Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Довго стоїть, отупілий, не знаючи, що далі робити.

Зачепився поглядом за ганчірку, що валялася долі, підняв, обережно відніс на батарею. Помив посуд, вийшов надвір: не міг більше лишатися в будинку. І підлога, і стіни, і всі меблі у ньому стали мов чужі, ворожі до нього. Тож, вдягнувши комбінезон, рушив у сад.

Завернув по дорозі до будки: прихопити з собою й пляшки, та в останню хвилину роздумав,— хай уже, як стемніє. Узяв натомість граблі та лопату, завдав на плече.

Сад зустрів його отією устояною тишею, яка можлива лише восени. Дерева стояли оголені, лише де-не-де червоніли яблука, мов понавішувані: Софонька вже кілька разів нагадувала Гапочці позривати, а він усе зволікав,— було чомусь жалко їх чіпати. Та й скільки тих яблук — півтора десятка, не більше, хай повисять, помилують око, нікуди вони не подінуться,— зараз він себе аж похвалив, що не послухався дружини: без оцих яблук сад здавався б геть вимерлим. А так вони червоніли, нарядні, як сонечка, гріли серце і душу — в Тапочки аж очі зволожились, а засмучене велике обличчя його стало не таке вже й пригнічене. Поставив лопату під яблунею, взявся за граблі: довкола повно листя, треба згребти та спалити. Виготовлені на спеціальне замовлення, граблі були важкі та широкі — хоч коня упрягай, та Гапочці — саме раз, а воспою навіть убив ними скаженого ловка. Вовк заскочив иа вулицю серед білого дня, Ганочка, зачувши відчайдушний крик, вискочив із двору з оцими ось граблями і побачив сусідського хлопця, що повис па дереві, а під ним — сіру тварюку завбільшки з теля. Забачивши Тапочку, вовк метнувся на нього: паща хижо розтулена, ікла в піні, круглі очі горять божевільно і люто, Тапочка не одсахнувся, не сховався за хвіртку — зустрів тварюку таким могутнім ударом, що двох зубців як не було, а граблище аж тріснуло, Вовк тут же й ліг, а Тапочка молотив його граблями, поки й добив.

Виламані зубці наварив знайомий слюсар, обламане граблище замінили ловим, а Галочці виплатили премію — за вбитого вовка. І Софонька сама купила горілку, пиво й вино: пишалась вчинком свого чоловіка. Дивилася в той вечір на нього майже закохано, а другого дня (була саме неділя) запропонувала сходити в кіно: вчинок прямо-таки неймовірний, бо, відколи купили телевізор, Софонька в кіно — пі ногою. Сама випрасувала прим’ятий мундир, наполягла, щоб надів ордени й медалі, а коли вийшли на вулицю, взяла міцно під руку. В новій сукні, в нових черевиках, в повім капелюшку — увесь вид її говорив; у кого ще є такий Ганочка!..

Галочка аж зітхнув, пригадавши щасливий той день.

(" Згрібши листя в купу, хотів був підпалити, але ие знайшов сірники. Іти по них на кухню не хотілося, тож Панас Юхимович, одклавши граблі, заходився обкопувати яблуні.

Він копав, а сонце ще майже но-літньому припікало в спину, і земля пахла перезрілими яблуками, і дерева стояли, мов вирізьблені, виши ку в ані в строгі шеренги,— яблуні, груші й три ранні черешні: Гапочка виносив чи не перший на всю Бессарабку. Він копав, підіймаючи ски-, би пудові, бо й лопата була до пари граблям, а легенький вітерець обдував йому шию, обличчя, холодив розпарену голову з коротко підстриженим сивим волоссям: Гапочка волосся зберіг, не полисів, тільки посивів, як лунь, та довкола світлих терплячих очей затужавіли зморшки. Вони ставали особливо глибокими іі виразними в отакі ось хвилини, коли па душі тяжко та гірко, а серце гризуть невтішні думки. Він копав і копав, намагаючись втекти од самого себе у працю, а сонце опускалося нижче й нижче, і все далі й далі у сад просувалася тінь од високого глухого паркану, що ним обгороджене все обійстя. Ось вона облягла найближчі дерева, і ті враз мов зіщулилися, підібрали гілля; ось уже весь сад майже поглинула, огорнувши й Гапочку, тільки вгорі ще світилися, червоно та весело, поодинокі незірваиі яблука. І Панас Юхимович, розігнувшись, дивився вгору, аж поки погасли й вони.

Тепер, коли зсутеніло, він подумав: "Пора!" Взяв граблі та лопату, одніс до сарая. Вийшов, обтрушуючи комбінезон, глянув на вікна: не світилося в жодному. Софопь-ка, отже, й досі лежить у себе в ліжку, а завтра, звівшись, на нього й не гляне. Мовчатиме, хоч би що він їй казав. День... два... а то й тиждень... Гапочка скрушно зітхнув, уявивши, що чекає на нього, і йому ще дужче захотілось напитися.

Не марнуючи часу. Негайно.

Трезор неохоче посунувся, пропускаючи руку хазяїна. Гапочка помацав, помацав — пляшок не було. Від здогаду, що Софонька таки підгледіла й забрала випивку, в нього й чоло зросилось. Та одразу ж себе заспокоїв: Софонька, коли б угледіла, сказала б одразу. Отам, у кухні. І навряд чи підійшла б до будки.

— Трезор, де пляшки? — спитав напруженим шепотом.

Трезор густо дихнув, переклав лапу на лапу. І в Ганочки ворухнулася божевільна думка, що пес випив його горілку й вино, а пляшки викинув геть.

Пошшпториппш що трохи, Панас Юхимович, обійшов будку. І одразу ж побавив обидві пляшки, Трезор таки викотив їх та й поклав акуратно за будкою. Спасибі, що хоч по відніс аж під танок.

Ганочка поспіхом сховав пляшки в кишені, спустився в підвал.

Закладаючи будинок, Софопі.ка вирішила не дотримуватися типового проекту. Надивившись по закордонах особняків, малих та великих, вона хотіла збудувати щось подібно й собі. Щось па кшталт отієї триповерхової вілли в містечку німецькому, комендантом якого був наприкінці війни її чоловік. На всі стіни вікна з дзеркальним склом, балкони та лоджії, розсувні стіни та антресолі, ванни й туалетні кімнати, обкладені кахлями, запаморочливо блискучий паркет і бронзові ручки на дверях — простір, світло, храмова урочистість, затишок, про який досі читала лише в книжках; папі комспдаптша, як її стали одразу ж величати німці, в перші дні тільки й знала, що ходила з кімнати в кімнату, з поверху па поверх і тричі на день полоскалась у паннах: білій, блакитній, рожевій. І кожного разу здавалося, що виходить нона з іншого кольору шкірою: рожевою, блакитною, білою.

1 внизу, па неп, будинок,— величезне підвальне приміщення. Для прання білизни, з казанами вмурованими, для соління і квашення, для численних діжок із помідорами, огірками, капустою, для зберігання зимових яблук та груш, стелажі, повні пляшок із вином, гараж із дверима, що підіймалися вгору натиском кнопки, іще якісь закапелки, в яких і заблукати недовго,— Софонька все те облазила, вивчила, закарбувала у пам’яті і, коли настала пора будуватися, поставила вимогу: тільки так, а не так!

Триповерхової вілли, однак, не вийшло. І ванн, блакит-пих та рожевих. І затишних туалетних кімнаток із пісуарами, що сяяли, мов підлиті з сонця, де вода не шумить брутально й грубо, а лунас ніжною арфою. Не вийшло й лоджій, на яких хоч банкети влаштовуй,— ледь удалося одвоювати чотири балкони з пілястрами, що пообвалювалися після перших дощів. Ні стін розсувних, ні вікон дзер-кальпих, пі викладених візерунком паркетів із дорогих сортів дерева — будинок зводився тоді, коли доводилося воювати за кожну цеглину, і Софонька змушена була поступово здавати позиції перед суворою дійсністю. Підвалом, однак, по поступилася: є і пральня, й сушильня, і чис-денні приміщення для засоленого та заквашеного, є навіть гараж, щоправда, без кнопки та автоматичних дверей, був навіть погрібець для вина власного виробу, зліквідований Софонькою після того, як вона недорахувалася кількох десятків пляшок, а у діящі виявилося не стільки вино, скільки вода, що її доливав потай Гапочка,— тепер там тільки порожні полиці, вкриті пилюкою,— дружина туди не заходить, каже, що їй там моторошно: нагадує цвинтарний склеп, і це найбільше влаштовує Панаса Юхимовича,— темно, глухо і повна безпека.

Добравшись до склепу, він намацав півлітровий келих для пива, старанно витер хустиною. Знайшов пеньок, що правив йому за стілець, сів, прилаштувавши келих па коліна. Хоч над головою висіла лампочка, світла по вмикав: у темряві почувався безпечніше. Відкоркував спершу "цуцика", спорожнив, долив потім вином — по самісінькі вінця. Почекав, поки перемішається, підняв келих, сам до себе сказав:

— Ну, Паню, будьмо! — І гірко додав: — Із святом, товаришу полковник!

Надпив, долив вином, що лишилося, поставив пляшку біля порожньої чвертки: назбирається з півкошика — здасть.

Тепер можпа пити не поспішаючи. Відчуваючи, як усотується гірко-солодка рідина в піднебіння, в язик, а в голові починає ледь чуттю шуміти. І зігрівати в грудях. Тісна комірчина потроху роздавалась увись та ушир, на серці ставало все легше й легше. Не те що проходила образа на Софоньку — образа пекла його й досі, але те, що він оце зараз п’є, що дружина зовсім би сказилася, коли б узнала, приносило похмуру втіху.

— П’ю й питиму! — мовив із викликом. Підняв келих, відчайдушно подивився на пітьму: — Всього вам найкращого, Софіє Пилипівно! Будьте здорові!

Бачив зараз дружину так виразпо, паче вона стояла ось тут, перед ним. І по боявся ніскільки. Навпаки, відчував свою незалежність од пе'і, свою попідкорепість. Ось він п’є, і вона нічого йому не зробить!..

У голові все дужче шуміло, Панас Юхимович відчував себе все войовничіше.

— Тридцять карбованців!.. Скажи спасибі, що всі не оддав!.. Людина ж померла, а не собака!.. То де твоя совість, питаю?

Доливши, так торохнув келихом, що якби скло було тонше — розсипалося б. Скільки склянок перетовк, а цей поки що тримасться.

— П’ю й питиму!.. ] нічого ти зі мною не зробиш!.. А захочу — співатиму!..

Панас Юхимович кілька разів кашлянув, прочищаючи горло. Лункий бас сколихнув запліснявілу темряву, одбив-ся од стін. Ало вій но боявся. Не боявся зараз нічого. До того ж Софопька — аж па другому поверсі — не по-чус...

Зручніше вмостившись, підняв угору правицю. Махнув, сам собі диригуючи.

— Сол!.. Солі..— спробував голос: виходило наче нічого. Ще раз прокашлявся, махнув рішуче рукою:

Солдатушки, бравы ребятушки,

А где ваши жены?

Це була єдина пісенька, що її під мухою виконував Ганочка. Виводив так натхненно, що дружина, коли Галочці траплялося пити легально, затуляла вуха й благала:

— Замовкни, ради бога: я скоро од твого реву здурію!

— Ну й дурій! А ми будем співати!

Наши жены — ружья заряжены,

Вот где наши'жены!..

Ганочка одружився восени сорок третього так несподівано, що коли прокинувся наступного дня, ладен був себе за руку щипати: сниться це йому чи не сниться?

Перед цим їхній дивізії, знекровленій у важких боях, боях на прорив, присвоїли звання гвардійської.