Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Гвинт наче бритвою зрізало. Викрутив тато те, що лишилося, глянув, а там спеціальна нарізка: сякий-такий гвинт ще й не підійде. Треба заміряти та передати, щоб хлопці на базі такий самий нарізали. От завтра хтось прийде, він і передасть.

Поки що вирішив розібрати й почистити мотор. Та заодно вже глянути, чи не полетіли підшипники: трусило ж не один місяць, мабуть.

Заходився тато: незчувсь, як і звечоріло. І вперше спокійно заснув.

А вранці — скандал: хто розорив холодильник? Хворий один, інвалід, як і тато, щоранку молоко натщесерце пив. Одчинив холодильник, а там усе потекло. Інший, дізнавшись, що тато холодильник ремонтував, і змовчав би, а цей зчинив репет такий, ніби не на холодильник — па життя його замахнулися. Півпляшки ж молока скисло — пропало!

— Та я тобі десяті, пляшок куплю,— сказав йому тато.— Тільки замовчи, ради бога!

Той ще більше у кріп:: молоко йому зараз давай! От бувають же, люди: хоч місто при ньому спали, і не зблим-по, а за сірник’ власний — повіситься!

— Та одчепись тп із своїм молоком! ■— врешті не витримав тато.

— А я що тепер з ним робитиму? Що?

Тут тато йому спересердя й сказав, що робити. Що собі змазати.

Той і зовсім запінився.

— Я до головного піду!

— Іди хоч і до чорта! — відповів йому тато.

Той так головному й передав: "Не тільки розорив холодильник, а ще й вас чортом назвав!" А кому ж таке чути приємно?

Головний лікар зпайшов тата біля того ж холодильника:

— Хто дозволив?.. Що за неподобство!..

Тато спершу спробував спокійно все пояснити: так, мовляв, і так, холодильник був зіпсований трохи, а він його взявся направляти...

— Дивися сюди.— Тато, коли хвилювався, до всіх звертався па "ти".— Бачиш, гвинта ось як зрізало...

— Яз вамп свиней не пас! — почервонів головний.

— Воно й видно! — відповів йому тато.

Слово по слову — тато й зовсім завівся: сказав головному у вічі, якої він думки про нього й про порядки в шпиталі. І, не діждавшись ранку, зібрав свої речі та додому й пришкутильгав.

— Надікувався ось поки!

І хоч як його вмовляли, до шпиталю не повернувся. Другого ж дня подався на базу: пристрій отой доробляти.

Холодильника ж теж не забув: одремонтував холодильник. По-перше, не хотів завгоспа підводити: головний його з’їв би, а по-друге, холодильник йому і вдома спокійно спати не давав: оті розорені нутрощі. Толе тато зібрався в першу неділю, щоб не зіткнутися з головним, та мотор і поставив на місце.

Щонеділі, як тільки розтануть сніги та потеплішає, ми усією сім’єю вирушаємо до нашої мами.

Тато щоразу підхоплюється, ледь починає світати. І коли ми нарешті теж просинаємось (тато найчастіше всіх нас і будить), на столі вже парує сніданок, а тато, вмитий, поголений, у святкове зодягнений, каже нам збиратися хутчіш та нічого не забути з собою. До столу не сідає: снідати будемо в мами, а це так — закуска легенька перед тим, як їхати.

— То я вас надворі чекаю,— каже нам тато. І виходить до машини.

Машина, теж вимита, тьмяніє ще вологими боками. Тато обходить її, чи піде не лишилося бруду, заглядає навіть у кабіну. Але там чисто. Задоволений, тато сідає за кермо.

Машину тато купив у п’ятдесят п’ятому році у відстав-ника Тапочки, коли той надумався цю продати, а натомість придбати нову. "Мерседес-бенц", випуску тридцять четвертого року, який накатав за своє довге життя не одну сотню тисяч кілометрів, перейшов до татових рук в такому жалюгідному стані, що здавалося, піщо вже йому не допоможе. Хіба що в металобрухт. Але нашому татові, чим безнадійніший механізм, тим цікавіше з ним повозитися, і коли сусіда, який теж працював на автобазі, тільки шофером — не слюсдрем... коли сусіда сказав, що краще вже в труні їздити, ніж в оцій колимазі, тато спокійно йому відповів:

— Поживемо — побачимо.

Розібрав до останнього гвинтика, перечистив, що згнило — викинув, що зносилося — замінив, приладнав новий, уже з "Победи", мотор, пофарбував, покрив хромом декоративні деталі,— "мерседес" і новий таким, мабуть, не був. Недарма ж приїжджали до нас із кіностудії: позичати машину для фільму про закордон. Хотіли навіть купити, пропонували замість неї нову, але тато відмовився... Тільки після того, як на нашому "бепці" покатались артисти, не раз жартував:

— Сам НІтірліц за рулем цим сидів!

І нам здавалося, що тато жартувати — жартує, але вірить: так воно й було...

Тож тато сидить за кермом, а ми швиденько збираємось, пильнуючи, щоб нічого не забути. Потім виходимо в двір: Валя, Максим, онуки — Сашко, Віктор, Василь. Віктор зовсім ще маленький, два роки й три місяці. Сашко ж уже в шостому класі, а Василь — у четвертому. Ніколи не повіриш, що одному тільки тринадцять, а другому одинадцять, вчені люди кажуть, що акселерація, тато ж перекопаним, що це просто од жиру. Спробували б на голодному наііку посидіти, як у роки війни, була б вам акселерація!

— Всі сіли? — — питає щоразу тато.

— Всі.

Тато заводить двигун і урочисто виїжджає з подвір’я.

їдемо через соине іще містечко. Мотор тихо погуркує, наче боїться розбуркати людей, що, скориставшись неділею, ніжаться в постелях. Мимо пропливають паркани, дерева, будинки, і коли ясно в небі та вже з’явилося сонце, то все довкола в чистому світлі так і полощеться. Тато звертає в одну вулицю, в другу, забираючись все вище й вище, поки й кінчаються останні будинки.

Мама паша лежить по па старому кладовищі, де вже й не ховають нікого, так там стало тісно, а на новому, або Партизанському, як його в нас називають. Хто його так назвав, невідомо, але всі знають, чому: десь наприкінці війни хтось перший одвіз свого покійника (може, й візком, бо з транспортом тоді було сутужно), не на кладовище одвіз, а на узвишшя, ближче од дому, та й поховав під лісом сосновим, а за ним потяглись узко інші. Часи були важкі, владі місцевій було не до того, хто де ховає померлих, а коли кинулися, то вже було пізно: но викопувати ж покійників, та й хто те дозволить! Махнули рукою і вже офіційно дозволили ховати на новому місці. Тим паче що й місце було — не зрівняти із старим: на узвишші, не в ямі. Широко, просторо, видно мало не до самого Києва, глянеш — душа не нарадується, хороше і мертвим, і живим. Особливо весною, на гробки, коли зійдуться мало не з усього містечка і біля могилки біля кожної збираються сім’ями: пом’янути покійника, пообідати разом, погомоніти, порадитись про справи сімейні, а разом і могилки прибрати — посадити квіти принесені, прорвати траву, діткнутися долонями, великими й маленькими, до рідного горбика. Вертаються люди потім додому якісь очищені, добрим світлом налиті: ні лайки, ні злих думок. Тому й (вірять — не вірять) на гробки йдуть майже всі.

Ми ж приїжджаємо сюди майже щонеділі. З самого ранку.

Тато зупиняє машину біля широких воріт, по цей бік кладовища. Міг би проїхати й далі, ніхто не зупинив би: інвалід Вітчизняної, але тато якось сказав, що це все одно, що в хату заїхати. Тож він виходить з машини й чекає, поки ми висадимо дітей, дістанемо кошики з їжею й посудом.

— Нічого не забули?

— Мовби нічого.

— А воду?

— Ось вода, в Сашка.

— Тоді пішли.

Тато йде, прикульгуючи, попереду, а ми вже за ним.

Мовчки, навіть діти притихли, піднімаємось прямою алеєю — все вище й вище, мимо сонних могил, пам’ятників, дерев, огорож, і чим далі йдемо, тим молодші, тим тонші дерева й новіші пам’ятники та огорожки. Та ось і місце найвище, і вузенька алейка ліворуч, і вже видно могилку нашої мами.

Спершу пам’ятник, а тоді вже — могилку.

Тато мимоволі прискорює кроки, мов поспіша на побачення, наче вже запізнився, а обличчя його стає таке винувате, що нам його але жалко. Але ми нічого не кажемо татові, ми навіть одстаємо потроху, щоб не бути в першу хвилину між мамою й татом. І коли врешті підходимо, тато вже стоїть поруч із пам’ятником.

Коло пам’ятника нашій мамі хто йде — обов’язково зупиниться. Тато його робив більше року: не раз ходив на старе кладовище, приглядався, як люди робили, був навіть кілька разів у Києві, на Байковому, змальовував ті, що впали в око, допізна сидів над ескізами, та все йому щось не давалося. Радився з нами, який би ми хотіли поставити, і одного разу аж розсердився на Валю, коли та сказала, що їй дуже подобається на могилі Загурка: масивний постамент, позолочене погруддя покійника, а на чорному написано золотом: "Голові завкому В. Г. Загур-ку від керівництва цегельної фабрики № 3". Коли сонячно, то погруддя не сяє — горить.

— Самовар! — кричав тато до Валі.— Самовар позолочений! Я тому скульпторові й руки пообривав би!

Валя, ображена, вже нічого більше татові й не раяла. Тато ж мучився, мучився, дер папір, дер, аж одного разу покликав нас усіх до кімнати:

— А ходіть-но сюди: я, здається, знайшов те, що треба.

На стіні висів аркуш паперу, і на папері тому — ескіз.

І ми, глянувши, відчули одразу, що тільки таким, а не іншим має бути пам’ятник нашій мамі.

— IIу, як? — Обличчя в тата було таке, наче од нашого вироку залежало: жити йому чи не жити.— Чого мовчите?

— Ох, тату!--першою озвалася Валя.—Ох, як же гарно!

— Отож... А ти — — самовар...— Тато ладен був цілувати зараз повістку, та іі пас усіх підряд.—■ Дістати б тільки хорошу брилу габро...

Що таке габро, ми вже знали. Сірий камінь, а коли заполі ру в а ти — чорний. І на тому полірованому фоні вирубується обличчя покійника: сірим по чорному. Наче туга живих по померлому.

Тато вирубав не обличчя, а руки нашої мами. Дві руки, що в’яжуть мереживо. Ось вони завмерли на мить, наші кроки зачувши, а мереживо опустилось донизу. І крізь його павутиння тонке проглядають врізані, мов по живому рани, слова:

"Дружині

Мамі

Бабусі".

А вже збоку — прізвище, ім’я й по батькові нашої мами, коли народилась, коли померла.

Наша мама в’язала до останнього дня. Звідси й мереживо.

По обидва боки од пам’ятника, в мами у головах, посаджено черешню й вишию. Щоб прилітали птахи, як вродить. Мама дуже птахів любила. Коли захворіла та не могла вже ходити, попросила, щоб переставили ліжко до вікна, тато вирізав кватирку внизу, щоб мама змогла відчиняти, а по той бік, знадвору, прилаштував поличку: насипати крихти та насіння. І з ранку до вечора, аж поки мама й померла, там птаство товклося. Особливо взимку. Мама в’яже, було, в’яже,' та й замилуеться птахами.