Злодії та Апостоли - Іваничук Роман
Знали, що вона в Жаб'ї, а ось уже місяць минає від Івана, а чомусь не приходить – щоб якась придибашка, не дай Боже, не трапилась… При святі всі троє домували: Палагна стояла на покуті під образами, склавши, мов до молитви, руки, й наслуховувала, чи не чутно кроків надворі, старий Юрко сидів на лавиці, повернувши голову до вікна, – виглядав доньку, а Йосип, спершись ліктем на ґзимс припічка, пестив долонею бартку з новим держаком: був він такий самий, як і колишній, – вибитий срібним перламутром.
Оленка увійшла першою, обняла матір, поцілувала батька в руку, діткнулася долонею до Йосипового плеча, й старі, оговтавшись від сподіваної несподіванки, побачили нарешті на порозі високого парубка, який начебто не важився вступити до хати й чекав дозволу увійти.
"Це Данило з Явірника", – промовила Оленка, кивнувши головою на двері, й аж тоді хлопець увійшов до світлиці й привітав господарів з добрим днем.
"Чи ж то ми не знаємо? – аж сіпнувся Йосип, й ритвини на його щоках струдоватіли, мов на морозі. – Та добрий день, добрий, коли з добром", – процідив крізь зуби.
"Не знаю, що таке зло, чоловіче, – спокійно відказав Данило. – Ніколи ще з ним не зустрічався та й маю надію, що і в цій хаті об нього не спіткнуся".
"А чого прийшов?" – підвів кустрату голову Юрко, й Данило вперто витримував його погляд, поки він не степлів.
"Прийшов Оленку забрати", – силувано посміхнувся Данило, вловлюючи краєм ока різкий позирк Оленчиного брата.
"Диви! – присвиснув Йосип. – І не збоявся… Та ліпше б уже викрав її, як це водилося в опришків, бо можемо й не віддати…"
"Не говори пустого, Йосипе, – втрутилася в розмову Палагна, приязно поглядаючи на гостя. – Не ті вже часи… Та й хто боронив би Оленці піти з таким леґінем? Я уже собі його вподобала…"
"Але ж ти Апостол!" – цвиркнув Йосип.
"І не соромлюся цього", – відказав Данило.
"Ще б… А ми Злодії… Чуєш – Злодії!" – Йосип ступив крок до Данила, ніби спонамірився схопити його за оборки.
Старий підвівся з лавиці, готовий розвести парубків.
"Злодії – там! – змахнув Данило рукою в бік Теребіжа, й від цих слів Йосип злагіднів на виду. – Нема злодіїв у вашому домі й ніколи не було".
Тоді випростався Юрко, звів руку, наче хотів заперечити, та вона зів'яло опустилася.
"Нічого ти не знаєш, хлопче", – вимовив глухо.
Оленка стояла посеред світлиці, сторожко поглядаючи на рідних і Данила, підійшла до Йосипа й відняла з його рук бартку.
"Звідки цей келеп взявся у нас, тату? – спитала. – Це ж зброя Миколи Драгирука-Шумея, хіба не правда? Чому вона опинилася у ваших руках?"
"Покійний ватаг Штефан Мочерняк передав його мені від хорунжого Петра Шумея… Але ти тієї історії не знаєш, дитино…"
"Трохи знаю, тату… Тільки не можу зрозуміти, чому саме вам передав Петро бартку, яку успадкував від останнього ватажка опришків його син Онуфрій – Петрів неньо…"
"Ти, бачу, відаєш дещо, донько, хоч я тобі ніколи не розповідав… Не зосталося на той час у Колочаві нікого з Драгируків-Шумеїв. А Онуфрій мав брата…"
"Сафата?! То хто ж він нам?"
Юрко переглянувся з Палатною, питаючи в неї дозволу провадити розмову далі, жінка згідливо кивнула головою.
"Це таїна нашої родини, Оленко… – зітхнув Юрко й важко опустився на лавицю. – Ми її своїм дітям не розкривали. Тяжка то таємниця… Але, видно, настала пора, щоб, як пише Біблія, тайне стало явним… Сафат був вашим прадідом – твоїм і Йосиповим… Палагно, подай нам щось до столу… Що ж, сідайте всі, родино близька й далека, – і слухайте…"
…Ілько Шумей лежав горілиць на подвір'ї корчми, кров уже запеклася на кептарі. Пилипко колінкував біля неньового тіла й лементував: "Що ви зробили з ним, злодії?!"; Сафат і Панас летіли вниз із Думської гори, припавши головами до кінських грив, і ловив їх, доганяв дитячий лемент… Сафат вихопився поперед Панаса, наче втікав безпам'ятно від поганого прозвиська, яке чіплялося до нього, щоб відбитись каїновою печаттю на його душі, бо аж тепер збагнув хлопчисько, що пролив родову кров, і за це йому ні від кого не буде прощення; в думці заспокоював себе, що вчинив праведну помсту за батька – скарав зрадника, і колись хтось таки віддасть йому честь… Та коли вони спинились за річковою заплавою, де чекали на них опришки, спитав ватажок Курило Бешега в Панаса:
"Ти його вбив?"
"Ні, капітане, не міг я… А що коли не винен єсть? Але Сафат поквапився…"
"То ж його рідна кров – не мав він права чинити цього! – Курило смикнув коня за поводи, наїхав на Сафата, аж зіткнулися кінські морди. – Чи ж я велів тобі чинити суд над рідним стриєм? Я ж послав вас його допитати, а коли винен, то скарати міг хіба Панас…"
"А ні, то моє право, капітане – помститися за смерть неня!" – скрикнув Сафат крізь сльози.
"Не було ще такого серед опришків, щоб сини батьків убивали, – гидливо промовив ватажок. – Іди геть від нас – достеменний злодій єси!" – сказав люто й навіки припечатав до чола вбивці тавро, вимовлене щойно нетямущим Пилипком.
Звучно галайкнув Бешега, аж луна відбилася від Маґури, рвонули коні з копит, понеслися горі Черемошем, й зникли назавше останні опришки в бескеттях, залишивши після себе по горах і долах добру й лиху славу в піснях та легендах, а над річковою заплавою – знеславленого молодого легіня Сафата, який дав початок родові Злодіїв.
"Я запам'ятав діда, – вів далі розповідь Юрко і, згірчений тяжкою згадкою, не підводив очей на рідних. – Ніхто інакше не називав його – лише Злодієм, і донині ми не позбулися тієї ганьби. Таке-то, діти мої… Був дід Сафат понурий, з людьми майже ніколи не розмовляв, і я не чув від нього ні разу ласкавого слова. Лишень як на храмовий празник старий напивався, то гатив себе при людях кулаком у груди й волав люто: "Я вбив зрадника, я – месник!" Але й ту втіху було згодом відібрано в нього… Якось на другої Богородиці, коли в нас храм, підійшов після відправи до діда Сафата косоокий теребізький отаман Мурґа, він зі злістю придивлявся до старого, гнилозубо шкірячись, коли той вигукував оправдальні слова, і врешті прошипів гадючно: "Дарма ти гоноруєшся, Злодію: то не Ілько навів смоляків у Довбушеву печеру, а я, я, і за це отримав від офіцера аж десять золотих гульденів!"
І відтоді ніхто вже не почув й слова від діда Сафата. Зникав він з дому, й тижнями його не бачили в селі – блукав десь звіриними стежками, певне, шукав путівця до Довбушевої печери, щоб залишитись там назавше. А потім і зовсім пропав… Згодом знайшли його пастухи, та не в печері: лежав він під Маґурою з простреленими грудьми, а біля нього на траві валявся той самий пістоль, яким він вкоротив життя невинному стриєві Ількові…
Запала глуха мовчанка – надовго запала, начебто в ній мала відстоятися каламуть, яка стільки непроглядних років забруднювала життя людям єдиного роду, й осідав намул незгод на дно проминутого часу.
Обізвалася нарешті Оленка, й образа за відвічну кривду зазвучала в її голосі:
"Не був Сафат злодієм, не був! Так, як він, живуть і вмирають люди честі, навіть якщо несвідомо й зло чинили… Був дід такою самою жертвою свого часу, як і його стрий Ілько – ні за ким немає вини в нашому роді! Тільки руснаки з Теребіжа – справжні злодії, то драбня, а не люди…"
Ніхто не відповів на її слова, й додала Оленка гейби легковажно – певне, для того, щоб розрунтати і своє скривдження, і гнітючу мовчанку:
"Слухай, Даниле, ми з тобою кревняки, як нам тепер бути?"
На це відказав неньо Юрко, й прозвучали його слова, ніби благословення дітям:
"Які там кревняки – десятий кіл у плоті!.. Але скажіть мені, діти мої, ви поважно зважились?"
"Так, пане господарю, – здобувся на слово Данило. – Ми покохали одне одного".
"І що – розпишетесь у ЗАГСІ, й на тому фертик?"
"Ой, тату, мамо, та що ви! – Оленка підійшла до старих і пригорнула їх до себе. – Справжнє гуцульське весілля справимо на два села – в мами Федори і в нас. З боярами, з викупом молодої… Аби всі знали в наших горах, що мир прийшов у давній, ще з часів Цецори, рід Шумеїв. І коней наймемо в Жаб'ї – вороних гуцуликів, ми вже на них прикинули оком… Але що це я теленю, мамо, – враз спохмурніла Оленка, – звідки в нас найдуться такі гроші?.."
"Не твоя то гризота, Оленко, – відказала Палагна. – Хто має доньку, той мусить мати повну скриню, ще й набитий пулярес".
Випили по келишку, й Оленка з Данилом почали збиратися в Явірник – до Федори. Оленка піднесла догори руку з барткою й попросила Йосипа:
"Дозволь мені взяти з собою цю зброю – тепер її місце в музеї".
"Опришківську бартку – до музею? – скрикнув Йосип. – Та вже ліпше чабанові – за ґерлиґу або жебракові замість костура, хоч якась буде користь… Ні, сестрице, залишиться вона навіки в нашому роді – то знамення Шумеїв, символ, чей перейшла вона від опришків до упівців, і не було б в Україні партизанки, якби не наше збойництво… Та й ніхто нічого не знає: може, ще колись і знадобиться комусь цей топірець – час на часі не стоїть…"
Надворі вже вечоріло, коли вийшли на дорогу. Й сказав Данило до Оленки:
"Тепер можемо укладати нашу родову діаграму, щоб подати пані Климентині на конференцію…"
"А чи варто? – відказала Оленка. – Як мовив колись Йозеф Швейк: "Будьмо чехами, але не афішуймося…" Та й чи повірять нам люди: все це схоже на гарну казку… Але знаєш що: я зроблю з нашої історії повість, опублікую, і нехай потім хто як хоче думає – легенда то чи суща правда".
Данило зупинився, взяв Оленчине личко в долоні.
"А це, що ми тут разом з тобою, правда чи сон?"
"Сон – то теж життя, мій любий. І хай він нам сниться якнайдовше".
Далі йшли мовчки, тримаючись за руки, й говорило за них тепло долонь, і кожен їхній крок відлунював словом, яке могло вимовитися тільки в цей вечір, і думками закоханих слався шум Черемоша, такий прочутний і виразний у кожному сплеску – як людська мова.
Й забриніли в Оленчиній пам'яті її власні слова, спороджені маренням, коли читала рукопис ієрея Ступницького: "Він мій, мій, я згодна стати його жоною!" Зазвучали вони тепер, немов шлюбна присяга на рушнику в храмі, й відважно йшла Оленка крізь вечірню темінь до заповітного ложа, яким могла послужити нині хіба що тепла земля, й дівчина мовчки просила хлопця: "Зупинися, ось тут зупинися й візьми мене…"
Та Данило не чув благальної Оленчиної мови – її затоплювала, немов повенева вода, мелодія пісні, якою наситився гірський простір з краю в край – відколи уздрів на Рокиті струнку постать незнайомої дівчини: "Над Карпатами тиха ніч тремтить, тиха ніч тремтить, мов струна, а Говерла спить, і дівчина спить, тільки я не сплю, бо весна…"
А крізь тремт тієї дивної мелодії проникала, мов дим крізь шелюги, підслухана в полонинській колибі розмова: "Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки, й горить трава…" – й Данило все палкіше пригортав до себе Оленку, не перестаючи йти.
І вже проникли крізь темряву контури ґражди під Думською горою, а вікна не світилися – спала Федора.
