Містечкові історії - Дімаров Анатолій

І Валя, бідна, не знала, якими очима на тітку й дивитися.

Аж ось одного дня тітка раптом зібралась додому. Ще вчора домовлялася з Валею сходити в універмаг — пальто зимове купити, а вранці вже на вузлах.

— Не можу, доню, не можу. І так загостювалася більше ніж треба. Приїжджайте вже ви з Максимом до мене.— Тата, бач, і не запрошує в гості.

І тато якийсь мов аж побитий. Мотнувся машину заводити, вузли всі одніс. І, прощаючись, вже на пероні сказав:

— Ви ж па пас серця не майте... Так уже воно склалося...

— А чого б це я па вас гнівалася? — відповіла йому тітка.— Нагостювалась, нагулялася, скільки хотіла, та ще іі гніватись!..

— То іцасти вам! — сказав тоді тато.— Гарна ви людина,— додав. І додому вертався, мов у воду опущений.

А Валя все мучилась: що тато тітці сказав?

— Та нічого не казав! Одчепися од мене!

А по очах було видно: таки сказав! Бо як таки так: ні сіло ні впало — узяти й поїхати!

Потім уже, коли в гості з’їздили до тітки, довідались: тато таки сказав. Поскаржився тітці, що захворів. Не те що захворів, бо ніщо не болить, а от серед ночі прокинеться — аж пече. Руки аж судома зводить: в чиюсь учепитися шию.

Тітка, звісно, й злякалася: згадала циганку. То яке тут уже в біса заміжжя: тут дай бог живою вирватись!..

— Ну, де ваша совість: отаке наговорити на себе! — вичитувала тата Валя.

Тато лише всміхався у відповідь. Бо й що говорити — винен кругом.

Погризла Валя тата, погризла та й пересердилася врешті. А татові що, татові знову клопоти звичні: машини побиті, пристрій до верстата, що на роботі. А це зайшов

Юрчепко, відставили, підполковник, отой, що разом із школярами бійців загиблих розшукує.

— Чув, ви машини рихтуєте?

— Та корів поки що не пробував,— відповів йому тато.

— А літак ви змогли б?

І розповів про пам’ятник, що збираються на могилі поставити. Льотчика, який, захищаючи наше містечко, й загинув. Юрченкові пропонували ціленький винищувач, випущений вже наприкінці війни, але то буде не те.

— Хочемо поставити той, на якому він нрийпяв останній свій бій. Розумієте?

Тато не те що зрозумів — загорівся одразу. Зібрався, пішов з Юрченком у школу, де відкопаний літак зберігався. Чи те, що лишилось од нього. Повернувшись додому, довго чухав потилицю:

— Там сам чорт ногу зламає!

— Не вийде нічого?

— Не вийде, не вийде! — розсердився тато.— Думати треба! Ворушити тим, що в голові... А ти одразу — не вийде!

Пошкутильгав в один куток, в другий, у вікно навіть виглянув, наче літак був уже в нас у дворі.

— Народ: як що, так одразу й не вийде! Опустити руки найлегше!

А тут іще Максим візьми та й спитай... Максим завжди в нас отак: спершу скаже, а тоді вже подумає... Тож Максим і ляпнув про гроші — це ж, мабуть, за роботу таку мішок грошей насиплють... Для сміху, мабуть, сказав, бо хто ж із нас не розумів, що які там можуть бути гроші. Тата ж наче окропом ошпарили:

— Дурень!.. Дурень набитий!.. Дурний піп тебе й хрестив!.. Це з кого— гроші брати?.. Та ми довіку перед ним у боргу! І ти, й діти, й онуки твої! Якщо вони в тебе, такого, ще будуть!..

І ми вже знали: візьметься тато ладнати літак...

Привезли невдовзі машиною, вивантажили посеред двору: тут уже не тільки в тата — в пас у всіх до потилиць руки полізли.

Це якби' в небо підняти машину та па землю пожбурити — що від неї лишилося б? Гора металу пошматованого — ось чим був той літак! До того ж ще й у землі не один десяток років пролежав.

А Юрченко поруч із татом руками вимахує: раїть, з чого починати.

— Ви будете робити чи я? — врешті не витримав тато.— Ідіть краще додому — завтра зустрінемось.— Страх не любив, коли хтось під руку підлазив! Тут уже ти будь хоч тричі генералом — турне й не подивиться.

. Юрченко, попрощавшись, пішов, а тато заходився розбирати оту купу. Делікатно, обережно, ніби боявся завдати болю металові. І татові руки, темні та грубі, наче хто взяв та підмінив: такі вони нам здалися красиві. Гнучкі, ніжні, з вивіреними пластичними рухами.

Стуляв тато докупи літак майже півроку. Прибігав щодня Юрченко, учні з його загону товклися, ми помагали — не мали спокою,— сміх, гамір, стукіт, брязкіт до нівночі, а щоб не сліпнути, тато ще й дві п’ятисотватні лампи підвісив: хоч голки серед двору збирай. То до анонімки й достукалися: хтось написав у міліцію, що спать не даємо.

Мав же тато мороку: викликали, в двір до нас приходили іі насамперед чомусь до ламп причепилися. До отих п’ятисотватних. Тато лаявся, як тільки міг, Юрченко бігав — не помогло нічого: закон є закон і люди є люди. Тож робіть десь в іншому місці, де вас не так буде чутно.

— Кину все к бісу! — розорявся наш тато.— Що я — для себе роблю?..

Вирішили нарешті перебратися в школу. Там подвір’я таке, що хоч мотогонки влаштовуй. Та й люд весь довколишній давно звик до галасу: школа ж, не монастир. І вже там літак закінчували.

В день, коли його на кладовище одвозили, тато збиравсь, мов на свято. Поголивсь, причесавсь, навіть краватку надів: ми як побачили тата в краватці, то ледь не попадали.

— Щось наче в горлі дере,— сказав збентежений тато.

Літак зараз над могилою льотчика. Хто підійде, гляне,

то аж здригнеться: машина мовби жива. Ось-ось од землі одірветься, щоб у небо злетіти. І здається, що й льотчик у кабіні сидить — весь націлений у небо.

Коли відкривали той пам’ятник та полотнище спустили — всі оніміли. Навіть музиканти замовкли.

І тиша стояла — моторошна.

І в тій тиші — літак. Із землі, з могили — до неба...

Валя пе була б Валею, коли б одступилась од тата. Жінки, вони всі отакі: ладком та сопком — голову на спину повернуть. Скажуть, що так і було.

За дві хати од нас, на нашій же вулиці, вдовиця жила.

Та що — жила, й досі живе, тільки вже не вдова, а заміжня. Одарка Михайлівна, медсестра з тієї ж лікарні, що й дружина Юрченка.

Ну, те, що медсестра, не так і важливо — Валі аби порядна людина була. До того ж розсудила так: ожениться тато, на нове хазяйство піде, все ж трохи легше їй стане. Та й тата жалко: чоловік у розквіті сил, а самого себе живцем у землю закопує.

А тут Одарка Михайлівна поруч. Жіночка зовсім не зів’яла, все, що треба, при ній, чоловіка два роки тому одвезла на кладовище. Хрест простий і горбик приплеснути.

Та її за те ніхто й не судить на вулиці нашій: знали ж усі, що за "золотко" був її чоловік. Майже кожного дпя спектакль безплатний влаштовував: Одарку Михайлівну довкола хати ганяв. Як нап’ється, так і за сокиру:

— А туди твою розтуди: признавайся, з ким цілувалася?!

Біжить нещасна Одарка Михайлівна — ніг під собою не чує. Крос на тисячу метрів: поки двадцять разів кругом хати не обжене — не вгомониться. П’яний-п’яний, а ногами вимахує так, що й тверезий за ним не вженеться.

Може, тому Одарка Михайлівна до сорока п’яти літ зберегла поставу дівочу? Всі жінки нашої вулиці в електричку тільки боком пролазять, Одарка ж Михайлівна тонка, як стеблина. Легка, струнка й голову якось гордо тримає.

Вона через гордість свою й чоловіка не кидала. їй давно б із ним розвестися — не осудив би піхто, так гордість ота не давала. Як виходила заміж, мати-батько замалим у ногах не валялися, родичі гуртом вмовляли: поки не пізно, ріж та тікай! Він і тебе проп’є-прогуляє! То вона тільки волоссям стріпнула:

— Мене не проп’є!

На прощання вже їй мати сказала:

— Ой, гляди, дочко, щоб не довелося на другий день вертатися до батьків!

— Не повернуся, не діждетесь!

І таки не діждалися. Як за шкіру по заливалося, а люди од неї й слова по чули. Йнтла кожного ранку в лікарню цариця царицею.

Чоловік загинув па "Запорожці". Наш тато, коли він "Запорожця" купив та урочисто проїхав по вулиці, похитав головою:

■— Ото він до першої чарки!

Так воно невдовзі й сталося: залив очі горілкою та й під’їхав під МАЗ. МАЗові що, МАЗ і не зблимнув, а "Запорожець" разом з своїм хазяїном — бі-біп! — прямо в царство небесне.

Поховала Одарка Михайлівна свого чоловіка непутящого, а те, що від "Запорожця" лишилося, в гараж завезла. Два роки й не заглядала до нього. А це вирішила продати машину. Тільки хто ж таку купить!

Зайшла якось у неділю, спитала тата.

— Заходьте до хати! — Валя до неї.

—. Дякую, я тут почекаю.

Стоїть біля хвіртки строга, охайна, мов учителька, яка прийшла свого учня провідати, а Буян ланцюг обриває.

— Замовкни, Буян!.. Ви не бійтесь, він не вкусить.

— А я пе боюся,— всміхнулася. Чи й справді не боялася, чи впас, що наш Буян тільки здалеку лютий та грізний. А підійти ближче — па спину беркиць і всі чотири лапи вгору: почухай та приласкай.

Пішла Валя до хати, тата гукнула:

— Це до вас!.. Та хоч штани вдіпьте! — Тато й по хаті завжди ходив у трусах.

— А попа що — мужчин пе бачила?

Штани однак натягнув.

— Здрастуйте!.. Буян, цить!.. Чого це вам не спиться?

— Машину хочу продати.

— "Запорожця"? Хто ж його купить такого?

— Я за цим до вас і прийшла. Одрихтуєте?

Тато спершу думав відмовитись: од літака ще зашпори не відійшли. Та одразу ж, самому собі на подив, погодився.

— Аби ж вона хоч просила,— виправдовувався потім.— А то стоїть і дивиться.

— То вона вас загіпнотизувала! — сміявся Максим.— Гіпнозом узяла!

Гіпнозом не гіпнозом, а дав слово — берись до діла. Затягнув тато в наш двір побиту машину та й заходивсь рихтувати.

Один день рихтує, другий; вечорами, з роботи вертаючись, п Одарка Михайлівна обов’язково зайде. Костюмчик строгий на ній, черевики модельні, сумочка біла: стане і дивиться.

— Глядіть, бо ще вимажетесь,— тато до неї.

— Нічого, не вимажусь,— ледь ворухне усмішку в кутиках вуст.

— Як вона й заміж вийшла? — дивувався тато не раз.

Заходить ото вона та й заходить: тата спершу дратувало,

а тоді став звикати. І як Одарка Михайлівна іноді омине наш двір, тато аж починав непокоїтись:

— Щось наша сусідка сьогодні не навідалась. Чи не захворіла? Ти б, Валю, збігала та подивилася.

— А ви що, самі сходити не можете? — Валя лукаво.

— Та незручно якось. Ще люди біс його зна що й подумати можуть.

Відколи це тато став боятись людей?

Далі — більше: Одарка Михайлівна прийшла якось у комбінезоні й сказала, що буде татові помагати. Це коли тато, відрихтувавши корпус, заходився трансмісію лагодити й перебирати мотор.

— Хочу сама все знати.

— Нащо воно вам? — спитав тато здивований.— Вам хіба мало мороки отам, у лікарні?

— А я передумала продавати машину.