Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Спи вже, годі тобі...
І Панас Юхимович знову заснув. І ще раз йому наснилася пшениця — як він її слухав у полі. І хоч виспався добре, піднялися, коли вже й день розгулявся,— голова була, як казан. І незатишно, тоскно на серці.
Софонька того ж дня закомандувала: вертатися додому! Не піддавалася на вмовляння свекрухи, яка благала пожити хоч тиждень,— ні, ні, вони не можуть ніяк! Там же яблука-груші достигають, ще хтось обтрусить. І взагалі, їм засиджуватись ніколи: погостювали, і досить. Панас Юхимович мовчав, після того, що сталось удосвіта, йому було байдуже: їхати зараз чи лишитися ще на кілька днів... Краще вже зараз: не міг уявити, якими очима дивитиметься, коли, з поля вернувшись, заїде Степан. Мати носила до машини клуночки й вузлики, ладна віддати їм усе, що тільки мала, а потім, прощаючись із сином, не витримала — ображено заплакала: "Набридло у мате
рі!" — "Ми що приїдемо, мамо!" — видушив із себе Панас Юхимович. "Ой, сипу, приїдете, та вже, мабуть, на мою могилу!" — "Такс й скажете, мамо!" — "Ви до нас приїжджайте!" — ласканеііько Софонька. Панас Юхимович глянув па неї так, як досі що не дивився...
Поспішно сів за кермо, крутонув ключа, газонув, аж смикнуло машину, погнав — тільки курява встала,— утікав, сам по знаючи, від чого і втікає. І коли за селом вибігла йому назустріч пшениця, обліпила з обох боків дорогу, його аж за горло здушило од відчуття непоправної втрати...
До матері більше не їздив, хоч не раз писав у листах, щоб чекала, найчастіше влітку, перед жнивами: довго не міг забути того єдиного дня, що провів із Степаном у полі. Та згодом спогад померкнув, і пшениця вже не тривожила вві спі, і село стало забуватися потроху,— аж коли це прийшов несподіваний лист од Г}айчикового сина, сколихнув, розбуркав забуте та приспане, і він заметушився: поїду!
Софонька не заперечувала: їдь. Тільки яблука спершу зберемо, та спродамо ті, що раніше достигли, бо вони саме тепер у ціні: день прогавиш — не один втратиш карбованець... їдь, Паню, їдь, хто ж тебе тримає, тільки підремонтуй спершу сарай, бо геть протікає... Та з майстрами треба домовитись, щоб швидше підключили до газової мережі, бо, гляди, па всіх і по вистачить, і тоді доведеться знову з вугіллям возитися... І Панас Юхимович, який був
уже й "Волгу" новеньку з гаража викотив, і масла долив, і підкачав повітря у шинах... Панас Юхимович одкладав, одкладав з дня на день, з тижня на тиждень, аж поки, повертаючись одпого разу з ринку, побачив ще на вулиці Софоньку.
— Ти куди?
— В магазин: хліба треба купити.
— Давай я сходжу.
— Я вже сама.— І гукнула йому в спину: — Там у нас гість.
— Гість?.. Який гість?.. — Гайочка аж зупинився: гості не балували їх своїми відвідинами.
— Сам побачиш. Спить у кабінеті.
Хот б це міг бути? Ганочка, хоч як напружував пам’ять, не міг здогадатися. Фронтових друзів давно розгубив: той помер, тому перестав відповідати на листи, бо все було ніколи, та й не знав про що писати. Про будинок, про Бес-сарабку, про сад?.. Отак відкладав, поки лист і зовсім десь губився... Софонька і подавно не листувалася: рідні не було, подруг не мала. Кілька разів написав ад’ютант, який жив за Уралом, нахвалявся навіть провідати по дорозі в Крим, на курорт,— помолоділа враз Софонька бігала по всьому будинку, прибираючи та витрушуючи; наготувала їжі, купила кілька пляшок коньяку,— ад’ютант так і не заїхав, прислав уже з курорту коротеньку листі-вочку, і дружина цілий день ходила сердита — не підсту-пися. Панас же Юхимович тихесенько впорався з коньячком: коньячок випивак, а чайок доливав. Ті пляшки, повні, й досі стоять у буфеті.
Тож це не міг бути ад’ютант, а втім, хто його знає... Тапочка, вже не в чоботях, а в капцях, сторожко піднявся на другий поверх, підкрався до кабінету. Завмер, прислухаючись,— там ні шелесне. Обережно натиснув ручку донизу, по міліметрові став одчиняти важкі двері дубові, та, як не стерігся, двері таки скрипнули, і по той бік обізвалися одразу ж пружини канапи, зачувсь якийсь порух. Ганочка вже сміливіше одчинив двері, одчинив і остовпів: на канапі, одкинувши ковдру, немов перенесений з далеких років війни, сидів рядовий Зайчик і дивився прямо на нього.
Отут і починається найгнітючіший спогад Панаса Юхимовича.
Сашко разюче подібний до батька: ті ж губи, ті ж брови, той же чубчик світленький на маківці, а особливо —
великі й беззахисні очі, повні якогось запитання напру-1 жепого...
Сашко не прогостював у них і повного тижня... В цьому була винна дружина, тільки дружина, Панас Юхимович не мав найменшого сумніву, і що Софонька потім не казала, він по вірив. І відчував: по простить їй цього до самої смерті...
Панас Юхимович аж застогнав, пригадавши, як він біг на вокзал. Як потім повертався додому самотній: навіть Леся, яка проводжала Сашка, не схотіла йти разом з ним, коли зійшли з електрички. Не сказала це прямо, вигадала якусь подругу, котру треба було конче провідати, і подруга, звісно ж, жила в протилежному напрямі. Лесі, мабуть, було дуже незручно говорити неправду, бо почервоніла до сліз, а коли Панас Юхимович сказав, що проведе, вона аж сахнулась: пі, ні, не треба, вона піде сама!
Пішла —• майже побігла. Наче утікала од нього.
І відтоді до них — ні погою...
А воин ж звикли до неї, паче до рідної, Софонька, здавалося, її дня не могла прожити без Лесі. Коли Леся захворіла іі потрібні були якісь рідкісні ліки, що їх у місцевій аптеці іі не бачили, Софонька взяла в Каті рецепт і подалася до Києва. Де була, так і по сказала, але Панас Юхимович знав наперед: якщо ліків є хоча б одна навесь Київ ампула, вона їх візьме.
Дістала. По заскочила навіть додому — пробігла прямо до сусідів. 1 до пізнього вечора пробула біля хворої.
Панас Юхимович знав цю рису дружини, сам якось хворів: Софонька викладалася вся, до кінця...
Але ж Сашко!.. Як вона могла так вчинити з Сашком!.. З Сашком, сином Зайчика... Що вона йому сказала такого, що хлопець зібрався й одразу ж подався на поїзд? А може, й по сказала нічого — глянула лише? А як може подивитися Софонька, Панас Юхимович знав...
— Ти розумієш, що ти зробила?! — В нього аж руки трусились од гніву.— Та будь воно прокляте все! — Вибіг надвір, бо відчув, що ось-ось її вдарить. І будинок, і двір, і глухий та високий паркан так здушили, так стисли, так навалились на нього, такі стали йому ненависні, що аби хто дав йому оце зараз сірника та сказав: "Підпалюй!" — підпалив би по задумуючись...
А все починалося так добре, так гарно, Софонька, повернувшись із магазину, швиденько накрила стіл: "Хлоп’ята, йдіть їсти!" — гукнула їм весело, і Панас Юхимо-
вич, обійнявши хлопця за плечі, звів його донизу: "Оце, Соню, наш Сашко!" — "Знаю, що Сашко... Мийте-но руки та сідайте до столу!" — "Пішли, Сашко, митися: хазяйка в нас — не доведи господи — строга!" Сашко руки помив, не хотів витирати рушником, що аж сяяв,— тернув поспіхом об чуба, але Панас Юхимович таки змусив його взяти в руки втиральник... Сашко все соромився — сільський же хлопчина, не те що міські лобуряки, бач, і до столу сів — примостивсь на краєчку, і руки сховав під скатертину. "Та бери ж, Сашо, їж... Соню, почастуй нашого гостя!" — хоч Софоньці не треба було й підказувати: накладала в тарілку з горою, аби тільки впорався. І так радісно, так світло на душі в Панаса Юхимовича — не знати, що й зробив би для хлопця. "їж, Сашо, їж,— промовляв щохвилини.— В нашої мами, хоч-но-хоч, треба їсти". Вперше назвав отак Софоньку, і слово це йому так сподобалось, що він його, до дружипи звертаючись, кілька разів повторив: прийшло воно до Тапочки чи не з дитинства, коли ще живий батько, з-за столу встаючи, обов’язково казав: "Ну, мати, нагодувала — спасибі!" І щоразу, як Панас Юхимович вимовляв оце слово, на кухні ставало аж світліше.
Тапочка дивився на хлопця, на Софоньку й розчулено думав, що як таки добре — отак утрьох, що добре було б, аби Сашко пожив у них хоча б місяць... А чому місяць? Чому й не довше?.. Школа?.. А в них хіба немає ніколи?.. Тапочка вже уявляв, як Сашко поселиться в них — назавжди, і, чесне слово, це було б здорово! З Софонькою, однак, не поділився думками, навіть коли спати лягли,— не знав, як вона зреагує на них.
Прокинувшись за звичкою вдосвіта, вирішив на ринок сьогодні не їхати: не біда, як один день пропустить, Бес-сарабка без нього не завалиться. І так щодня пропадає на тому базарі, заслужив же право перепочити хоч день,— все це думав не стільки.для себе, скільки для Софоньки, обгрунтовуючи раптовий* прогул. Сам собі не хотів зізнатися, що причина зовсім у іншому: він просто соромився Сашка. Не хотів, щоб хлопець дізнався про ринок, про кошелі та яблука, виважені, до копійки оцінені,— провалився б крізь землю, якби Сашко вгледів його за прилавком. Весь час відчував на собі запитливий погляд: хлопець наче хотів щось роздивитися в ньому, щось дуже важливе для себе,— Тапочка аж щулився внутрішньо, йому аж недобре ставало: було таке відчуття, що роздягають... Іще вчора поспішив переодягнутися в мундир, з орденами й
медалями, і хоч почувався в ньому не дуже зручно, особ-' ішво коли пообідав, не скидав аж до вечора.
Тож Тапочка так і не поїхав того дня на базар, і Соня, спасибі їй, не сказала нічого. Надівши знову мундир та випросивши в друяшпи троячку, повіз Сашка в Київ разом з Лесею, і якось було незвичайно, що він їде не з кошелями, й вагон електрички здававсь якимсь незнайомим — святковим, чи що, і вулиці, якими потім ішли; та він їх, власно, й не знав: щодня вокзал — Бессарабка — вокзал, снував, паче човник, тридцяткою, а з вікон трамвая, в тісноті та у гаморі, по дужо що й побачиш... Панасові Юхимовичу недовго було б і заблукатись, аби не Леся, що знала Київ, як свій двір: майже щонеділі їздила з матір’ю. Вона їх і водила, показуючи старовинні будинки, аж поки Тапочка заблагав перепочинку, і вони, знайшовши вільну лаву в парку, посідали рядком: Панас Юхимович в мундирі парадному, Леся — у світлій сукенці, Сашко ж — у піджаку дешевенькому, в куценьких штанях, зате в нових черевиках: певно, купив перед тим, як їхати в гості. Мнучи в кишені троячку, Панас Юхимович думав, що добіро було б зодягнути хлопця в нове, не такі вони бідні, по розорилися б, але но знав, як па це подивиться Софопька...
