Містечкові історії - Дімаров Анатолій
І коли закінчив, Марія Григорівна раптом ухопила його руку й стала її цілувати.
— Що ви!.. Що ви!..
Юрченко висмикнув руку, встав з-за столу. Л вона теж звелася і, спотикаючись, сліпо пішла з кімнати.
Вранці Олексій Іларіонович не звівся з постелі. Лежав застигло в ліжку, жовте обличчя його було сердите, борідка ні тчу жоно стирчала в стелю. На Юрченків "добрий
......... по озвався іі слоном — зблимнув тільки повіками.
Поруч, і о. міма ч, стала табуретка, заставлена пляшечками, корім міч ка м и, глотами, вся кімната була насичена запахом лівів.
Вампірів, сказала Марія Григорівна. — Уночі ще серия вхопило.
— — Треба викликати лікаря,— занепокоївся Юрченко.— Я збігаю.
— Не треба! — злякалася Марія Григорівна.— Він лікарів терпіти не може. Лікується сам.
— І часто це з ним?
— Ох, часто! День ходить — тиждень лежить... Старі ми, старі. У мене в самої рученьки-ніженьки вже не годяться нікуди... І де воно правда в бога: молоді помирають, а старі ніяк смерті собі пе вимолять!
— Ну, не такі ви вже й старі! — заперечив ввічливо Юрченко.
—— Та де ж не старі! — сплеснула в долоні Марія Григорівна.— Йому он за восьмий десяток, та й мені скоро вісімдесят... Збігли роки — незчулись і коли.
Розмовляли пошепки, хоч у тому не було й потреби: хворий, замкнувшись у собі, відгородився, здається, від усього світу.
Марія ж Григорівна поралася коло сніданку. В плиті потріскував вогонь, внизу, па підлозі, лежав оберемок щойно внесених дров: вони були вологі. "Це ж вона, мабуть, і рубала!"
Умився поспіхом, вийшов надвір.
Одразу ж побачив сокиру, свіжі тріски. Підійшов, узяв ще иеостнгле топорище, підтягнув гілляку до дровітні.
Рубав, поки Марія Григорівна й снідати покликала. Аж свистіла сокира, рубав. Хекав і думав, що ж їх не можна отак полишати, самих.
Хоч Юрій Прокопович і розраховував того ж дня повернутись додому, однак змушений був затриматися ще па два дні. Дав лито телеграму дружині, щоб не переживала.
День протовкся в школі. Спершу мав розмову з директором, і директор був на диво симпатичним та милим іі охоче погодився з усіма пропозиціями Юрія Прокоповича.
Паяти шефство над старими?.. Та будь ласка!.. Ні, це воин повніші іі о м у дякувати, що зайшов та підказав... Просто сором —— бути поруч і нічого не знати!..
Псе справи та справи — отак людина й черствіє...
-— Пооремо старшокласників, і хай вопи вас послухають... Про лейтенанта, про ваш пошуковий загін. Ну, словом, про все... Згода?
Старшокласники навчалися в другу зміну, після обіду, так що Юрченко все одіто па автобус не встиг би.
Затримався в школі до вечора: довелося не тільки розповісти про подвиг лейтенанта Стрільця, а й викласти всю історію пошукового загону. З чого починали, як взагалі виникла ідея організувати загін. А гармати знаходили? А кулемети? А танки? У нас е озеро, так, кажуть, танк і досі в ньому стоїть. Раніше сітками за нього чіплялися, коли рибу ловили... От його витягти!.. Ге, витягти! Ним?.. А водолази навіщо?.. Кораблі й то піднімають!.. Так то ж— у морі, а тут до тих водолазів знайдеш?.. Сіамі будем пірнати. Ои апарати підводні навіть у нашому спортивному магазині лежать— піхто по купує. "Тихше, діти, '111x1110! — директор.— Дайте нашому гостеві все до кіпця розповісти".— "А що казати — все, здається,
сказав,— розвів руками Юрченко.— Візьмете шефство над батьками Стрільця?" — "Візьмемо, візьмемо!" — "А танк теж можна підняти — все можна зробити, якщо взятись но-справжньому. Тільки танк з води витягти — то ще пів-роботи. Залізо німе, тож німий і буде стояти, де його не поставите. А от дослідити історію цієї бойової машини: хто на ній воював, якими фронтовими дорогами пройшла. Хто з членів його екіпажу загинув, хто залишився живий... Це, хлопці, набагато складніше. Знаєте, скільки нам доводиться писати листів? І знову пишем, і знову..." — "А у вас у загоні самі хлопці чи й дівчата?" — "Й дівчата, аякже! В нас дівчата такі, що держися!.. І попереджаю: не дістанете танк, наступного року приїдемо й витягнемо!.."
— Ну, тепер ми пропали: життя не дадуть! — сміявся потім директор,— Заварили ви кашу, товаришу підполковник!
Провів Юрія Прокоповича до двору Стрільців, хотів навіть зайти, та одразу ж роздумав: хазяїн хворий лежить, перехвилювався вчора, хай заспокоїться трохи.
— Гаразд, іншим разом зайду. А за старих не турбуйтесь: доглянемо!
Юрченко не мав сумніву в цьому. Що й дрова віднині будуть нарубані, й вода од колонки принесена (двісті метрів, молодому за виграшки, а старому, та ще й на гору?), і город навесні скопаний, а дівчата нахвалялися ще її хату побілнтп, щоб не стояла обшарпана.
Хата найбільше й непокоїла Юрчонка. Сарай там, саж, курник—біс із ними, старі вже давно відмовились од живності. Хоч не дуже приємно, звісно, дивитись, як у сараї дах геть запався, а саж перехняблений. А от хата... У хаті їм жити, нікуди з неї не дінуться, а вона вже давно дихає на ладан. Марія Григорівна скаржилась: щозими стіни мокрі, холод, як у льодовнику, грубу топи не топи — все одно не нагрієш. Та й де ж її нагріти, де висушити, коли дерев’яний фундамент зогнив нанівець. Ткни — палець улазить. Юрій Прокопович ще зранку довкола облазив — міняти треба фундамент! А разом і підлогу — теж на чесному слові тримається, і на горище злазив: побачив руді плями на стелі.
— Протікає?
— І не кажіть! Як дощ, так наче з решета. Не встигаємо й тази підставляти.
Дах із дранки колись був укладений добре, але скільки відтоді років минуло, старі ще, либонь, молодими були. І по всьому горищі, куди не поткнися,— тази, виварки, відра. Сякий-такий заслін од води.
— В райраду звертатись не пробували?
— Та, куди ж нам, сину, звертатися, коли ми не знаємо, в які двері й стукати! Вже якось так доживемо: недовго вже мучитись... Тут хоч би разок на могилку до Ваді поїхати.— Й очі, збляклі, виплакані, знову в звичних сльозах.
Ну, так не годиться! Він, Юрченко, так це не полишить!
Доведеться й завтра затриматись.
Райжитловідділ містився в будинку райради, на першому поверсі. Секретарка, що сиділа при дверях, зупинила Юрченка, мов ніжку підставила:
— Ви, товаришу воєнний, до кого?
— Та сюди ж: до начальника вашого.
— Зачекайте, вони зараз зайняті!
Ото, цяця яка! Ну, гаразд, почекаєм — ми не горді.
Спершу стояв, у пінно поглядаючи, а згодом сів. У приймальній все з'являлися відвідувачі з теками, папками: "Геннадий Йосипович у себе?" — і в кабінет. Заходять, виходять — кінця-краіо немає.
Юрій Прокопович уже й у вікно все, що на площі було, роздивився, і список тих, хто стояв у чергу на квартиру, весь прочитав, а завідувач все не звільнявся. А секретарка на нього й не гляне.
Не витримав — вибухнув:
— Ви мене довго маринувати тут будете?
— Хто вас маринує! Самі ж бачите: зайняті!
Та Юрій Прокопович вже пе збиравсь одступати:
— От що, мамзель, або ви зараз же своєму зайнятому начальству скажете, що приїхав товариш із Києва, або я піду в райком!
— Ви, товаришу воєнний, не виражайтесь! — спалахнула секретарка.— Думаєте, як із Києва, то вже й лаятись можна? Дочок своїх обзивайте мамзелями!
— У мене, на щастя, таких дочок немає... Доповісте чи мені йти у райком?
Мовчки звелася, пішла до кабінету, похитуючи обурено стегенцями. З одчинених дверей вирвався сміх: голосний, розгонистий. "Знайшли, коли сміятись! — спохмурнів одразу ж.— Бюрократи чортові!"
Секретарка незабаром і вийшла — винесла офіційно-холодне обличчя.
— Заходьте.
Підібраний, строгий, на сварку націлений, зайшов до кабінету.
Там не згаснув ще сміх. Щоправда, молодик, який пройшов нещодавно до кабінету з текою, враз посмішку й пригасив, побачивши Юрченка, зате начальник його й не подумав приховувати, що він щойно сміявся: сміх так і цвів на молодому обличчі, цвів у очах. І Юрченка зустрів гак, немов чекав з самого ранку.
— Товаришу підполковник, чого ж ви не зайшли одразу? Сідайте, будьте, як дома! — Підвівся, сказав до молодика, який теж підхопився: — Ти, Васю, потім зайдеш... Упав, кажеш?.. Ну й ну! — Веселі очі його знов заіскрилися.
— Слухаю вас, товаришу підполковник.
Обличчя його вже було втіленням прихильної отієї уваги, про яку можна лиш мріяти відвідувачам житловідділі в. Юрію Прокоповичу якось не по собі стало, що він завдасть зараз клопоту оцій симпатичній людині.
Може, тому й почав здалеку: як шукали літак, як розкопували, що привело його сюди, в Петіїв. І чому він зараз у нього. Завідуючий слухав терпляче й уважно, не поглядаючи на годинник, раз тільки, коли подзвонив телефон, розвів руками: що вдієш — служба! Підняв невдо-волепо трубку, вислухав чийсь голос плаксивий, коротко кинув: "Подзиоіііііи пізніше, я зараз зайнятий!" — і знову обернувся до Юрченка.
Дослухав, і обличчя його стало таке сумне та нещасне, паче це він просив Юрченка одремонтувати будинок.
— Що ж нам робити, товаришу підполковник, ми приватним житловим фондом не займаємось... От коли б той будинок був у нас на'балансі... А так — ну нічого не можем зробити! — Він хвилину подумав, морщачи гладенького лоба, потім спитав: — Вони пенсіонери?
— Пенсіонери.
— А ви в собезі були?
Юрченко відповів, що не був.
— То зайдіть у собез! Це ж їхній святий обов’язок — пенсіонерам допомагати!
Вийшов з-за столу, провів до дверей:
— І не дуже церемоньтеся з ними, товаришу підполковник, хай потрясуть гаманцем!
"Бувають же хороші яюди на світі!"—думав Юрій Прокопович, з райради виходячи.
Соцзабез містився аж у другому кінці містечка. Хатина — хоч на пенсію. По інвалідності.
— Скоро в нове переїдемо,— сказав завідувач соцзабезом.— За виконкомом.
— Отой великий будинок?
—■ Ні, то житловий... "Сільгосптехніки"... А наш буде поруч... То я вас слухаю, товаришу підполковник.
І знову довелося Юрченкові все розповідати спочатку.
— В Хомеика, значить, були? В Геннадія Йосиповича? Це він вас сюди й одфутболив?.. Із себе зіпхнути — це він уміє. А ви не спитали його, де ми кошти візьмемо?.. І хто ремонт той робитиме?.. Пушкін?
— Люди ж ремонтують якось.
— Люди!.. Це ж інваліди!.. Ну, гаразд, нашкребемо, припустимо, грошей. Підемо на свідоме порушення — голову, надіюсь, пе знімуть. А далі? Далі що, товаришу підполковник? Дерева десь дістати — раз,— загнув палець завідуючий.— Цементу завезти, піску...
