Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Руки помили, сіли до столу. Професор видобув з портфеля пляшку української з перцем, палим у чарки.
— 11 у, щоб не розсохся!
— Щоб па крилах літав!
У професора рука, що чарку тримала, біла та ніжна: здається легкою, як пух. Татова ж — мов із чавуну одли-та: коли тато роздягався до пояса, нам здавалося, що він у рукавицях. Мастило й метал навіки в’їлися в шкіру, і хоч як він руки свої шмарував, як намилював, вони завжди лишалися од тіла темнішими. Ще й пальці ніби кувалдою розплющені. Тато ними гвіздки без обценьок висмикує.
Випили ото, закусили, що було на столі. Од другої тато відмовився: очі й без того блищали.
— Зробимо — всіх обганятиме!
Професор покивував радісно: він іще з татом серйозно справи не мав. Ми ж усі думали: кивай, кивай, скоро ти гіркими сльозами вмиєшся! Машина що: одрихтував пом’яте крило чи капот, а далі висе зась! Ніяких змій у конструкції. А тут для татових ідей поле яке: цілий катер у руках!
— Або воду риє, мов прас,— скаржився професор,— або носа задирає до неба, коли як слід газонеш. Жене хвилю таку, що й човни перекидає при березі! А на редан не хоче виходити.
— Бо корпус короткий,— пояснює тато.— Ті партачі про що тільки думали: розцяцькували, а корпус не розрахували як слід. Ось дивіться сюди...
Тато одсовує геть посуд, приносить аркуш паперу. Малює корпус катера, і нам здається, що олівець сам викреслює лінії: так легко і швидко все те в тата виходить...
Професор пішов, упевнений, що пайпізпіпі за два місяці виведе свій "Ураган" па простори Дніпра. Перед його очима, мабуть, стояла пезабутпя картина: синій Дніпро і білий — стрілою — катер на ньому. Як побачив одного разу з Володимирської гірки, то вже й ходив, як наврочений. Поки, "Волгу" продавши, купив оце диво. Тато теж не мав сумніву, що за два місяці впорається: видовжити корпус на вісімдесят сантиметрів — не така вже й проблема. Ідеї витали поки що десь у повітрі й татової голови пе чіпали.
Почалося пізніше, коли доточили корму.
— Боюся,— сказав тато професорові.
— Чого саме? — стривожився професор.
— Боюсь, як би доточена корма не одвалилася. Треба б днище підшити — і корму разом зв’яже.
— Думаєте, може одвалитися? — все ще вагався професор: він уже бачив себе за штурвалом на річці.
— Неодмінно одвалиться! — Тато вже горів новою ідеєю,— Де основне навантаження буде? На кормі?.. Тут тільки зв’язувати...
Вирішили підшити днище металом. Тато дістав нержа-війку — величезні міліметрові листи, став підганяти під днище. Знову у дворі нашому брязкіт і стукіт, виск електродрелі — з шостої вечора аж до пізньої ночі. Це якщо в будні. А в свята й вихідні— з раннього ранку. Ми вже, бувало, й поснемо, а тато з професором все ще ворожать біля катера. Аж похрипнуть от втоми.
Зате днище підшили — на диво.
— На ніж налетить — не пропоре! — сказав гордо тато.
Днище блищало, мов дзеркало. Але татові й цього було мало: покрив авіагрунтом, а потім якимось особливим лаком, що захищав од корозії. Діждалися неділі, повезли урочисто катер па воду.
А увечері катер знову в’їхав у двір. Тато буркнув сердито, що з реданом нічого не вийшло; на професора ж і дивитися жалко було: його аж згорбило.
Сиділи за столом, знову креслили й раялись. Тато переконував, що в усьому причина — двигун: заслабкий, то й не тягне. Досить мотор сильніший поставити, і катер у повітрі літатиме!
— А гвинт? — ледь по плакав професор.— Це ж і гвинт новий підбирати...
— Підберемо! — Коли виникала ідея, для тата не існувало ніяких перешкод.— Дивіться сюди: мотор ми розмістимо тут, а редуктор ось тут. Бачите, скільки в нас місця вивільниться. Можна буде прилаштувати два баки з пальним замість одного. І кабіну зробити на сорок сантиметрів довшою. Поставити дві шафочки: одна для посуду, друга для газової плитки — і дачі не треба!.. А иа носі виріжем люк, щоб із кабіни не лазити... Ось тут...— Руки в тата вже аж чесалися — переробити катер ио-своему.
— Треба з дружиною порадитись,— все ще боронився професор.
— А що з нею радитись? — насідав гаряче тато.— Жінці — аби зручно. Потім вам же й дякуватиме.
Не знаємо, як дякувала дружина професорові, коли виявилося, що катер того літа так і не вдасться спустити на воду. На Валині обережні запитання професор похмуро відповідав:
— Махнула рукою.
Одвезли катер вже цього року, на початку літа. З новим двигуном і кабіною, геть переробленою. Два місяці, вже на Дніпрі, підбирали гвинт: од постійного перебування у воді професора схопив радикуліт, татові ж перекосило геть шию.
— Вас у тому човні й поховають! — дорікав Максим татові.— Гляньте, як шию рознесло!
— Не поховають,— хрипів у відповідь тато: од води, од Дніпра очі в нього аж побіліли, наче вимокли.— Ось тільки гвинт підберемо.
Підібрали нарешті й гвинта. Того дня, коли катер вийшов на редан, тато, під ворота під'їхавши, так засигналив, що ми всі повискакували. Одчинили ворота, і тато переможно сигналячи, у двір так і в’їхав.
А вчора проводжав професора з дружиною у перший рейс по Дніпру: у відпустку па місяць. Вже перед тим, як мали відчалити, татові раптом здалося, що не закріплена шпонка. Тут же в кабіні роздягнувся до трусів, пірнув під корму.
Шпонка була на місці.
— Все! Можна рушати! — гукнув, стоячи по пояс у воді, тато.
Професор завів мотор, тато одіпхнув катер од берега. Дивився на катер, що, ревнувши мотором, одразу ж вийшов на редан, дивився на стрімкий отой лет, і його жаль огорнув, що вся робота лишилася позаду.
Виліз потім па берег, як був у трусах, пошкутильгав до машини. І вже тут згадав, що весь його одяг, і взуття, і документи попливли за водою...
Добре ж, що хоч ключі полишив у машині!..
— Йу, а далі що? — нетерпеливились ми.
Що ж далі... Сторона дали плащ подертий, і тато, як був у трусах, поїхав додому. До першого міліціонера. Який, вгледівши тата, засвистів так, мов земля під ним стала завалюватись...
— Як же ти тепер їздитимеш? •— запитав Максим: професор нецідомо де й зупиниться на місячний відпочинок.
— Якось обійдуся... Не великий пан: пішки походжу на роботу. Бач, мозоля якого на машині нажив! — показав свій живіт тато.— А так хоч на якийсь кілограм схудну.
Тато все бадьорився, ми ж мимоволі дивилися на його ногу, поранену вже в кінці війни. Осколок (он він на буфеті й лежить, тато його приніс із шпиталю як єдиний воєнний трофей)... осколок од бомби вцілив у ногу, в коліно. Добре, що дверці кабіни були зачинені: осколок, дверцята прошивши, не мав уже тієї сили. А так ногу начисто зрізав би. Та й того вистачило: тато майже рік провалявся в шпиталі і вийшов по війні, шкутильгаючи.
То як тепер тією ногою до електрички? А потім з вокзалу до автобази? Ми що, не чули, як тато на переміну погоди ночами не спить? Не знає, куди ногу й покласти? Недарма ж називає її барометром:
"Щось мій барометр на дощ показує".
Не помилявся ніколи.
— А ти про гіпертонію забув? — насідав на тата Максим.— Наб’єш тиск — знову в госпіталь ляжеш!
Про шпиталь краще б і не нагадував: тато одразу ж розсердився. Тато паш паче сірник: як тільки що, так одразу ж і спалахне, .'і півоберту заводиться. А тут йому про шпиталі, нагадали!
Тато позаминулого року лежав у шпиталі для інвалідів ні її її її. Поклали ііого туди майже силоміць. Коли тиск йому стало настукувати двісті сорок на сто двадцять. Спершу, ішли лікар застерігав, що можна отак і померти, тато іі вухом не вів: "Помру, іі біс із ним! Менше дармоїдів буде на світі!" Та як лікар сказав, що може розбити параліч, тато злякався. Уявив себе непорушним у постелі.
■— Кладіть, тільки ненадовго,— Тата на базі якась негайна робота чекала; якийсь пристрій до верстата хитромудрий.
Поклали па місяць. А пробув усього чотирнадцять днів: так і по підлікувавшись ніс слід, утік із шпиталю.
— Хіба там нормальна людина витримає! — сказав, повернувшись додому.
Потім уже ми дізналися, що причиною всьому був холодильник. Великий, майже до стелі, німецький. Що в коридорі біля татової палати й стояв. Валя, коли передачу татові носила та холодильник отой вперше побачила, то подумала: "Отакий би нам! На все літо можна було б класти продукти..."
Ну, холодильник такий нам ні до чого, він і в хату нашу не вліз би, а для шпиталю якраз: хворим продукти свої зберігати. Передачі ж несуть, паче там голодуха: і ковбаси, і яйця, й молочні продукти, і печене, й варене.
Уявляєте, що там було б, якби кожен тримав те все у палаті, в тумбочці? Тож і завели холодильники: по одному на коридор.
— Холодильник бачив? — спитав тато Максима, коли той вперше прийшов його провідати.
— Німецький?
— А який же іще!
— Гарна машина.
— Гарна то гарна, тільки до пуття не доведена. Куди ті німці й дивилися!
— А що?
— А ти хіба не чуєш?
Прислухавсь Максим, не чутно нічого. Та ось повітря здригнулося, загуло, мовби десь появився літак.
— Гуде,— сказав Максим.
— Отож-то й воно, що гуде! Як компресор увімкнеться, то він аж підскакує.
— Може, так і треба?
— Розкажи кому іншому! — розсердився тато.— Учили тебе! — Тато мав на увазі сипів диплом.— Мотор як слід не закріплений. Там мають амортизатори бути, десь і зірвалося... А ти — так треба!
Максим пішов, тато ж лишився' у шпиталі. І все прислухався до холодильника. І вночі прислухався, і вдень. Іншим хворим байдуже: гуде? То й хай собі гуде на здоров’я! Тато ж про холодильник не забував ні на мить.
Знайшов завгоспа, довго його умовляв, щоб дозволив досередини заглянути. Врешті умовивши, ледве дочекався невістки:
— Принеси мої інструменти. Оті, що в коробці.
В тата спеціальна валіза — для інструментів. Ключик до ключика, молоток до молотка, зубильця, обценьки, викрутки, свердла — все з сталі найліпшої, все похромова-не, все так і сяє, в спеціальних притулившись гніздечках. Не валізка — ціла слюсарня.
Валя, здивована, звісно, спитала, нащо татові ті інструменти.
— Ногу ремонтувати! — тато розгнівано: страх не любив цікавості зайвої! Просять принести — значить, потрібно.— Гляди ж, не забудь!
І коли валізу принесли, він ніяк не міг діждатися, щоб ми додому пішли.
— Ідіть уже, йдіть, а то лікарі сердяться!
Й одразу ж заходився коло холодильника.
Зняв задню стінку, відкрив усі нутрощі. Так і е: ось він, мотор, на трьох пружинах висить, а четверта з гвинта зовсім зірвалася.
