Містечкові історії - Дімаров Анатолій
І, залишившись наодинці з Гадочкою (тепер уже він стояв, голий до пояса: сорочка і гімнастерка сохли надворі), по-діловому спитала: — Оце твоє ліжко?..
Вдруге вона пробула у нього всього кілька хвилин; мабуть, тому, що приїхала не сама, а з ад’ютантом, і вони дуже кудись поспішали. Ад’ютант обійняв Гапочку, наче родича, одразу ж дістав із "віліса" пакунок із консервами й пляшкою: "Давай, комбате, тягни свої кухлі!" Отак, навстоячки, біля машини, випили, і, ще жуючи, ад’ютант поліз на сидіння: "Забираю й твою дружину, комбате, нічого не вдієш, служба". 1 Соня слухняно полізла за ним, а Гапочка все ще надіявся, що ад’ютант передумає, залишить її, поки повернеться. (Після того як у землянці побувала Соня, сам застилав старанно ліжко, не хотів, щоб чужі руки доторкнулися до нього...)
Ад’ютант не передумав. "Віліс", насмішкувато фиркнувши, рушив з місця, ад’ютант весело помахав на прощання рукою, Соня теж щось гукнула, всміхаючись,— вони віддалялися швидко. Гапочку ж уперше гостро різонуло по серці ревниве почуття, і в ту ніч він майже не спав: все ввижався йому ад’ютант, який мов зійшов із картинки, а поруч — його молоденька дружина. Лаяв себе подумки, що як він сміє отак думати про Соню, по голові себе замалим не бив і — нічого не міг із собою удіяти...
Потім дивізію знову кинули на фронт — у тяжкі бої на прорив, і Гапочка майже місяць не стрічався із Сонею. Відрізок часу на війні величезний, майже вічність, бо значна частина тих, хто воював поруч із Гапочкою, у вічність і пішла, а йому щастило, його навіть не дряпонуло, його наче оберігала закоханість у юну дружину: ніс її у собі з дня у день, через усі бої та походи, і ніщо не могло її пригасити. Вже в листопаді, якраз перед святом,— ще одна зустріч із дружиною: зайшла до нього в землянку,
якась зосереджена й тиха, якась мов аж на себе не схожа. "Надовго?" — спитав, заїкаючись, Гапочка (от уже не пр-вірив би, що од радості можна заїкатися!). "На всю ніч". Не на кілька хвилин чи годину — на безконечність...
І вже уночі, обіймаючи, тулячись до нього щосили, сама наче од себе втікаючи, стогнала розгублено:
— Гадочко, що робить мені, Гадочко: я завагітніла! 1
Він лежав, ошелешений, не знаючи, що їй сказати, а
Соня вже плакала:
— Я не хочу родити!.. Не хочу!.. Куди я подінуся?
І тут Гапочка чи не вперше подумав, що він нічого не знає про минуле дружини. Звідки вона, хто її батьки, де вона вчилася, як потрапила в армію? Погладжуючи її беззахисні плечі, обережно спитав:
— Батьки твої де?
— У мене немає батьків,— крізь сльози сказала дружина.— Я з дитбудинку...
Перед Тапочкою, словами дружини накликана,— колона дитбудинківців. Чомусь завжди пострижених наголо, в однакових сорочках, спідницях, трусах, вони щоранку проходили строєм повз двір, в якому Гапочка жив, мати його жалісливо зітхала й казала уголос: "Нещасні діти!" Чому нещасні, Гапочка так від неї й не довідався, однак переконаність, що дитбудинківські діти нещасні, залишилася в ньому на все життя...
— Я мушу зробити аборт!.. Мушу!.. Ти чуєш?..
Гапочка не смів заперечити: відчував свою велику провину в тому, що сталося з Сонею.
— У мене знайома в медсанбаті...— схлипнула дружина.— Я вже з нею домовилась... Чого ж ти мовчиш?..
— Роби як знаєш,— обережно погодився Гапочка.— Тобі, звісно, видніше...
— Видніше! — саркастично перебила дружина.— Всі ви, мужчини, однакові: нашкодите — і в кущі!..
Гапочка винувато зітхнув.
— Ти ж напиши,— просив, провівши вранці до артилеристів — за три кілометри в тил: там уже стояла машина, що мала йти по снаряди.— Пиши!
— Добренько.— Соня, свіжа, весела, наче й не було ночі зарюмсаної, цмокнула в щоку і, граціозна, туго перепоясана в стані, легко стрибнула в кабіну...
Після аборту вона вже не могла завагітніти. Довго хворіла, вже по війні тричі'їздила на курорт: лікувати якісь жіночі хвороби, немов помогло, але на дітей уже годі було сподіватися. І Гапочка не раз жалкував, що в ту ніч, у землянці, не відрадив дружину.
Соня ж, хвороби позбавившись, стала опецьок опецьком. Хоч не втомлювалася переконувати себе й Гапочку, що не така вона вже й товста. І сердилася на одяг, що отак швидко збігається,— не встигнеш пошити, а вже й не налазить. І ревниво допитувалася на вулиці, коли попереду йшла товста жінка: "Вона товстіша од мене? Товстіша?" — "Товстіша",— відповідав завжди Гапочка, щоб уникнути драми...
Солдатушки, бравы ребятушки,
А где ваши жены?..
Наспівавшись до хрипу, залишив підвал: пора вже й спати. Не на другому поверсі, де зараз лежала дружина, а на першому, на старій, з війни ще, канапі. Ліг головою на валик, посовав, шукаючи потилицею місце продавлене, та одразу ж і заснув.
Хоч сьогодні був понеділок — день, коли Гапочка відпочивав од базару, вій, прокинувшись, одразу ж вирішив: поїду! Бачити сердите обличчя дружини, катуватися її мовчанням, мовчати й собі, бо кожне слово його буде витлумачене таки ж проти нього,— нерадісна ця перспектива змусила Панаса Юхимовича звестися ще до світанку та й, умившись, поснідавши похапцем, спуститися знову в підвал.
Цього разу не подався в тісну комірчину, в якій давав учора "концерт",— ввімкнув світло в просторому, на пів-будинжу, помешканні зі стелажами під яблука. Стелажі тягнулися вподовж стін і посередині — неглибокі в кілька поверхів коробки, де зберігався осінній врожай, тут панував густий яблуневий дух, а повітря було аж золотисте на колір. Іїаиас Юхимович поставив порожні поки що кошелі, заходився набирати яблука з коробів.
Цього разу брав шампанський ранет — ніжні роже-вобокі плоди, що танули в роті. Вибирав один по одному з тирси, струшував, вкладав акуратно до кошелів. Робив те машинально, бездумно, завченими автоматичними рухами: яблуко до яблука, хвостик до хвостика — ось уже перший повен, тепер візьмемось за другий. Наклавши по вінця в усі чотири, пов’язав акуратно хустинами, два — через плече, два — у руки, піднявся у коридор. Прислухався, чи не ходить дружина,— мовби ще спить,— вийшов надвір.
Усього так і омило бадьоре та чисте осіннє повітря. Стояла та особлива прозорість, коли все довкола: і підсобні будівлі, й паркан, і дерева, і будка з затягненим у неї ланцюгом, і ліс по той бік ріки були наче вирізьблені, а небо над головою геть зовсім уже світле, і на сході займається ранкова пожежа. Далеко попереду, проїжджаючи мостом, задудніла електричка, пронизливо свиснула — луна покотилася річкою, пішла понад лісом, і ліс аж гойднувся. Зачувши кроки хазяїна, заворушився у будці. Трезор. Застукотів по стінах хвостом, що з ним траплялося рідко: собачим якимось чуттям відчув, що хазяїнові дісталося на горіхи, тож і проявляв своє співчуття. "Лежи, Трезоре, лежи",— сказав розчулено Гайочка, але Трезор ще й носа чорного висунув, понюхав, чим пахне. Яблуками? Ну, хазяїн знову поволікся на ринок! Упину на нього немає! — так розтлумачив той рух Панас Юхимович, розтлумачив та й усміхнувся невесело: "А що маю робити? Добре, що ти неодружений!"
Одімкнув хвіртку, вийшов за двір.
На вулиці ще ні душі, Ганочка, звично порипуючи кошелями, заквапився до вокзалу: от-от мала підійти електричка, наступна ж буде аж через сорок хвилин, а він не збирався оті сорок хвилин стирчати на пероні. Хоч відтоді, як Панас Юхимович вирушив уперше на ринок, збігло немало часу, він і досі трохи соромився оцих кошелів, особливо коли зустрічав знайомих відставників. Тож і намагався якомога меншо мозолити очі, чекаючи на електричку.
Встиг, хоч весь аж змокрів. У вагоні що мало людей, то в наступну наб’ється — по самісіньку зав’язку. Ганочка, приладнавши кошелі, сів на лаву. Скинув приношену кепочку, витер змокрілого чуба. Втупився незрячими очима у вікно. Там щось миготіло, щось пропливало, щось одступало і наближалося,— ковзало по свідомості, і, коли б хтось оце запитав Ганочку, що він щойно бачив, Панас Юхимович навряд чи й зміг би відповісти; перед очима все ще стояло обличчя дружини...
— Ти що, здурів? У що ти вирядився?
• — Ти ж сама купувала!
— Купувала, та не на сьогодні! — вже зовсім роздратовано.— Скидай мені зараз же!
Ганочка покірно починає роздягатись. Скидає кепку, тоді ще нову, фуфайку, вилазить із кирзових чобіт.
— І сорочку? — питає, вагаючись.
— І сорочку... Й штани... Боже, який ти!.. Ну що без мене робив би?!
Панас Юхимович того не знає: йому здається, що весь вік, відколи й народився, поруч із ним була Соня. Скидає сірого кольору цивільну сорочку з відкладним комірцем, штани з "чортової шкіри". Лишається в самій білизні.
— І довго отак будеш стояти? — нервово сміється дружина.— Давай, бо запізнимося!
— Форму, Софонько? — питає розгублено Гайочка.
— Ні, моє плаття!.. Та ворушися швидше, бо електричку прогавимо!
, І Гайочка зодягається, мов по тривозі. Мундир, тоді ще /не тісний, черевики, шинеля, кашкет із кокардою.
/ —г Ану, повернися! — Соня прискіпливо оглядає його, Сзіймає із спини кілька волосинок.— Вічно іа тебе сиплеться! — звично бурчить. Звівшись навшпиньки, поправляє погони: вони в нього чомусь завжди сповзають назад.— Все, можна йти,— каже, вдоволена. Сама в пальтечку легенькому осінньому, у кокетливому капелюшку, в черевичках а носками завужеиими — дівчинка вісімнадцяти років, не більше (тоді Соня була ще худенькою).
Бере його під руку, виводить із будинку.
Двір тоді ще був свіжий і чистий. І паркан, і будинок, і навіть будка собача, в якій тиждень тому оселився Тре-зор, світилися отією новизною, що аж кричала: а ми щойно зведені, щойно поставлені! І молоденькі ще тоді яблуньки нагадували наречених, яких завели щойно у двір та на хвилинку й полишили.
З них усе й почалося: в той рік яблуньки рясно вродили, і Соня вирішила частину врожаю реалізувати на ринку. Бо пенсія — пенсією, а свіжа копійка завжди пригодиться. До того ж будинок з’їв усі їхні заощадження. Жах, скільки грошей поглинула ця прірва! "Не треба було замахуватися на двоповерховий!" — ледь не вирвалося в Ганочки, коли Соня вже вкотре почала журитися за витратами. Та вчасно прикусив язика. Соня ж сказала: "Коли б ми менше розмахувалися..." — "Ми?" — тільки й видушив Гапочка, який добре пам’ятав, як пробував заперечити проти двоповерхової споруди. "Ми, а хто!" — уже з викликом...
