Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Викопала ямку, насипала добрива, води налила та й посадила. І, незважаючи на татові кпини ("Давай, я тобі ще залізяку встромлю!"), поливала щодня.

Яблунька довго не оживала. Вже татові саджанці й листям взялися, вже й гілками новими проклюнулись, а мамина яблунька як стирчала сухенькою паличкою, так мертво й стирчить.

Аж одного ранку мама покликала тата:

— А йди сюди!

Повела в сад, прямо до яблуньки:

— А дивись!

Глянув тато й очам своїм не повірив: мертве ще вчора деревце за одну ніч листям взялося.

— Ти його понаклеювала, чи що?

— Еге ж, понаклеювала! — сміялася мама, щаслива.

— Ну й рука ж у тебе! — сказав їй зачудовано тато.

Яблунька, чи то з великої вдячності, чи такий уже сорт,

гпала, наче з води. А на четвертий рік зацвіла.

Коли ми народилися та попідростали, яблуня вже велика була: найбільша в саду. І родить завжди найрясніше. Яблука великі, червонобокі, з розводами жовтими— як розмальовані. А смачні — й не сказати! Весь куток топче дорогу по щепи. Так і приживсь новий сорт: "мамині яблука".

Тож тато йде в сад. Часом розпушує землю, обламує всохле гілля, а коли роботи немає, то просто сідає на ослін і довго сидить непорушний. ї Валя, невістка, щоразу нам каже:

— Ото вже за мамою журиться.

— Може, й за мамою,— відповідає Максим.— А ти виглядала б поменгае. Тобі що, іншої роботи немає?

— Та іі де ж йому не журитися,— Валя паче й не чує Максима.— Чоловік іще не старий, важко без жінки йому.

— Голодній кумі хліб па умі!

— Так і до хвороби недовго,— продовжує Валя наче сама до себе. А ми уже знаємо: Валя таки щось надумала.

Надумалася ж Валя ні більше ні менше — оженити тата!

Валю теж зрозуміти можна: одпа-сдипа жіпка на всю нашу чоловічу ораву. Нагодуй та подай, прибери та помий— цілий доль, як білка в колесі. І в магазин, і на базар, а ще ж і иа роботу не запізнитися, де теж вима-

гають: записуйся в ударниці. "Досить з мене, що я дома ударниця! — борониться Валя.— Як прибіжу, то не знаю, за що й хапатися".— "Ти диви, вона ще й невдоволена! дивується уже вдома Максим.— Ми вас розкріпачили, а вам усе мало".— "Розкріпачили, бодай вам і язики повсихали!" — Валя це слово вже й чути спокійно не може. Максим же сміється, вдоволений. Максим у нас ледачень-кий, нівроку, довго ріс мізинчиком маминим, то й тепер: поки допросишся, щоб сходив у магазин або на базар, то на язиці й мозоля натреш. Тато ж вічно чимось зайнятий, все в нього невідкладна робота, окрім основної, на базі: як не побита машина, так сад чи ще якась морока у дворі. Та до того ж нашого тата краще й не посилати нікуди: з чим піде, з тим і вернеться.

— Там ікс черга така, що й до обіду простояв би!

— А ви без черги не могли? Ви ж інвалід!

— Буду я жінок ліктями розштовхувати!

Поговори після цього з татом! Валя терпить-терпить, та іноді й вибухне:

— Я скоро з ума з вами зійду!

А Максим ще й піділлє:

— Було б з чого...

Валя, коли родила дітей, все на дочку надіялась: помічницю в хаті, розрадницю материну. Вона й на третю дитину зважилася в надії на дочку. Циганка якась, щоб їй ні дна ііі покришки, одного разу вчепилася на базарі у Валю: "Красива, хороша, давай поворожу — твою долю вгадаю!" Валя одбивалася спершу, а потім для сміху й згодилася. Циганка взяла Валипу руку (сітку важку довелося покласти на землю), повернула долонею вгору та й ну говорити як по писаному: ти й багата, й щаслива, і дітки хороші в тебе, і чоловік тебе не знати як любить (Валя гарна собою, нівроку: як у святкове одягнеться, то не один чоловік на неї оглянеться), от тільки ледачень-кий він у тебе, не дуже тобі помагає (бач, і сітку помітила), а будеш ти иайщасливіша в дітках, в наймолодшій дочці... "Та нема в мепе дочки!" — з болем сказала їй Валя. "Буде, королево моя!.. Ой, дочка в тебе буде!.. Місяць померкне, зорі побліднуть! З-за океанів-морів свати приїжджатимуть!.."

Валя за дочку троячку циганці дала. І додому прийшла — якась аж сама не своя.

— Що це з тобою? — витріщився на неї Максим.

■ — А що!

З— А. Дімаровг кн, И

— Мов з-під вінця...

— Нічого... Одну людипу хорошу зустріла.

І упродовж дня: робить щось, порається, а на Максима непомітно й гляне. Гляне й усміхнеться замріяна.

Увечері ж голову помила, висушила, стала викладати волосся.

— Ти куди це зібралася?

— На кудикину гору,— розсміялася Валя.— До одного чоловіка... Що на свою жінку й не гляне... І що ти за людина така: хоч би приревнував та побив!

Максим тільки гмикнув: розкуси їх, жінок!..

Коли ж народила дитину та взнала, що знову хлопчище, одвернулась до стіни й заплакала.

І циган з того часу терпіти не може!..

Першого сина назвали в честь діда Сашком, другого — Василем, як Валиного тата, а про третього Валя сказала: "Називайте, як хочете". Думали, радилися чоловічого вже половиною, тато врешті підказав назвати Віктором. Вичитав десь, що по-латині це переможець.

Так і росто в нашій сім’ї переможець, іцо народився Валі на зло,— дідів мізинчик. Во й не відходить од діда.

— Ти ким будеш, як виростеш?

— Дідусем!

Тож Валя одружити тата й надумалась — привести ще одну жінку до нашої хати...

Але тата женити, що решетом воду носити: тато, мабуть, давно вже забув, що, окрім нашої мами-покійниці, ще жінки є на світі. Для нього що жінка, що паличка — один чорт. І надії на те, що тато сам собі знайде наречену, а Валі помічницю в хату, немає ніякої. Тут самій треба братись.

У Валі коло Херсона рідна тітка жила. Валя сама з Херсонщини, на руках у тітки й виросла: тітка бездітна, в три роки забрала племінницю, коли її мати померла, а батько задумав женитися заново. Батько, розповідала Валя, не хотів оддавати дочку, та тітка ледь не з кулаками на нього: "Надумався в ярмо лізти — стромляй дурну голову, а дитину за собою не тягни!" Тітка чомусь вважала, що мачуха знущатиметься з Валі. Забрала племінницю до себе та на село й одвезла.

Валя там і росла, і в школу ходила: тітка їй за рідну матір була. В батька од другої жінки діти посипались, батькові не до Валі було: приїжджав спершу щомісяця, а потім все рідше та рідше, та Валя не дуже за татом

і журилася; Валя до тітки, до дядька серцем приросла і, коли виходила заміж, то не тата покликала з мачухою, а дядька й тітку. Дядько приїжджав — гуляв на весіллі: чоловік сумирний та тихий, муху й ту не зобидить, і коли за молодих чарки піднімали та настала дядькова черга слово сказати, він тільки й видушив: "Осиротила ти нас з матір’ю, Валю!" — та й сплакнув, бідолаха. А потім просив вибачити, що бовкнув таке: "Вона ж нам рідніша рідної". Ми його розуміли, як розуміли й те, що весілля оце звалилось на них, як грім з неба ясного: поїхала дівка в Херсон в інститут вступати та за тиждень і повернулась додому: "Татусю, мамусю (Валя їх тільки так і звала), я заміж виходжу!" Вся аж цвіте, й очі шалені. Пу, які в дівчат о цій порі очі, розповідати не треба.

Отакий наш Максим! Тихий, неповороткий, а за тиждень у Херсоні, у відрядженні, дівйу впорав! Закрутив їй голову так, що вона й про науку забула. І хоч як благали її, як умовляли почекати ще кілька років з заміжжям — хоч до третього курсу довчитися,— не помогли ні вмовляння, ні сльози. Тітка її аж захворіла, тому й на весілля приїхати не змогла.

Так ми її й не бачили. Валя з Максимом їздили до них гостювати — онуків показували, запрошували в гості: вони обіцяли приїхати, та все не могли вирватись. Що хазяйство, яке не є, на руках, а що робота в дядька така: механізатор, та ще й бригадир, вся техніка на ньому. Ні влітку, ні взимку промитої години не мав. А тітка сама боялася їхати.

Аж ось на другий рік після смерті нашої мами і дядько помер. їздила Валя з Максимом на похорон, кликала тітку з собою, та вона не схотіла полишати свіжу могилу: "Як на ній же ще й трава не проросла. Хай колись потім приїду..."

Отож Валя й надумалася видати тітку заміж за нашого тата.

Валя наша здасться тільки простецькою, а пильніше приглянутись: голова в неї варить дай бог усякому. Недарма ж якось тато сказав:

— Тебе, Валю, на ООН посадити — ти усіх помирила б! Давно б уже було повне роззброєння.

Валя на ті слова тільки всміхнулася, а ми всі подумали, що так воно і було б. Валя сварок страх не любить. Сусіди заведуться, і то біжить їх мирити.

З*

А тут — чужа людина в хату. Добре, як вдачею лагідна, а як попадеться така сатана, що хоч святих з хати винось? З отих, чорноротих, що ти їй слово, а вона тобі десять? У нас же такі жіночки, що ой-ой-ой! Зроду-віку звикли на чоловіках воду возити, п’ятами підганяти...

А це ж людина рідна, своя...

Думала Валя, думала, та й написала тітці листа — і слова нам про те не сказала. Дуже, мовляв, скучаю за вами, вже і вночі стали снитись, а вирватись до вас не зможу ніяк, бо не маю на кого полишити моїх окупантів (Валя під сердиту руку нас окупантами називала). То ви попросіть сусідів, щоб за хазяйством доглянули, а самі хоч на тиждень приїдьте. (Дала тітці тиждень, згадавши, як сама заміж вискакувала). Тільки вдарте телеграму, ми вас зустрінемо, бо з Києва треба ще електричкою добиратись, а так приїдемо за вами машиною.

Тітка не озивалася місяць, Валя вже й непокоїтись стала, аж ось приносить з пошти телеграму: так і так, виїжджаю в п’ятницю, приїду в суботу, поїзд, вагон, навіть місце. Стрічайте!

— Що за причина! — вертів телеграму здивований тато.— Чого це вона раптом надумалась? Не їхала, не їхала, а це загорілося!

Валя тільки плечима стенула: у Валі таке невинне обличчя було, що й сам бог не здогадався б, що це вона заварила.

— Треба ж було колись і нас провідати,— сказала татові.— От вона й надумалась.

А коли в суботу, після обіду, стали збиратись до Києва, сказала татові:

— Ви, тату, хоча б поголилися.

— Та я ж учора голився! — провів по щоці долонею тато.

— То ж учора, а це сьогодні!.. І сорочку свіжу надіньте, бо ця вже пом’ята... А то тітка подумає, що я про вас і не дбаю.

— Ти диви, який ревізор до нас їде! — розсміявся тато. Розсміятися розсміявся, а таки поголився й сорочку свіжу дістав, не схотів тільки вдягати краватку: взимку й то не носив. "Петля па шиї". Валя й одступилася, перевірила тільки, чи черевики почищені: тато їх ніколи нз чистив. Якось Максим узяв для сміху один черевик та й начистив ще звечора. Такий полиск навів — пе треба й дзеркала.