Українська література » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Думав про те, що всі знайомі йому відставники живуть по-іншому, не закопавшись з головою у власну садибу, не відгородившись од усього світу базарними інтересами. Той, як ось Юрченко,— бажаний гість у школі, не розлучається з учнями, які ладні молитись на нього. Той — депутат, працює в постійній комісії, Той — на заводі у Києві. А той — у народному контролі: "Я декому кісткою в роті,— сміявся.— І проковтнути не можуть, і виплюнуть не наважуються". Один лише він, Гапочка, серед них вороною білою...

"А все вона! — думав про Софоньку.— Все їй мало... Все не насититься!.. Життя, будь воно прокляте!.."

І згодом з підвалу, з-за товстих мурованих стіп, крізь загратоване віконце при самій землі можна було почути якісь невиразні звуки: то співав свою улюблену пісеньку Панас Юхимович Гапочка.

Нещодавно я зустрів його на вокзалі. Не бачились ось уже кілька літ: Гапочка раптово щезнув з Бессарабки, і я за тим жалкував, бо пі в кого по було таких яблук та груш. Я зіткнувся з Тапочкою па пероні і пройшов уже був мимо, не впізнавши одразу, а потім мене наче штовхнуло в груди: та це ж Гапочка! (Потім я уже зрозумів, що впізнав не стільки його, скільки кошелі: ні в кого не було таких величезних). Наздогнавши його, я покликав:

— Панасе Юхимовичу, не впізнаєте?

Гапочка байдуже подивився на мене, пожував губами.

Він дуже змінився за щ кілька літ, постарів, аж очі посивіли. Але мене навіть не старість вразила, не згорбленість в постаті, а якесь отупіння, якась збайдуженість, що застигла в ньому. Такий вигляд мають люди, яким уже нічого чекати од життя, у яких все позаду.

— Взнаєте? — запитав я іще раз.

— Та наче пригадую.— Хоч по очах, по жуванню байдужому бачив, що не впізнав.

— Де ж ви тепер? — показав я на кошелі.

— На Сінному базарі.

Так ось чого я його більше не стрічав на Бессарабці!

— Ну, як ваш сад? Як дружина?

І тут на обличчі Панаса Юхимовича щось наче зрушилося. Воно затрусилось, пересмикнулося, якісь болісні брижі побігли аж до очей.

— Софонька... вмерла...

Я мовчав, не знаючи, що сказати, чим утішити Гайочку. А він, ще трохи постоявши, тихо попросився в мене:

— То я, мабуть, піду.

І почовгав до вагонів.

А я весь день но міг забути ту зустріч. Уявляв, як він щовечора повертається до завмерлого, спорожнілого назавжди будинку, як бродить неприкаяно з кімнати в кімнату, дивлячись очима, померклими на всі раз і назавжди застиглі предмети, і мені ставало якось аж не по собі.

І я так і не наважуся з’їздити на Сінний базар — ще раз зустрітися з Тапочкою.

А може, вже й не зустріну?

ПОШУК

Все почалося з черепа.

Це був один з тих черепів, що ними густо засівала минула війна поля, ліси, долини і гори, наче дорогу перед собою мостила, байдуже куди: чи коли йшла вперед, чи коли вже котила назад. Із звичайпісіїті.кого людського черепа, який пролежав тридцять п’ять літ у землі, а потім був вимитий весняними водами, старанно омитий дощами, висушений сонцем, вибілений усіма на світі вітрами: східними й західними, південними й північними, ласкавими й геть зовсім сердитими, зимовими й літніми. Звичайнісінького черепа з проваленим носом та пустими очницями й з такими міцними та молодими зубами, що скільки років уже збігло, а вони все блищать, а вони не тьмяніють: війна любить молодих, така в неї, у війни, вже натура. З черепа, що його підібрала дітлашня містечкова, й один із них, маіісміливіший та пайбідовіший, надів на ломаку та й ганяв по лісу, лякаючи дівчат-однокласниць.

— Гринько, ми роста ні"! — кричала майже до істерики доведена молоденька вчителька, яка вивела свій клас па прогулянку.— Зараз же мені кинь оту погань!

І хто його знає, може, череп, щосили пожбурепий, знову закотився б у безвість, а може, й об стовбур розбився б на друзки, коли б на ту сцену не наткнувся Юрченко: ходив по гриби та й повертався з кошиком повним.

— Зачекай, що ти збираєшся робити?

— Л шпурнути! — відповів весело хлопець.

— Куди?

— Оно в яр.

Юрченко глянув у бік яру, паче прикидав, долетить череп чи ні, потім спитав:

— Як тебе звати?

— Петро.

— А батька?

— Навіщо він вам? — уже підозріло. Аж одступив, на кущі поглядаючи.

— Та я не піду до нього, не бійся!

— А я не боюся! — вже з викликом.— Ну, Іван.

— Іван?.. Гарне в твого тата ім’я... А діда?

Тут Гринько задумався. Морщив лоба — чесно намагався пригадати. Ось очі його радо зблиснули:

— Діда теж звали Петром! Як і мене.

— Дід живий?

— Пі... На війні діда вбили.

— То, може, ти його череп оце і збирався пожбурити?.. Га?..

Гринько так і вклякнув. Стояв ні в сих ні в тих, не знав, либонь, куди подітися з черепом. І вчителька, знайома Юрченкові (хто його, підполковника Юрченка, в школі не знав!), почувалася теж, мабуть, не зовсім зручно: молоденьке обличчя її так і взялося вогнем.

— Де ти його взяв?

— Он там, на узліссі.

— Пішли покажеш. Тільки скинь—неси в руках.

Гринько слухняно зняв чорен із ломаки, взяв обережно

в руки. Так обережно, наче боявся його пошкодити.

Вибралися па узлісся. Далі вже починався луг, річка й будинки по той бік, курів цегельний завод.

— Ось тут.

— Де саме? — Траншеї, що її сподівався побачити Юрченко, тут не було.

— Та ось! — Хлопець підійшов до невеликої ями, що зеленіла між деревцями, копнув ногою густий мох,— Отут він і лежав. Покласти?

— Поклади.

Гринько нахилився, обережно поклав. На сизо-зеленому тлі череп забілів іще дужче, він аж світлом наповнився, неземним, таємничим, що йшов звідкілясь із глибин, а чорні провалля очпиць стали геть зовсім бездонними. Учителька й діти аж завмерли, тим світлом пронизані, один лише Юрченко вже не дивився на череп: здогад, поки що несміливий, ворухнувся у ньому, він оглядався довкола, шукаючи другої ями.

Та он же вона!

Звідсіля метрів за триста, тому й не помітив одразу. Якби була такою завбільшки, як ця, то й зовсім не побачив би.

Яма була величезною. Скільки часу минуло, а вона моторошно чорніла аж мертвою якоюсь водою. Ні руху, ні сплеску, навіть небо не сміє відбитися в ній, навіть сонце

тут гасне одразу ж,— чорніє тільки листя, непорушно застигле, та ослизле паліччя витикається знизу. Гниллю й приреченістю дихала мертва вода, нагадуючи про забуття, про смерть. Здавалося: упадеш у ту воду й живим уже з неї не виберешся — обхопить, потягне донизу, на дно, та й знову зімкнеться застиглою похмуро поверхнею.

Діти, які прийшли вслід за Юрченком, так і одступили подалі, щоб не посунутися донизу, вчителька ж як ухопила за руку найменшу дівчинку, так її й не одпускала.

Скільки ж тієї вибухівки було, що вирила отаку яму! Тонна, не менше.

Юрченко обійшов довкола вирву: саме такою вона й мала бути.

Саме такою!..

Повертався додому в супроводі учнів. Діти йшли, притихлі й якісь начебто винні, особливо Гринько. Юрченко-ва фраза про рідного діда пекла його, мабуть, і досі.

— А він, може, не тут і воював,— врешті не витримав хлопець.

— Може, й не тут,— неуважно відповів Юрій Прокопович: він усе думав про обидві ті ями.

Попроіцавінися з учителькою й учнями, завернув до своєї садиби. До веселого будиночка, розмальованого по всіх стінах фантастичними птахами, деревами й квітами. Фарби горіли так свіжо, ніби вчора все оте було намальоване: Катерина Григорівна, дружина, щовесни їх поновляла терпляче, мов хотіла затримати дитячі роки дочки. Гай, гай, коли то було! Не втримаєш, Катрусю, як не старайся... Згадавши Лесю, Юрій Прокопович посмутнішав: він теж скучав за дочкою, що появлялася в їхньому домі тепер раз на рік. Вийшовши заміж за Сашка... Пам’ятаєте Зайчикового сина, отого, що приїжджав колись у гості до Гапочок? То ж за нього Леся заміж і вийшла. Подалися одразу ж після весілля аж на Камчатку, наче ближче й місця їм не було: закортіло, бачте, романтики! Перші місяці майже щодня писали листи ("Ох, які тут краєвиди!") — з кожної фрази щастя аж бризкало. Потім листи стали надходити рідше, і знаків оклику стало в них менше, і хоч батьки догадувалися, що молодятам живеться не так уже безтурботно та легко, жодного натяку на якісь незгоди чи труднощі в тих листах не було. Такою вже вона росла, їхня Леся,— хоч як боліло, нізащо не поскаржиться.

Приїжджали щоліта, привозили в гості онука. Півмеї-161

0 А. Дімаров, кн. II

рового зросту людину, поважну та серйозну, аж нікуди.

Бабина кров.

Згадавши онука, Юрченко усміхнувся. Зайшов до будинку.

Дружини дома не було: на роботі. Має вже пенсію, можна і вгомонитися, а все не кидає лікарню. "Що я без неї робитиму?" — відповідала сердито, коли Юрій Прокопович умовляв її кинути роботу: старша медсестра, всі гулі їй на голову. Або обійняти посаду спокійнішу. "Ти й дорогу додому скоро забудеш!"

От і сьогодні — субота, людські жінки біля своїх чоловіків, а ця — в лікарні. Не інакше, якусь чергову дірку знайшла.

Ну, затуляй, затуляй...

Поставив кошик з грибами, підійшов до столу: там біліла записка. Знайомий почерк, поспішний, розмашистий (писала, мабуть, уже на ходу): "Юро! Я побігла. Скоро вернуся... ("Скоро! Знаю я твоє скоро!") ...Сніданок на плиті в сковороді, масло в холодильнику. І коли ти вже вгомонишся зі своїми грибами? О котрій сьогодні схопився?" Юрій Прокопович винувато закліпав: схопивсь о четвертії"!.

Дочитав останню фразу: "Та руки добре помий: хапаєш там різну погань, а тоді брудними руками — до рота". І хоч погані не брав, все ж слухняно пішов до вмивальника, помив старанно руки.

Переніс сковороду з плити на стіл (щоб не мити потім тарілку), взяв масло й хліб, став снідати. Жував, не усвідомлюючи, що він їсть: знову думав про ями, про те, що мало бути пов’язане з ними.

І враз завмер, не донісши виделку до рота: згадав про череп. Що лежав, беззахисний, поверх зеленого моху. Хто захоче — підніме, що захоче, те й зробить. Добре, як порядна людина: роздивиться та й покладе обережно на місце,— ану ж отакий одірвиголова, як отой Гринько! Розмахнеться, торохне, а потім буде думати, що наробив...

Зірвався з-за столу, став гарячково шукати щось чисте... Щось таке, в що можна було б загорнути... Рився в шафі, в білизні: сорочки, сорочки, чоловічі, жіночі, самі сорочки, не могла покласти щось інше!.. Врешті те, що треба,— рушник. Висипав па підлогу гриби ("Потім зберу, Каті, слава богу, дома нема!"), кинув рушник до порожнього кошика.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: