Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Василь Гнатович хотів одразу ж покликати Валька, але тут подзвонив директор.
— Зайди!
І Загурко з уже розпечатаним конвертом побіг до директора: Полотуха чекати не любив, коли хто запізнювався, одсилав найчастіше назад: "Можеш іти, мені ти вже не потрібний!" І після того довго не помічав. Не викликав, не вітався — наче й не було на світі такого. Місце порожнє) і квит...
— У себе? — спитав секретарку. Спитав за звичкою — щойно ж дзвонив.
Секретарка — молоде, розфуфирене, наманікюрене й напедикюрене (тьху, слово яке!), в штанцях в обтяжечку і в кофті з газети, що ледь пупок прикривала,— головного бухгалтера улюблена донечка, не попала в інститут, тепер стаж заробляє... Інженер колись буде, прости мене господи!.. Секретарка, не одриваючи трубки од вуха, війнула на Загурка довжелезними, чорті й з чого зробленими віями: у себе, мовляв, і знову защебетала в трубку, і слова у неї були якісь аж не людські — пташині слова. "І вродиться ж отаке!" Василь Гнатович, який пишався своїм сином єдиним: працює у вузі, захистив кандидатську, одружився з дівчиною теж серйозною та вченою,— Загурко перед нею ніяковів трохи, коли вони приїжджали в гості: строга зачіска, окуляри, костюм, і жодного сліду косметики на молодому обличчі,— Василь Гнатович аж пожалів зараз головного бухгалтера, що його невідомо за які гріхи покарано розмальованою оцією бідою.
— Ти, Нелю, спідницю б собі людську пошила,— не витримав.— Бо те, що маєш, усі бачать!
Неля й бровою не повела — продовжувала свій щебет н гашиний.
Загурко похитав головою, відчинив високі двері:
— Можна, Даниле Григоровичу?
— А, Гнатович, заходь! Ти саме нам і потрібен.— Мовби щойно й по кликав Загурка до себе.
Був не один: біля величезного письмового столу сидів скромно Буздє. "Я людина маленька, що мені кажуть, те й робитиму",— говорив увесь його вигляд.
— От, полюбуйся! — насмішкувато кивнув на нього І Іолотуха.— Надумався йти у відпустку. Натрудивсь, бідолашний!
Буздє й не подумав образитись (цього за ним не водилося) — Буздє лише зблимнув.
— Ну, що накажеш робити?
Спитав цов з досадою, очі ж були не сердиті — веселі. Василь Гнатович, підробляючись під директора, відповів:
— Що ж, коли чоловік натрудився, то йому й відпочити не гріх.
— Так не хоче! — ляснув по столу долонею Данило Григорович.— Не хоче відпочивати по-людському, біс його бери!
— Мені б путівочку,— скромно озвався Бузде.— Ота-кусіньку.— І показав на мізинцеві, яку завбільшки він хоче путівку.
Директор засміявся, не міг утриматись од сміху й За-гурко,— такий кумедний був зараз Бузде.
— То що, Гнатовичу, поможемо людині? — Бузде при цих словах Полотухи взяв капелюха, що лежав на колінах, простяг до Загурка з жалісливою міною: дайте — не минайте!
— От бачиш, як просить! — весело мовив директор.
Василь Гиатович одразу ж відчув себе ніяково: жодної
путівки в запасі не мав. Ті, що одержали, давно вже використали, ліміти всі вичерпали. Доведеться перенести відпустку на наступний квартал.
— Помру,— жалісно скривився Бузде.— Помру до наступного кварталу!
А Полотуха сказав уже з досадою (пе любив, коли найменше бажання його одразу ж пе виконувалось):
— Та ти мені не пояснюй, що там у тебе! Нам путівка потрібна, а не твої пояснення.
Оте "нам" виключало будь-яку можливість відмови: помри, а дістань!
— Гаразд,— здався Загурко,— спробую з’їздити в Київ.— Йому аж тоскно стало при думці, що доведеться ще раз ходити в профспілку.
— Оцо інша мова! — знову повеселішав Полотуха.— Кланяйся в ноги та дякуй, що чоловік тебе пожалів.
Бузде схопився одразу ж, вклонився низенько, ще й капелюхом помахав у повітрі, мов підмітаючи перед За-гурком підлогу. Василь Гиатович, однак, тієї гри не сприйняв: відчув рантову відразу до веселого цього чоловіка. Звівся, офіційно спитав:
— Я можу йти, Даниле Григоровичу?
— Можеш... Стривай, що то в тебе?
— Конверт... Надійшов щойно з Києва.
— А що в конверті?
— Тут... путівка...— признавсь неохоче Василь Гнато-вич.— Для тяжкохворого робітника...
— Ану, дай сюди!.. Давай, давай, не бійся, не з’їм! — узяв конверт, дістав путівку.— В Моршин?.. Ти бував у Моршипі? — спитав у Бузде.
— Нікак нет, не доводилось!
— І я ще не був... Нирки... Печінка... Шлуиково-киш-копий тракт...— вивчав путівку директор.— Ну як, підходить? — знову звернувся до Буздє.
— Всьо подойдьоть! — бадьоро вигукнув той.— Тютіль-ки в тютільку!
— От і гаразд — поїдені у Моршин.
— Але ж, Даниле Григоровичу, путівка іншому видана! Валькова путівка! — спробував протестувати За-іурко.
— Видана, та не надписана. Ти от його сюди і впишеш,— повернув путівку Загуркові.— А Валькові дістанемо іншу. Якщо в тебе не вийде, я сам підключуся...
— Але ж, Даниле Григоровичу...
— Отже, так і вирішили,— обірвав уже нетерплячо По-лотуха.— Ідіть і заповнюйте!
І Василь Гнатович — що йому залишалось робити? — вийшов з кабінету. А за ним услід, на п’яти йому наступаючи,— Буздє.
Василь Гнатович сів за профспілковий свій столик, посовав чорнильницю, взяв ручку, знову поклав; перед очима все стояло обличчя Валька, радісний спалах отой, коли довідався про путівку. Що він тепер скаже Валькові?.. На те, що пощастить одразу ж дістати другу путівку, надій було мало.
— Не знаю, що й казати Валькові,— звернувся до Буздє: може, цей зрозуміє — відмовиться. Совість же якась повинна бути в людини! — Чи й доживе, поки другу путівку дістанемо...— Слова насилу ліпилися докупи. Загуркові здавалося, що піп мимрить щось порозбірливе та непереконливе, і від того хвилювався все більше.— В нього ж тільки й була надія, що на путівку... А тепер — ось... Треба відмовляти людині...
Буздє не заперечував, але й не підтакував. Буздє просто сидів навпроти, й мовчав, і дивився так блакитно та світло, що всі слова Загуркові зникали безслідно в блакитній отій порожнечі. Лише ніжно-рожева й гладенька, як у молочного поросяти, шкіра, що обпинала кругле обличчя Буздє, порожевіла ніби ще більше, та й то, мабуть, здалося Загуркові. І, розуміючи, що не поможуть ні вмовляння, ні докори, що совість у Буздє, якщо вона й є, захована хтозна і в якому закапелку, Василь Гнатович псе ще говорив, говорив, говорив, і совав туди-сюди чорнильницю, і то брав, то назад клав ручку.
Потім виписав путівку і печатку поставив — все чин чином, все, як годиться,— не побажав тільки відпочинку вдалого,— це було б над його сили. Буздє, путівку одержавши, гаряче і вдячно потиснув безвільну руку Загур-кову, помахав капелюхом, наче стояв уже на приступку вагона, та й ушився пакувать чемодани. Загурко ж, повертаючись додому з роботи, благав усіх на світі богів, щоб хоч сьогодні не стрітися з Вальком.
Не зустрівся: тієї ж ночі відчув себе так зле, що його забрали в лікарню. А там безконечні аналізи, вистукування та вислуховування, рентгени й кардіограми, консиліуми й ще консиліуми, й щоразу все більше стривожене обличчя дружини. І нарешті — складна операція, після якої Василь Гнатович не один день був на межі життя й смерті, в реанімації, а потім важке й довге одужання і нелегке звикання до укороченого на дві третини шлунка, до того, що йому вже не судилося їсти, як кожній нормальній людині, а приймати їжу, мов ліки, невеликими порціями, в певні години, до страшенно схудлого тіла, до пілюль, крапель, мікстур, які йому вже пити до самої смерті,— не дивно, що Василь Гнатович про Валька і забув, а як що коли й згадував, то як про таке щось далеке й несуттєве поруч із своєю страшною хворобою, що не варто було про це й думати.
А Вально, виявляється, так і не діждався путівки. Вально ліг на операційний стіл та на тому столі й помер... Василі. Гнатович застогнав, уявивши, яку образу поніс на нього Вально, і слона його дружини не здавалися тепер йому такими вже несправедливими.
Як переконати оту жінку, що операцію, мабуть, все одно довелося б робити? А може, й не довелося б? Моясе, курорт і допоміг би камінців тих позбавитись? І чоловік лишився б живий...
А директор?.. Він же пообіцяв роздобути путівку! Не дістав чи ие схотів?
А він же нічого не знав: сам гойдався між смертю й життям.
Якби ж не хвороба! Не оця проклята хвороба! Він розбився б, а дістав би путівку Валькові!
Заснув Василь Гнатович, коли почало сіріти, отож на ранок ледве звівся.
Поснідавши (це був перший сніданок, а потім і другий, і третій — пташиними порціями,— як йому все це набридло!), Василь Гнатович змусив себе вийти надвір.
Було свіжо, сонце ще не встигло прогріти повітря і росу поспивати не встигло — довкола все аж іскрилося: мільярди вогнів, мільярди відбитих світів, небо ж високе та чисте, блакитне до щему в очах,— Василь Гнатович раптом відчув себе маленькою, беззахисною, скривдженою навіки дитиною,— за віщо? навіщо? — задихнувся од внутрішніх сліз, од крику німого, од гострого жалю за оцією красою, яка незабаром перестане іспувати для нього. Задихнувся, учепивсь, щоб не впасти, в стовпець, який підпирав дашок ганку, і дививсь, дививсь, наче востаннє, на сонний ще виселок, на тиху річку внизу і на луг з його верболозами, буйнотрав’ям, озерцями, на ліс, що зеленів до самого обрію.
Довго так стояв чи недовго, не міг би сказати, бо зненацька — він аж здригнувся — залунало тупотіння та хекання, і по той бік паркану появився директор, а за ним, мов до нього пришиті, головний інженер, головбух і Бу-здє з собачкою. Директор, як завжди, біг легко і навально, від його спортивної постаті віяло спритністю й силою, головний інженер підкидав свої гострі маслакуваті коліна так запопадливо, наче цілився щоразу в чиюсь високу сідницю, головбух, облитий весь потом, пихкотів і сопів, а за його широким плечем колихалося місяцем кругле обличчя Бузде. Він перший побачив Загурка і весело вигукнув, не зупиняючись: "Фізкульт-привєт! Ря! Ря!
Ря!" — навіть руки підняв у вітанні спортивному, але Василь Гнатович не усміхнувся у відповідь, бо одразу ж згадав путівку, Валька і Валькову друяшну. Василь Гнатович дивився услід добре вгодованій, налитій ніжним підшкірним сальцем постаті в нарочито кумедному спортивному костюмі, на Кнопку, яка бігла за своїм огрядним хазяїном, і все те: і костюм, і собачка, схожа на мишу,— все те не здавалося йому зараз смішним, а дратувало, і він дивувався, як директор може терпіти такого.
