Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Тільки не я. Як помру, мати й одішле. Хай спробують дістати з могили! — Навіть смерть його тепер не лякала.

Син задумано хмурився.

— А мати? — спитав по паузі.

— Що — мати? Мати візьме й пошле...

— Я не про те,— сказав з досадою син.— Матері як потім жити з ними?

— Житиме, як досі жила! — спалахнув Василь Гнато-вич.— Нічого вони їй не зроблять!

— Думаєш? — перепитав із сумнівом син.— Ну, дивись, тобі, звісно, видніше... Тільки здається мені...

Що Сашкові здавалося — сказати не встиг: ввійшла Валя, невістка...

Але й цього було досить Загуркові. "Всі проти мене! Всі!" — думав у відчаї. І вже не знав, що робити з листами: сумнів, породжений розмовою з сином, усе більше розростався в ньому. Відчував себе так, наче задумав супроти дружини щось нехороше, щось підло і, змучений сумнівами, до божевілля майже доведений, вирішив спалити листи. Спалити, попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду! Нехай його одного проклинає Валькова дружина: всі образи, всю гіркоту понесе в могилу.

Діждавшись, коли дружина пішла на ринок, розтопив у плиті. Засипав поверх дров антрациту, наче залізо збирався розтоплювати, а не палити папір, дочекавсь, коли вугілля взялося жаром. Одчинив дверцята чавунні, підсунув низенький ослінчик. Тремтів од нервового збудження: швидше, швидше, щоб не роздумати! Висмикнув перший аркуш з конверта. Кинув на біле од жару вугілля — аркуш почорнів, спалахнув, згорнувся одразу ж, корчився в муках. "Та що я роблю! Що роблю?!" — заволало в Загуркові. Шарпонувся, простяг до аркуша руку, й ослінчик поїхав з-під нього. Його кинуло вперед, рука

ІЗ

по лікоть зарилася в біле вугілля. Закричав од несамовитого болю і знепритомнів.

Ліна, повернувшись з базару, застала Василя Гнатови-ча уже мертвого.

Ховали Загурка всім заводом. Були й директор, і головний інженер, і головбух, і Бузде. Прийшли всі, хто знав Василя Гнатовича (а його знав увесь виселок), тож похоронна процесія розтяглася на півкілометра. День був гожий, ясний, мов на замовлення, Василь Гнатович плив у труні поверх людських голів, обласканий сонцем, омитий печальною музикою, і якась мука немов ще жила на застиглому в смерті обличчі. Чи то йому, мертвому, все ще боліла обвуглена по лікоть рука, чи ще якесь страждання глибоке і в труні не давало спокою, тільки в усіх аж серце стискалося дивитись на нього.

І було все, як і годилося бути: і вінки, і сльози, й прощальні промови. Траурний мітинг відкрив Полотуха, падав слово головному бухгалтерові, і голос у того зривався пе раз, а коли сказав: "Прощай, дорогий наш товаришу, ми ніколи тебе не забудемо!" — то й зовсім розплакався; а потім взяв слово Буздє, і цей говорив, як по писаному, а мого завжди бадьоренький підшкірний жирок струмував ясною печаллю. Він і над Вальком виступав, кажуть, так, що плакали всі. Тож виступ його й зараз найбільше сподобався, як і тост, проголошений уже на поминках ("Не нада плакать! Не нада!"), тільки Сашко, як він звівся, ще більше насупився, а вдова дивилась на нього якось аж налякано. Пили за покійника, за світлу пам’ять його, згадували про нього тільки хороше та добре, а під кінець Полотуха сказав, що Василеві Гнатовичу завод поставить пам’ятник. З найкращого граніту, сказав. З погруддям із бронзи, сказав. 1 золотими літерами — слова вдячності од колективу заводу.

Вдова знову розплакалась, тепер уже зворушено й вдячно. "Не нада плакать! Не нада!" — сказав знову Буздє, і Ліна Захарівна покірно затихла.

Минув тиждень, життя, що було сколихнулося, знову потекло спокійно й розмірено. Ліна Захарівна вперше після похорону заходилася прибирати в квартирі. Наткнулася на великий конверт, що лежав, кимось па шафу покладений, довго тримала в руках, не наважуючись заглянути досередини.

Врешті зважилась, вийняла списані аркуші, сіла до столу. Очі її одразу ж налилися сльозами, губи затремтіли, але вона стрималась — не заплакала. Натомість стала читати написане.

Прочитавши, довго і важко мовчала. Зітхнула, склала назад, сховала у шафу.

І весь час пам’ятала про той конверт. І вдень, і вночі пам’ятала, навіть вві сні. Чомусь здавалося, що хтось обов’язково конверт той викраде, і тоді всі дізнаються, про що написав її чоловік. Не за себе боялася Ліна Захарівна: їй було зараз байдуже, що станеться з нею, а за чоловіка, за те, що тоді над його могилкою так і не поставлять обіцяного пам’ятника.

А вона уже й не уявляла дорогої для себе могили без пам’ятника.

І, розтерзана, змучена, після довгих вагань, сліз і зітхань — вирішила спалити листи.

Адже він сам хотів це зробити!

Розпалила в плиті, один по одному стала кидати густо списані аркуші.

Кидала й плакала. Плакала й кидала.

• ТРИ НАРЕЧЕНІ

o — "Так женити їх, негідників!.. Майоре!

o Отут і починається найгнітючіший спогад Панаса Юхи

• молоко-

o Росла іринка на диво слухняною та працьовитою. Вже

o Варя Юхимівна намагалась менше в тій хаті й бува

o — Гм, подумати... Добре вам говорити — подумати!..

o Тож коли б тільки сп’яніння, коли б лише похмілля,

• НЕЧИСТА

• ПАМЯТЬ

• лиш ти

ТРИ НАРЕЧЕНІ

дт нашою

ТАТА^

Валі, невістці, спершу здалося, що наш тато здурів. Вийшов з дому людина людиною: вдягнений, узутий, а повернувся голий-голісінький. Валя, коли тато став, як мана, на порозі, верескнула й упустила додолу ножа. Та й де ж не впустити, коли на татові тільки й одягу, що мокрі труси та ще якийсь плащ чудернацький: чорний, геть подраний, мов з опудала знятий, один рукав по лікоть, другий зовсім одпапахаїгай. Л за татовим плечем картуз міліцейський гойдається.

Тато, па невістку навіть не глянувши, прошкутильгав через кухню в кімнату. А за ним уже міліціонер, на п’яти йому наступаючи.

Валя іі зовсім отерпла. Сиділа над картоплею, слухала голоси роздратовані, що лупали в кімпаті.

— Ви не мали права так їхати!

— А ти що хотів, щоб я пішки чесав?.. Я під німецькими бомбами на землю не злазив! — Тато всю війну провів за кермом: підвозив снаряди ("Возив смерть за плечима",— згадував тато).— А ти вчепився, мов кліщ!..

— Я на посту!

— Дурний той, хто тебе й поставив!..

Міліціонер згодом і вискочив: червоний як рак. Козирнув, вимівся з хати. А за ним уже тато.

— Давай, давай, дуже я твого штрафу боюся!..

Й аж оце мовби помітив невістку:

— їсти є що?

Тато, коли хвилювався або сердився, завжди хотів їсти. Тож і зараз: насипав повну миску борщу, чверть хлібини одкраяв. Кусав так сердито, паче підошву жував.

Доїв, одсунув геть миску, вийшов мовчки у двір. Згодом долинув брязкіт металу: тато заходився перекидати залізяччя. Валя ваго знала, що тато так ото заспокоюється. І хоч переляк у неї минув і ішчинала палити цікавість, хто ж ото тата вмудрився до трусів роздягти, надвір не вийшла: знала вже, що татові під гарячу руку краще не підлазити. Підняла ніж, знову заходилася чистити картоплю.

За роки, в сім’ї нашій прожиті, звикла до того, що з татом завжди трапляються всілякі оказії.

От не так давно, тижнів зо два, не більше, тато сам собі прищемив живота. Валя зранку повела сина в садочок, потім на ринок зайшла, в магазині за ковбасою постояла, а повернулася — тато біля листа витанцьовує. Лист важкенний, залізний, його б двом тримати, а третьому різати, тато ж заходився один. Навалився, натиснув щосили, ножиці й закусило: одним кінцем в залізо вп’ялися, а другим — у татів живіт. Ні сюди пі туди!

— Де тебе носить? — закричав тато щосили.

Валя кинула все, що тримала в руках, метнулась до тата.

— Мастила давай!

Валя до каністри з мастилом. Ухопила й хлюпнула татові па живіт.

Тата всього аж затіпало:

— Куди ллєш? Зовсім повилазило?!

Лист змастивши, сяк-так розімкнули ножиці. Тато їх як пожбурив, так потім і не знайшли, скільки не шукали. Зірвав з себе майку, геть мастилом залиту, закричав до невістки:

— Воду неси!

Валя лійку вхопила, велику, відрову, татом для квітів і зроблену, і ну поливати татове пузо...

І тут її затрусило: не од страху — від сміху. Валя такою ще змалку була: пальця покажеш — заллється. А це ж татове пузо: оголене, синє, все в патьоках рудих.

Тато, звісно, ще більш розлютився:

— Дурна!.. Дурепа дурна!..

Валя й зовсім розкисла: сміється, сльози з очей. Не бачить уже, куди ллє. Вихопив тато лійку з невістчиних рук, пожбурив за ножицями. Лійку, щоправда, знайшли, довелося тільки шийку припаювати. В тата ж і досі синець — в ночви не вбгаєш...

Сміялися потім не раз, пригадуючи, як Валя синяк отой поливала:

— Бач, як зацвів!..

Згадавши все те, Валя знову затрусилась од сміху. А тато воював усе з залізом...

Про те, що з ним скоїлось, розповів за вечерею...

За столом зібралися всі: тато ніколи не стане вечеряти, коли когось не буде. Вранці: той — на роботу, той — до школи, та — в дитсадочок із сином молодшим,— кожен снідає, як доведеться, увечері ж — ні! Вся сім’я мусить бути за столом. І стіл — не той, що на кухні, а в кімнаті: парадний, скатертиною застелений, світлом яскравим залитий од люстри великої: тато її й змайстрував.

У нас щовечора наче свято маленьке. І тато, хоч що б там сталося протягом дня, завжди до столу веселий сідав.

От і цього разу: зиркнув на Валю, спитав усміхаючись:

— Дуже злякалась?.. Коли я ото на порозі...

Валя одразу ж вдавилася сміхом: згадала тата в трусах.

— І треба ж було мені на того дурня наскочити!.. Документи!.. А де я їх візьму, ті документи, як на мені ні штанів, пі піджака? — Тато явно чекав, нас інтригуючи, що ми його станем розпитувати.

По вечорі й дізналися.

Ллє щоб усе було зрозуміло, спершу треба розповісти про катер.

Катер з’явився у нашому дворі два роки тому, весною. Бакелітовий красень з обтічними формами, народжений для того, щоб літати па хвилях. Гордо вкотив у наш двір на причепі та й зупинився під грушею. Груша саме цвіла, і катер став — очей не одвести. Тато і власник того бакелітового чуда, знайомий нам по "Волзі" професор (скільки разів тато "Волгу" ту рихтував, ми вже й з ліку збилися!), ходили довкруж, як біля нареченої. Тато навіть по витримав: взяв чисту ганчірку, заходився витирати борти й палубу.

До пізнього вечора їх не можна було відірвати од катера. Валя вже й па стіл подала, й картоплю потім на кухню односила — підігрівати, а вони все товклися в дворі. Аж поки погукав уже Максим.

— Тату, скільки можна?.. Вечеря ж холоне!

Максим любив поїсти і прямо-таки страждав, коли їжа стояла ira столі поторкана.

Аж тоді зайшли до хати.