Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Тут він уже мав неабиякий досвід: набув за тридцятилітнє життя з дорогою своєю половинопькою.
Тож Панас Юхимович вже бадьоренько простував вулицею, і велике добре обличчя його зовсім розхмарилося.
Та чим ближче підходив до нещодавно пофарбованого зеленого паркану, що звівся стіною поміж садибою й вулицею, чим вище підносився за парканом отим цегляний добротний будинок з червоним дахом готичним, з великими вікнами, що строго дивились на вулицю, тим хода його ставала повільнішою та млявішою. А підійшовши до хвіртки, він і зовсім зупинився.
Хвіртка була врізана в паркан надійно та міцно — жодної шпарочки для цікавого ока, ще й зверху прибита бляха із написом: "Во дворе злая собака". І силует морди собачої. Морда, щоправда, зовсім не люта, скоріте добродушна, знайомий художник, який три роки тому бляху оцю повісив, списав отой силует чи по з Панаса Юхимовича, і певдоволепа Софоиька, дружина Гапочки, не хотіла спершу й платити виторгувану художником суму: за віщо?.. Глянувши на "злу собаку", Панас Юхимович дістав ключ, став одмикати хвіртку. Повертав ключем обережно, щоб не скреготнуло залізо та не почула дружина.
Дружини, слава богу, в дворі не було. Не видно було й у вікні. Лише з будки, вигинаючи спину, виліз Трезор. Чорна морда підозріло-похмура, очі дивляться строго і пильно. Не махнувши навіть хвостом (такої звички у нього не було зроду-віку), Трезор потягнув довжелезний ланцюг назустріч хазяїнові. З таким виглядом, наче сам собі говорив: "Ось я тобі зараз дам!" Па пас Юхимович, косуючи оком па вікна будинку, взяв пса за ітатттийпик, потягнув до будки.
— До будки, Трезор, до будки! — приказував голосно: не так до собаки, як до вікон,— ану ж за якимось причаїлась дружина!
Підійшовши до будки, одпустив пса, поставив кошелі на землю. Злодійкувато дістав обидві пляшки і вправним, натренованим рухом засунув їх під солом’яну підстилку. Дружина, яка терпіти не могла ніякої живності, а особливо котів та собак, Трсзора що й побоювалася. Тож Тапочка міг бути спокійним: Софопька умре — не підійде до будки.
Замаскувавши пляшки та по-змовницькому шепнувши Трезорові: "Гляди ж мені!" — Панас Юхимович підхопив кошелі, подався до ганку. Ще в коридорі скинув картуз і фуфайку, пильнуючи, щоб не наслідити, роззувся. Намагаючись не ступити з килимка, Ганочка сховав картуз, фуфайку і чоботи до шафи, поставив туди й кошелі, старанно прикрив, аж тоді взяв м’які капці на повстяній підошві: відколи в будинку наслали паркет та Софонька довела його до дзеркального блиску, Панас Юхимович вдома ходив тільки у капцях.
Софонька таки почула, іцо він повернувся.
— Па-аня! Іди їсти, вже обід на столі! — проспівала вона десь із кухні.
— Зараз, Софонько, зараз! — заквапився Панас Юхимович.
Прослизнув швиденько до ванної, викладеної сліпучо-білим кахлем (Софонька натирала його щотижня), помив старанно руки, пильнуючи, щоб не бризнути на підлогу. Витер спеціальним, "базарним", рушником, переодягся в піжаму. Одніс штани й сатинову сіру сорочку в ту ж шафу, що в коридорі, старанно пригладжуючи коротко підстрижено сиве волосся, зайшов до кухні.
Тут пахло супом, смаженим м’ясом і Софопькою. Суп уже був па столі, и двох глибоких тарілках, м’ясо тушкувалося па плиті в гусятниці, а дружина сиділа за столом, і від неї так і несло парфумами: Софонька полюбляла духи з різким, сильним запахом. Цього разу вона папахтилася бузком, і Тапочка повеселішав одразу: дружина користувалася ними, коли була в доброму настрої. Коли ж уставала не з тієї ноги чи ще якась муха кусала, тоді од неї пахло конвалією. Тож, повертаючись додому, Ганочка ще з порога принюхувався...
Софонька сиділа за столом, і на обличчі в неї був вираз отієї заклопотаності, що його найчастіше звик бачити Панас Юхимович. Вона знов пригадувала, що ж і ще забула зробити, і невеликі очі її, що давно уже підпливали жирком, були повні неспокою. Ганочка підійшов до дружини, витяг губи: цмокнути в щоку, але Софонька відсторонилася:
— Не треба. Я сьогодні намазана.
Аж тепер помітив Гапочка товстий шар крему: Софонька затято воювала із зморшками і раз у тиждень робила маску, а змивши, натиралася кремом. Маска виготовлялася із свіжого м’яса, меду і ще якихось складних компонентів, од яких Гайочку аж нудило, Софонька ж стоїчно носила ту погань по кілька годин і мала такий вигляд, наче з обличчя її обдерли всю шкіру.
— Сідай уже, їж,— милостиво сказала дружина.
Сівпти навпроти, Панас Юхимович розгорнув накрохмалену серветку, заклав кінчик під шию, прикриваючи груди. Ганочка любив усмак поїсти, це, власне, була єдина втіха, що лишилася йому в житті, до того ж у тарілці апетитно парував сун із квасолею — його улюблена страва. Він аж очі примружив, підносячи ложку до рота.
— Не сьорбай! — зауважила Софонька.— Коли я вже тебе одучу!
Панас Юхимович аж язика прикусив. Іншим разом він огризнувся б, а зараз промовчав: думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.
Спорожнивши тарілку, Панас Юхимович хотів попросити іще, але вчасно згадав про горілку й вино: па повний шлунок навряд чи й сп’яніє. Тому він одсунув тарілку, показуючи, що досить.
— Не сподобався? — спитала ревниво дружина.
— Що ти, Софонько, що ти!.. Такий суп, та щоб не сподобався!
— А чому ж мало їв?
— Бо наївся... Щось я, Софонько, той... Не дуже хочеться їсти.
— Менші б тягав бутерброди! — Софонька мала на увазі "сухий пайок", що його щоразу брав на ринок Гапочка.
Панас Юхимович винувато зітхнув. Йому завжди аж незручно було за свій апетит, але що мав робити? Та й то: сто кілограмів із гаком, метр дев’яносто од підошов до маківки! Не те що його мила дружинонька: пуцьвірінок пуцьвірінком. Тож і їсть паче кицька. От і зараз: насипала собі — на самому донці. Дієта!
"А все одно не худне!" І, дивлячись на квадратну постать дружини, Панас Юхимович пригадав далекий той час, коли Софонька була струнка, наче кізонька... Ну, кізонькою вона ніколи не була, принаймні тоді, як він її побачив уперше,— вже тоді Софонька нагадувала скоріше яблучко, туге та налите... Але щоб отак розповзтися... Гай-гай, що роблять роки!.. Панасові Юхимовичу защеміло на серці — од жалю до дружини, до її марних потуг затримати молодість. Підійти, обійняти, пригорнути ніжно до себе: "Самі ми, Соню, самі... І ніхто нас не пожаліє, як ми не пожаліємо одне одного..." Панас Юхимович аж руками поворушив, але підійти до дружини так і не насмілився: Софонька саме накладала з гусятниці, а вона страх не любила, шли їй заважали.
— Тобі два чи один?
— Що?
Два биточки покласти?
— Один,— знову згадав Панас Юхимович про горілку й вино, що лежали у будці. "Хоча б Трезор не викотив!" Було вже таке: притягнув аж під ганок. Добре, що він того разу вийшов перший надвір!.. Захотілося звестися, виглянути у вікно. Але дружина вже поставила перед ним тарілку з битком, із рум’яною, нарізаною акуратно картоплею, зеленим горошком, цибулею й кропом: що-що, а готувати вміла, не в кожному ресторані так подадуть, і Панас Юхимович узявся за виделку.
Ів і думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.
Наважився, коли допили компот і Софонька стала прибирати із столу.
— Ти знаєш: померла Кіндратівна...
— Кіндратівна?.. Господи!..— Дружина так і застигла з ганчіркою у руці-— Як померла?.. Од чого?..
— Ле знаю,-— сказав сумно Ганочка: його знову огорнув жаль за Кіндратівною.— Оце лише сьогодні сказали, що вмерла... Учора вже не вийшла, а сьогодні померла...
— Хто б міг подумати! — Дружина все ще стояла застигло.— Скільки ж їй років?
Гайочка здвигнув плечима: ніколи цим не цікавився. Кіндратівна завжди в його очах була втіленням здоров’я та бадьорості, їй, здавалося, і зносу не буде. І от на тобі: взяла і вмерла!..
---Ми сьогодні збирали на похорон...— перейшов до
основного Гапочка.— Хто скільки міг...
Рука з ганчіркою, що була заворушилася, знову завмерла.
— Иу, мусив дати і я,— видушив із себе.— У неї ж не лишилося нікого... Нікому і в труну положити.— Панас Юхимович сам щиро вірив у то, що казав.— Одна, як палець...
— Скільки ж ти дав?
— Розумієш, я той... Мене так вразило, що я... Що якось і не глянув, коли діставав... Думав дати троячку...— Гапочка тоді нічого не думав: машинально дістав гроші й оддав, але зараз здавалось, що він таки хотів дати троячку.— А тоді було вже й ітозручпо просити назад... Людина ж померла!..
!— Скільки ти дав? — перепитала па пружено Софопька: рука її уже бгала ганчірку.
— Тридцять карбованців...
— Скільки?!
— Тридцять,—ледь видушує Гайочка, сума ця зараз здається йому величезною.
— Я так і знала! — Ганчірка летить на підлогу, а Со-фонька знеможено опускається на стілець.— Так я і знала!
Панас Юхимович опускає провинну голову. "Хоча б не плакала,— дума пригнічено.— Хай краще лає, тільки не плаче!" Сльози дружини йому гірші отрути.
— Тридцять карбованців! — голос Софоньки вже набуває трагічного забарвлення.— Багач!.. Мільйонер!.. Жінка не дозволяє собі купити халата...— У шафі у Софоньки висіло щонайменше десяток халатів, але Напас Юхимович і рота не розтулив нагадати.— Ходить у драних капцях...— І капці новенькі були — кілька пар.— А він жбурляється грошима!..
Ганочка мовчить. Знає: хоч би що сказав, дружина все одно переверне по-своєму. Тож краще мовчати.
— Я тут розриваюся, з ніг валюся, день і ніч думаю, як зекономити кожну копійку, а він жбурляє, наче купчик, тридцятками!..
— Хто жбурляється, Соню...— не витримав Гапочка, та краще б мовчав.
— Отак, мені вже й слова сказати не можна! — голос дружини аж дзвенить од напруги, він от-от зірветься на крик, на сльози, гіркі та невтішні.— Господи, за що ти мене покарав? — стогне вона у відчаї.— Знала б — не вийшла б нізащо!.. Весь вік отак мучитись!.. Недосипати... Недоїдати... І отака тобі дяка!
Дружина вже плаче. Схлипує щораз голосніше, крає Гапочці серце.
— Ну, Софонько, ну, пробач, ну так сталося...
— Замовкни! — обличчя Софоньки вже перекошене злістю.— Я на тебе дивитися не можу!..
Зриваєтьея з стільця, вибігає із кухні.
"Ну, це надовго",— думає пригнічено Гапочка. Сидить, прислухаючись: здасться, що аж сюди чути приглушений плач дружини. Але втішати не йде: річ безнадійна. "Краще й додому не йшов би!" Зводиться, бо вже несила й сидіти.
