Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Сама водитиму.
Виявилося, що й на курси вже записалась. Так що тричі на тиждень до нас не заходіггаме. Зате решту чотири дні до півночі з татом товклася. Ми вже й єнати вкладемося, а вони все біля машини. І до всього Діло Одарці Михайлівні, все вона знати повинна.
— Серйозна женщина,— сказав якось тато з повагою.
Валя ж зовсім спокій втратила: невже у них про машину
тільки й мова? Та не може бути такого!
І з хати не раз вискакувала, щоб зненацька застукати, й з-за рогу прислухалася: все про" одне й те ж. Мов ні про що більше й говорити.
— І що воно за людина наш тато? — скаржилась Максимові.— Все про шатуни та карбюратор. Це ж яка ланка витримає.
— А може, й вона така,— відповідав їй Максим,— Може, більше її ніщо й не цікавить?
— Знаєш ти багато! — Валя з досадою.— Спав би вже краще, як нічого не петраєш!
Максим це охоче. Максима не годуй — дай тільки поспати. А Валя ще довго ворушиться — переживає за тата.
Ну, й нам, звісно, все те не байдуже. І ми крадькома приглядаємось: йде в них на лад чи не йде?
Здається, йде: тато заходився Одарку Михайлівну щоразу додому проводжати. Воно хоч і поруч, двісті кроків, не більше, і вулиця наша спокійна ще й тиха, а все ж жінці самій не з руки серед ночі вертатись додому. Так нам тато принаймні пояснював, хоч ми його й не питали.
І ще: щоранку голитися став. То через день, а то й два — все ніколи, а це не встигне й очі розплющити — за помазок та за бритву.
Ну, думаємо, недаремно наш тато щоранку щоки намилює...
Аж якось серед тижня новина: Одарка Михайлівна зібралася в Крим. Путівка в санаторій горіла, хтось там не змії-, так їй і запропонували.
— А як же машина? — спитала Валя ревниво.
— Сам закінчу.
Тато Одарку Михайлівну й на вокзал у Київ одвіз.
Одвіз та й став заглядати в скриньку поштову. День — лише газети, на другий — те ж саме, лише п’ятого дня — лист від Одарки Михайлівни! Влаштувалася гарно, одна палата па трьох, морем, горами не може намилуватись. А повітря, а сонце, а місяць над морем щовечора: "Шкода, що ші, Олександре Степановичу, цього всього не побачите!"
Валя іі загорілася: їдьте й не думайте!
— В якої це радості?
— Та хіба ви по бачте, що вона вас жде?
— Не бачу! — тато сердито.— І хто мене одпустить з роботи?
— А директор?
Директор автобази, що на ній працював тато, рихтував у нас минулого року машину. їхав з дочкою по Києву своїм "Москвичем", уже стареньким (на "Жигулі" в черзі стояв, от-от мав купити)... їхав ото "Москвичем", а дочка візі,ми та й сказки:
— Тату, ти знаєш, яку я хочу машину?
— Яку?
— Отаку, як небо оце зараз над нами. Влакитпу-бла-китпу...
Директор візьми та в небо і глянь. А в цей час напереріз "Жигулі". Та ще й по дорозі, по головній. Директор у "Жигулі" і втшлявся: в’їхав ледве не в кабіну.
Аварія, крик, та ще й, як на лихо, міліціонер за кермом.
Директор потім казав, що йому здалося, паче по всьому Києву міліція в свистки засюрчала.
Ну, звісно, до кого ж — до тата: не скучай — виручай!..
То щоб директор татові відпустки не дав? Та вона, Валя, сама до нього піде!
— Не смій! — закричав тато на неї.— Чуєш, не смій!
Так і не поїхав у Крим. Усе з "Запорожцем" возився.
Жодну машину так не вилизував.
За два тижні — ще один лист. Знову про море й про гори, про те, що зустріла знайомого. Та не просто знайомого: друга по школі, близьку й дорогу їй людину. Так що приїдемо, мабуть, удвох. Валя про це як почула, то її аж затрусило:
— Ну, я ж її стріну!.. Я їй так і скажу!..
— Спробуй лише! — гримнув тато на неї.
— Знову не смій?.. Наплювала нам в очі, обдурила, а їй і слова сказати не можпа?!
— Хто кого дурив...— тихо вже тато. Та й вийшов із хати.
І, хоч як Валя його відмовляла, їздив зустрічать "молодят". Нарвав квітів отакенний букет, поклав у машину... Було це в п’ятницю, а в суботу розбудив нас іще вдосвіта:
— Уставайте: поїдемо до нашої мами.
І було в нього щось од школярика, який завинив перед строгою вчителькою.
— Ні,— сказав тато, коли Валя якось заїкнулася, що познайомить із гарною жінкою,— годі! Досить із мене тих двох. Третьою буде вже та, що з косою.
Напас Юхимович Гайочка, або Паші, як йото називала дружила, мав усі підстави для того, щоб почуватися дуже незатишно. Тож ні веселий перестук коліс, ні потоки щедрого світла, ні щебетлива сусідка навпроти — ніщо не приносило втіхи. Чим довше він їхав, чим менше лишалося зупинок, тим похмуріше, незатишніше ставало на душі, тим більше засмута огортала сірі, великі й терплячі очі Панаса Юхимовича. І хоч він, здавалось, уважно слухав сусідку, яка розщебеталася, паче на весну, і головою навіть покивував, однак, коли б його зараз спитали, про що ж вона розповідав, він по зміг би відповісти до ладу. Тож він слухав, а водночас і ие слухав сусідку, дивився, а разом з тим і не дивився па неї, бо в голові його — під стук коліс, під веселу говірку жіночу — весь час билось одне: що він скаже дружині?
І коли попи стали під’їжджати и за вікном замиготіло сплетіння мосту, а попереду виринув високий пагорб з будинками і сусідка сказала: "Оце ж ми і приїхали!" — так, наче вони їхали вперше, і стала метушливо збиратись, Панас Юхимович все ще сидів, аж сусідка здивовано оглянулася на нього. Помітивши той погляд, Ганочка всміхнувся зніяковіло, потягся за порожніми кошелями.
Кошелів було чотири: два глибокі, щоб зручно було вішати па спину та груди, а два круглій широкі — в обидві руки. Плетені з лози, з міцними, дротом прошитими ручками, вони аж потріскували, коли Панас Юхимович ніс їх на ринок, зараз же були порожні й легкі, і він їх уклав один в один і з якоюсь нехіттю рушив за жінкою.
Мимо поплив плескатий перон, замигтіли обличчя і постаті, з’явилися знайомі пристанційні будівлі: вагон, смикнувшись востаннє, зупинився. Панас Юхимович боком протиснувся в двері (що заважали корзини, а що й плечі — не в кожні двері пролізуть), важко ступив па перон. Сусідка, яка вийшла першою, явно чекала па нього: іти разом додому. Панасові ж Юхимовичу зараз цього найменше хотілось. І не тому, що сусідка була йому неприємною, а тому, що не мав особливих причин квапитись додому: ще не вирішив, що скаже дружині. Тож, потоптавшись нерішуче, відповів на запитливий і вже трохи здивований погляд сусідки:
— Ви, Олю, йдіть... А я трохи пізніше... Треба... кхм... відвідати товариша...
Оля ледь помітно стенула плечима, обернулась, пішла. "Образилась",— подумав Панас Юхимович. Йому стало так незручно, що він ступив був услід, та знову згадав про дружину...
Якось особливо пронизливо й голосно свиснула електричка, вагони попливли, попливли повз нього, віддзеркалюючи вікнами з байдужими обличчями в них, замигтіли все швидше й швидше, обдуваючи вітром, ось останній вагон зацокотів у далину, швидко зменшуючись, враз осиротілий перон став незатишний, наче всі втекли з нього, кинувши Ганочку напризволяще. Панас Юхимович оглянувся розгублено: останні групки людей розтікались по вулицях, а від сусідки вже й слід прохолонув. Тоді він, підхопивши кошелі, поквапом рушив і собі: не додому, а в протилежний бік.
Спустившися з перону, проскочив вокзал, вийшов на площу. Тут було пе так порожньо: вештався люд, котились машини. Мимоволі вбираючи голову в плечі, щоб не так було його помітно, Ганочка перетнув площу, підійшов до крамниці. Уже й ногу на ганок поставив, як одчинилися двері, висунулася якась старенька із вузликом, а вслід, наче з вулика випущені, залунали людські голоси. Ганочка аж здригнувся: йому вчувся голос дружини. Старенька ж усміхнулася приязно, ще й головою покивала:
— Одчинено... Одчинено...
Панас Юхимович пробурмотів у відповідь, що йому до крамниці не треба, прошмигнув у найближчий завулок: був упевнений, що дружина там, у крамниці. Постояв, вагаючись, чи не повернути од гріха подалі, додому, та одразу ж тоскно подумав, що на нього там, удома, чокає, і вирішив зайти ще в чайну.
Чайна, або "гадюишик", як її називали місцеві п’янички, була розташована в цьому ж завулку, і хто б сюди не йшов, попадав у неї, як риба у вершу: проходу далі не було. Може, тому в ній з ранку до пізнього вечора товкся народ, споживаючи не так чайок, що нагадував швидше помиї, як рідину, значно світлішу й прозорішу, а сизі поси волочилися сюди що в раннього ранку: терпляче вичікували, поки одчиняться дворі іі тг.отя Дата, буфетниця, заповнить неосяжним тілом своїм місцину поміж пляшками, діжками, склянками, й кухлями, й асортиментом закусок.
В чайній було гамірно, тісно, чадно. їдкий дух тютюнового диму плин понад столиками, обліпленими людом; дві офіціантки, сердиті, мабуть, іщо з учорашнього дня, металися з тацями, повними всілякого їства, а вслід за ними, котячи перед собою щось схоже па етажерку, сунула прибиральниця посуду. Безцеремонно штовхаючи тих, що сиділи, вона згрібала виделки, ложки, тарілки, пацяла ганчіркою по столу, замітаючи огризки й крихти прямо на коліна клієнтів. А па похмурому обличчі її — звично застигле: "Бодай ви всі передохли!".
Пагтас Юхимович обережно протиснувся поміж "етажеркою", стільцями і спинами, підійшов до буфету. Став у чергу. Черга просувалася мляво, бо ті, що вже їли та пили, раз по раз пхалися наперед, просячи "повторити", і Панас Юхимович з усе більшою тривогою думав, що він безбожно запізнюється і це аж ніяк— но додасть хорошого настрою його милій дружиноньці. Аж ось чоловік, який стояв попереду, відійшов, перед Тапочкою гойднулося велико іі червоне обличчя буфетниці.
— Чверточку,— сказав тихо Панас Юхимович.— І... той... пляшечку плодоягідного.— Хотів узяти ще й нива, але пиво було розливне, попросити ж порожню посудину пе зважився: у потилицю йому вже нетерпляче дихали — воруншся, палато, швидше!
Розплатившись, Панас Юхимович поспіхом вийшов надвір. Оглянувся, чи не видпо когось знайомого,— мовби нікого,— сховав до порожнього кошеля "цуцика" і плодоягідне — найдешевше вино, що його споживали тільки гіркі п’янички,— прикрив зверху вже кошелем іншим, пішов швидко додому.
Тепер, коли до отих двадцяти п’яти карбованців додалося ще п’ять, потрачених на вино та горілку, Панасові Юхимовичу стало мовби не так тоскно і важко. В ньому прокинулася відчайдушність: все одно пропадати, то вже з музикою! — "музика" ж — ось вона, на денці кошеля, булькає тихенько і втішно, і піп уже зуміє так заховати, пе тс що дружина — жодна сила нечиста по відшукає.
