Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Та й де ж не бути сердитою: четверо отаких короїдів, а чоловік не повернувся з фронту!
— Ти думаєш, матері твоїй буде приємно? Що ти ростеш отаким розбішшкою?
Мовчав, тільки еонів. Та все смикався: надіявся вирватись.
— Ну, гаразд, ось я тебе відпущу. Але ж ти знову полізеш у сад.
— Не полізу.
— Чсспе слово?
— Чесне,— дивлячись набік.
І хоч Ганочка не дуже тому чесному слову повірив, вирішив, однак, одпустити.
— Гляди ж: попадешся іще раз, тоді не просися!
Вирвався — не подякував навіть. І вже за рогом, у завулку,— розбійницький посвист: скликав, мабуть, ватагу..,
Та в Ганочки хоч паркан, а в сусідів од лугу і штахетин немає, стоять дерева беззахисні — обривай, кому тільки не ліньки. І скільки разів підбирали Юрченки обтрушені ще зеленими яблука, скільки сліз пролила їхня Леся над обламаним гіллям, бо деревцям же — болить!
— Дитину хоча б пожаліли, як саду свого не жаліють! — не раз обурювалася Софонька.— На паркан грошей жалко, то без яблук отак і сидітимуть.
Нальоти "розбійників" припинилися після одного випадку. Гапочка б не повірив, якби на власні очі того не побачив: крізь щілину в паркані. Почув шурхіт підозрілий по той бік, підкрався, глянув: повзуть! Вся "банда" у повному складі: рачкують, догори задираючи худенькі, обтягнені подертим та латаним сідниці, а попереду всіх, як і водиться,— її ватажок. Гапочка хотів уже був крикнути: "А куди ви ото повзете!" — та одразу ж побачив цибату постать сусіда: той, скрадаючись, ішов позад "банди". Рухався так обережно, що вони його й не чули. Коли ж лишилося до саду кроків із двадцять, спитав:
— Хто ж так, хлопці, повзає?.. По-пластунському треба!
"Банда" так і вклякла, а сусід, зайшовши уже наперед, сказав ватажкові докірливо:
— А ти теж: взявся командувати, а сам нічого не вмієш! Дивись, як повзати треба!
Ліг на землю, і все тіло його стало нанружено-зібраие.
— Ліву руку — раз!.. Праву ногу — раз!.. І голову до землі, якщо хочете, щоб вона у вас збереглася.— І поповз, і поповз по-пластунському...
Потім звівся, обтрусив галіфе й гімнастерку, спитав зовсім уже ошелешених:
— Ясно, як треба?.. Ану, давайте попробуємо!.. Всі лягайте, усі! — Бо хто таки ліг, а хто задком, задком та подалі од дивакуватого дядька.— А ти ж чого? — це вже до ватажка.— Ти ж командир, кому, як не тобі, приклад показувати? Чи, може, боїшся?
— Чого б я боявся!
— Тоді давай — лягай попереду!
Ліг. А на нього дивлячись, лягла уся "банда".
— А тепер слухай мою команду: до крайньої яблуні по-пластунському вперед!.. Голови, голови нижче!.. До землі притискайтесь!.. Щоб не зачепив осколок чи куля... Молодці!..
"Молодці" тільки сопіли. Рили землю, аж шурхіт стояв. Коли ж проповзли метрів десять, скомандував Юрченко:
— За мною в атаку — ур-ра!!!
Нещасна яблунька аж затріщала. І найбільше старався сам Юрченко: вибирав достиглі плоди.
Соня себе тільки по лобі постукала, коли Панас Юхимович розповів їй про черговий вибрик сусіда:
— Він ще їх по чужих садках поведе! їстимемо яблука хіба що з базару.— І зітхнула, Лесю жаліючи: — Бідна дитина з отакими батьками!
Але прогноз Сонин не збувся: напади на чужі сади як обрізало, а вся "банда" цілими днями товклася у Юрчен-ків. Спершу захопилися риболовлею, Юрченко день і ніч пропадав би на річці з вудочкою. Клює не клює — стоїть по коліна в воді, як апостол, а тоді бухикає так, що аж Гапочкам чутно.
— Багато ваш чоловік наловив? — спитає, не витримає Соня.
— Та якраз па сніданок котові,— відповість з незлим сміхом Катя: ставилася до свого чоловіка, як до дитини дорослої. Так і казала: — Б мене двоє дітей: Леся і Юрко. От тільки но знаю, котре з них більша дитина.
Тож Юрчолко з’їздив у місто, накупив причандалля рибальського — мало по па місячну пенсію: і вудилища, і жилки, і поплавки та гачки,— і відтоді містечкові черв’яки стали глибше зариватися в землю: викопають і на гачок — ловися, рибко, велика й маленька! Ловилася переважно маленька, та ще болячки, що густо обсідали заповзятих рибалок. І після того як було зламано кілька вудок, і кілька матерів перестріли Юрченка на вулиці з останнім, сто п’ятим, як на той час у газетах писалося, попередженням, придумав сусід для своїх підшефних іншу забаву: збирати по лісах, по лугах залишки зброї, що її посіяла густо ніііна. Для музою бойової слави при школі. Ходив кілька разів до директора ніколи і так йому набрид, що той зрештою погодився: організовуйте, тільки глядіть, щоб комусь рукп-логи но відірвало. (Ще свіжі у пам’яті були ті випадки: там рознесло на шмаття корову, там дітей покалічило — земля ще дихала смертю). І виділив при школі кімнату. Юрченко привіз дошки, змайстрував разом із помічниками стелажі, а потім щосуботи й щонеділі став вирушати з ними в ближні й дальні походи: іноді на день, а часом із ночівлею у лісі, біля багаття, в наметах. Поверталися втомлені, як чорти, перемазані, коли й з руками порожніми, а частіше таки з трофеями. Ііа стендах стали з’являтися автомати й гвинтівки з потрощеними прикладами, з погнутими стволами, гільзи гарматні й гранати розряджені, протигази й патронташі, навіть два кулемети: один ручний, а другий "максим", що дожив до цієї війни чи не з часів громадянської: щиток весь прошитий осколками і як ножем зрізане колесо. І під кожним отим експонатом — акуратна табличка: знайдено там-то і там-то; як вдалося встановити, в такому-то році, в такому-то місяці така-то паша дивізія (полк, батальйон, а то й рота) тримала тут оборону. Тут же висіли й фото: солдатська могила па узліссі — тумбочка з п’ятикутною зіркою, а на пій напис побляклий; ланцюжок окопів над річкою, геть зарослий травою; бліндажі та землянки, обвалені вибухами; танк обгорілий, Т-34, з намертво закритими люками; крило літака, що стирчить посеред молоденьких берізок,— наче літак, зариваючись в землю, оті берізки й висіяв; молоді й літні обличчя, переважно таки молоді, навіки застиглі в печальному глянці: рядовий... рядовий... сержант... лейтенант...— тоді їх тільки починали збирати по лісах та по луках, по ланах та яругах та й звозити до братських могил...
Якось прикотили гармату, протитанкову, з подібною Юрченко, молоденький ще тоді лейтенантик, і починав воювати. Витягли з болота (чи то гармаші необачно втопили, чи зробили те навмисне, щоб по дісталася ворогові),— два дні воювали з тванню,— обмили, обполоскали в річці та й затягнули гуртом до ІОрчепка в двір. Тиждень розбирали та чистили намоченим у гасі ганчір’ям (всі ганчірки, що ними користувалися матері, зникали, наче корова злизувала), знову складали, вчилися наводити на рухомі цілі: у корів, що паслися на лузі, в єдиного трактора, який диркав по той бік річки, і таки донаводи-лися: колишній ватажок "банди", а тепер помкомвзводу заклав підкаліберний набій та по тракторові й смальнув. Поцілив якраз у мотор: трактор смикнувся й завмер, а тракторист мерщій скотився на землю.
Того ж дня у дворі ІОрченків зв’явився міліціонер, склав акта "на предмет із’ятія незаконно пріобретьонного ору-жія, іменуємого протівотапковой пушкой". Гармата була урочисто "із’ята", Юрченко оплатив капітальний ремонт трактора, ще й одержав сувору догану по партійній вже лінії, а помкомвзводу відбувся досить легким покаранням: з огляду на те, що поблизу не було штрафбатів, його розжалували на рядового.
Та хоч що б там сталося, музей успішно поповнювався експонатами, музей уже ледь вміщався у відведеній для нього кімнаті і потроху ставав гордістю школи. Особливо після того, як музей помітила обласна газета: подала інформацію, що й фото директора па фоні експонатів. Згадали й підполковника Юрченка, який очолює патріотичну роботу, і Гайочку аж у серце кольнуло, коли він прочитав, Соня ж сказала: "Він довоюється",— мала, мабуть, на увазі постріл по тракторові.
Підростала Леся, вже й вона ходила з татом у походи, не розлучаючися з фарбами й мольбертом,— мріяла стати художницею. Майже щодня бувала в Ганочок: сусіди жили тоді дружно, не минало й дня, щоб не заходили одне до одного, а на опята часто сходились докупи. Соня не раз казала, що ІОр'їенкп хоч трохи й "з привітом", але люди загалом хороші і їм повезло на сусідів. Панас Юхимович радо погоджуване,и, ііому теж подобались ІОрчен-ки, особливо мама Катя, до якої він відчував боязливу пошану: така була серйозна іі стримана. Ганочки вже добудували будинок, у саду рясно родили яблука, груші, пишні та сліпій, Напас Юхимович їздив на Бессарабку — спорту двічі на тиждень, а потім майже щодня. Леся кінчила вже шостий, коли в транш, в переддень Перемоги, зайшов Юрченко й попросив виступити перед учнями із спогадами.
— Розкажете, як воювали.
Знав би, у що це виллється, не погодився б нізащо.
Того вечора лягли спати дуже пізно: Соня підганяла мундир. Мундир провисів майже два роки ненадіваний, і коли Ганочка кинувся його приміряти, то кітель не обіймай черево, а штаті були тісні в поясі. Соня заходилася переставляти гудзики, доточувати комір, про штани ж сказала, що не обов’язково до самого верху й застібати: підхопить на пасок’ та іі сховає під кітелем.
— 11 і хто іі не иом ітить.
Ганочка послухався, а потім, коли вже стояв на сцені, то про штани тільки й думав: все здавалося, що пасок виліз з під кітеля.
Та це ще на нього чекає, це ще буде попереду, а поки що дружина, вже вкотре приміряючи кітель, цікавиться, не випускаючи нитки з зубів:
— Про що ж ти їм розповідатимеш?
— Про війну...— Ганочка і сам до ладу не знає, про що говоритиме, його вже аж острах бере, що отак легковажно погодився. Міг би й відмовитись, пославшись на якусь вигадану хворобу, а тепер вже було пізно.
— Що про війну? — Націлена на конкретну щоденну роботу, Софонька терпіти не могла загальників.
— Ну, про війну... Як воювали...
— І тут тебе треба вчити! — каже з досадою Софонька.— Як же ти виступатимеш, коли й сам до ладу не знаєш, про що говорити? Тоді краще й зовсім не йти!..
Панас. Юхимович уже іі радий не йти, але ж сусід. До кін і паявся на його голову!
— Ти от що... 'Ги пригадай якийсь бойовий епізод.
Бойовим епізод...
— Може, про Зайчика?
— Ну от, а ти сушив голову! — задоволено каже дружина.— Звіспо ж, про Зайчика!.. Як ти одразу про це не подумав!..
Гапочці самому аж дивно: не згадати одразу ж про Зайчика!
— Ти його пам’ятаєш? — питає схвильовано Софонь-ку.— Фото його пам’ятаєш? (Софонька Зайчика живого вже не застала).
— Пам’ятаю,— відповідає дружина приглушено: у неї все ще нитка в зубах.— Та постій, не крутися! Дай пришити хоч гудзика...
Гапочка ж уже не може на місці і встояти: фото!..
