Два роки тому...— І вперше насмілилася звести на мене очі. Подивилася так, наче в моїй волі було повернути їй матір.

Я помовчав хвилину, віддаючи шану покійниці. Печально похитав головою.

— Мама ваша була дуже хорошою?

— Так...

Я думав, що б іще запитати.

— Ви живете в Києві?

— Ні. Ми помінялися... Татко, як мама померла, в тій квартирі жити не міг...

Вона ще й не з Києва! Добру ж наречену підшукали для мене!

— І де ви живете, якщо не секрет? — Хоч мене це, признатися, зовсім не цікавило: не уявляв свого життя поза Києвом. А приводити когось у свою тісну комірчину (після розлучення я й моя колишня дружина розміняли ізольовану однокімнатну з усіма вигодами ще й з телефоном квартиру на дві кімнати з сусідами), приводити до себе я не збирався....

— Недалечко... До Святошина метро, а там електричкою... П’ятнадцять хвилин.

Тут повернулася з кухні моя лукава коханка.

— Не скучали?.. Ну, от і мило... Марійко, допоможи накрити па стіл. А ви, Володю, дістані.то напої. Отам, у барі.— Це вже для Марійки, бо, де стоять напої, мені не треба було пояснювати. Скільки разів вона посилала мене до серванта: "Принеси шампанське".

Я приносив два келихи, пляшку шампанського, а вона вже сиділа й чекала, поки я наллю вино. Мені часом здавалося, що коли б вона отак, голою, вийшла на вулицю, нікому й на думку б не спало обуритись або затюкати.

Ось він, цей келих, я його одразу ж упізнав по сліду од помади (після поцілунків вона одразу ж бралася за помаду: "замітала сліди"). Взяв той келих, поставив навмисне перед нашою гостею: "Ось тобі за наречену!" Не збентежилась навіть:

— Марійко, подай той келих сюди! Я, здається, з нього пила. А тобі ось цей.

І воно, пташеня жовтороте, нічого не відаючи, помінялося келихами.

Вона смакувала шампанське, я дудлив коньяк. Марійка ледь пригубила, але й цього було досить: тугенькі щоки її ще більш розцвіли, очі заблищали. Вона вже не так соромилась, і голосок її лунав, наче дзвіночок.

— Вам, Володю, треба обов’язково познайомитись із Марійчиним татом,— коханка моя не забула своїх обов’язків свахи.— Він видатний учений. Марійко, ти сказала Володі, хто твій тато?

— Не казала.

— її тато — доктор медичних наук, професор...— Назвала прізвище відомого в Києві спеціаліста-ігедіатра. Я, здається, десь навіть читав про те, що йому присвоїли звання заслуженого лікаря.

От тобі й Марійка! Вже пильніше подивився на дівчину, і тут мені наче пелена спала з очей; та воно ж до біса гарпопько! Не красуня, звісно, до красуні далеко, але таке щось свіже й мило світилося в її чистому обличчі, в невинних очах, що мені мимоволі захотілося взяти її під захист. Від кого — по знав іще й сам.

І коли прийшла пора прощатися з гостинною господинею і попа сказала, що я повинен провести Марійку додому, я охоче згодився.

їхали в метро, потім на електричці. Марійка тулила до себе нарциси, наче боялася, що їх хтось відбере. Візьме й висмикне з рук: "Тобі ще рано!" І в метро, і в електричці не розмовляла зі мною: їй, напевно, здавалося, що всі тільки на неї й дивляться.

В цьому містечку мені вже довелось побувати: читав лекцію для молоді цегельного заводу. "Кохання і шлюб в соціалістичному суспільстві". На мої лекції не треба зганяти людей, тож і тут велике приміщення Палацу культури тріщало од люду, прийшли і молоді, й уже літні, а після лекції була злива запитань. Серед них і постійне: "Ви одружені?" — написане жіночим почерком. Нині таких уже не пишуть, роки не ті, та й не спадає, мабуть, на думку, щоб такий чоловік та був неодружений, а тоді надіялись: а раптом ще вільний? І підходили потім, по закінченні. "Я теж незаміжня!.. Я теж!.." — аж кричало в очах.

Ми йшли довгою й дужо тихого вулицею, я був, як кажуть, на коні і все говорив,— про що, не пригадую зараз, хоч Марія, теперішня дружина моя, твердить, що иам’я-тає кожне моє слово. І все відраховує од того вечора: "Це сталося через рік після того, як ви мене вперше провели". Виявляється: її тоді вперше в житті проводжали!.. Тож ми поволеньки йшли довгою й тихою вулицею, і все було оповите таємничою темрявою, що мимоволі призводить до мови притишеної, до теплих обіймів, і Марійка, коли вже стала моєю дружиною та не соромилась мене (й досі звертається до мене лише на "ви") призналася якось, що всю дорогу додому чекала, що ось-ось я обійму її, і все аж обмирало в ній від отого чекання. Я ж про те й не думав: знав, що моє нікуди од мене не дінеться, тому й не квапив події. Дививсь на будиночки, повз які проходили, дивився і з досадою думав: "Професор, доктор наук, а отаке втелющити: обміняти міську розкішну квартиру (бо яка ж іще могла бути квартира в медичної зірки!) па одну з цих халуп!" Мене аж жаль розбирав, що я не познайомився з Марійкою раніше, щоб відрадити її татуся від отакого божевільного вчинку. Хіба не можна було помінятись квартирами в межах Києва?

— Ви враз замовкли,— пригадувала потім дружина.— І мені здалося, що я вас чимось розгнівила.

— От ми й дійшли,— мовила тихо Марійка.

Я глянув на їхнє подвір’я, і в мене одразу ж одлягло од серця: за новеньким парканом стояв двоповерховий модерний будинок кімнат на п’ять, і великі вікна його всі до одного світилися. Щось веселе, святкове, нестримне було в тому світлі.

— У вас зараз банкет? — спитав я зачудовано.— Чи прийом іноземної делегації?

— То татко вмикає світло щовечора.

— В усіх кімнатах?

— В усіх.

Дивний татко. В яку ж копієчку йому влітає ця ілюмінація?

— Після смерті нашої мами татко не переносить темряви,— додала Марійка печально.

Я, здається, сказав, що розумію її татка. А сам собі подумав, що треба прощатись. Дозволив собі знову поцілувати її прохолодну долоньку, спитав:

— Я вас якось відвідаю. Можна?

— Приходьте,— видихнула вона.— Ми з татком будемо раді.

"Ну, як зрадіє татко, ще невідомо",— подумав я.

їй же на прощання сказав:

— Я буду про вас думати. Дозволяєте?

Вона не відповіла. Лише стояла, поки я завернув в іншу вулицю.

Повертаючись, я думав про неї. Про неї і її вченого татка. Відчував, що Марійка сподобалась, отже, буде не байдужою мені, коли ми одружимось. Не уявляв шлюбу, побудованого лише на тверезому розрахунку. Сам про це тверджу майже щодня з трибуни. То в капіталістичному світі, де все продається й купується, де любов між чоловіком та жінкою — найчистіше, найсвятіше з людських почуттів — оцінюється чистоганом, дзвінкою монетою... "Стій! — зупинив я себе.— Ти ж не на трибуні!.." Отже, Марійка мені сподобалась: з такої незайманої глини можна ліпить що завгодно. І я таки виліплю: ідеальну дружину, вірну супутницю, дбайливого охоронця родинного вогнища... Спіймав себе на тому, що знову думаю звичними фразами, й аж поморщився. Хоч морщитись, власне, було нічого: це ж усе професійне. А я пишався своєю професією...

Толе Марійка мені по-справжпьому сподобалась: сам паче омився в її чистоті. Сподобався і їхній будинок: двоповерховим котедж з широкими вікнами, великим балконом, модерним дахом, па якому щовесни та влітку можна приймати сонячні ванни. Простір, тиша, легкий вітерець,— я аж очі заплющив, уявивши себе на дахові... Потім ванна, душ... А внизу, в одній з кімнат, влаштую гімнастичний зал. "Цікаво, які там заввишки кімнати? — спалахнула думка.— Якщо два шістдесят, то якраз влаштуєш! Треба буде обов’язково спитати Марійку. Можна ще прибудувати приміщення: в татуся грошей вистачить. З величезними вікнами, з басейном. Професор, напевно ж, не буде заперечувати, а в мене вистачить енергії й хисту зробити ту прибудову..."

Розмріявся — незчувсь, як і приїхав. І тут мене наче в груди стукнуло: вперше після того, як ми познайомились, я забув про коханку. Глянув на годинник: пів на дванадцяту. Снить? Не спить?

Зайшов до телефонної будки, набрав її номер.

— Слухаю.— Голос ясний і незаспаний.

— Це я.

— Ти?... Так рано?.. ІТсвжо по сподобалась?

— Після тебе?

Вона розсміялася втішено. Сміх її аж дзюркотів, пере-

ливаючись у трубці. "Як мало вам треба!" — подумав я зверхньо.

— Звідки ти дзвониш?

— З вокзалу.

— І куди збираєшся? — В запитанні отому був хвилюючий заклик.

— Можна зайти до тебе?

— Можна. Якщо не дуже втомився.

— Я зовсім не втомився! Лечу!

Вона знов розсміялась, і той сміх лунав у мені всю дорогу до неї.

* * *

З татом Марійчиним я познайомився трохи пізніше, здається, десь за місяць. Було ще не одне побачення з Марійкою, і вечори, і довгі розмови, і перший отой поцілунок, що назавжди осідає в серці жіночому. Пам’ятаючи про це, я поцілував її обережно та ніжно й попрощався одразу ж, наперед знаючи, що вона не засне до ранку: берегтиме смак моїх губів на отерплих своїх губенятах... Я робив усе, щоб кожен наш вечір був їй святом, і Марійка все більше закохувалася в мене. Як тільки може закохатися дуже юна людина.

Пригадую, як десь три роки тому (мені тоді було двадцять сім) закохалося в мене дівча. Стрілися ми за Дніпром, на Русанівськііі протоці,— дув холодний, пронизливий вітер, крига стугоніла під ковзанами, а воно котилося попереду яскраво-червоною кулькою, рухливо, як ртуть. Спершу здалося, що то дитина, по думки вилаяв батьків, які отак бездумно відпустили на річку: влетить у промивину — і поминай як звали, а коли наздогнав, то побачив дівча років п’ятнадцяти.

— Не боїтеся отак одна?

— Ні.

— А як під лід?

— А, видерусь! — вже задерикувато.

— Тоді будемо кататися вдвох. Гаразд?

— Гаразд.

Ми взялися за руки й погнали щодуху по кризі. І поки ми каталися, нам було дуже весело.

Потім я запросив її до себе. По-дружньому: навіть думки не мав, що в мене щось може бути серйозне з оцією ще майже дитиною. В моєму холодильнику лежав торт,

тож і захотів вгостити свою юну супутницю. Завів до кімнати, наказав роздягтись, роззутися, залізти на диван. Ще й ковдру подав, щоб закутала ноги.