Злодії та Апостоли - Іваничук Роман
Вже змалку видно було, що в тій небагатій хаті на чолопку Клифи розцвітуть дві красуні, які вберуть у себе червінь ґоґодзевого цвіту – для тварі, солод медових примулок – для дівочих персів, синяву чорногорських бриндушок – для очей, стрункість молодих гаджуг – для стану, шелест яворового листя – для любовної мови й марево небесної далини – для парубоцької охоти пірнути в неї, немов соколам верховинським.
Брати Шумеї давно придивилися до сестриць-близнючок і ждали, поки виростуть. Не женилися й терпіли пекучу похіть – ніхто з поселян не міг і плітки пустити, що перезрілі снятинські парубки десь заночовують у щедрих дівок або молодиць; а роки йшли, дівчата дозрівали, й село аж подих затаїло з цікавості, хто посміє зірвати ті ружі; Оленка з Калиною виросли, дозріли – й кожна чекала свого князя.
Дізнався про красунь Алєкси Куропатва й послав загін кінних драгунів, щоб доставили йому дівчат до замку – для потіхи.
Вдосвіта вояки обступили хату Гулейчуків, виважили двері, щоб схопити ще сонних дівчаток, а що Іван кинувся з барткою на напасників, а Марія – з рогачем, то обох їх драгуни постріляли, увірвалися до світлиці, де спали сестри, зв’язали їх, кинули оберемками на коней і поскакали в Пнів.
…Я, богобоязливий і милосердний граф Цетнер, описав те, що почув від дітей і внуків очевидців, тож не можу запевняти, що все те достеменно так і було, – опришківська історія вповита переказами, немов Чорногора хмарами, та проте знаю, що легенди – то єдиний праведний суд над карпатськими збойниками, бо тим протоколам слідств, що записані в "Чорних книгах", не можна огульно довіряти…
Але те, що розкажу далі, то вже ближче до істини, яка, зрештою, давно людям відома.
Сумніваюся, чи знали гуцули, які жили з правого боку Черемоша – в Красноїллі, Головах, Чорній Річці або в Замаґорі, що саме в цей час, коли звершилась несусвітня наруга над родиною Гулейчуків, Велику Україну визволяв з шляхетської неволі син убитого під Цецорою Михайла Хмеля – Богдан, якого два десятки років тому чигиринські старшини викупили з турецької неволі. Непереможний козацький гетьман після нечуваних звитяг під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Збаражем пішов навальним походом через Львів на Польщу й зупинився біля Замостя, звідки вже видно було Варшаву, – і на злуку з ним виступив із Отинії з п'ятнадцятьма тисячами озброєних косами, бартками, рушницями й гарматами селян та міщан місцевий український шляхтич Семен Височан, який найменував себе полковником.
Мабуть, не відали про це у здичавілій чорногорській глухомані головецькі опришки, а якщо й докочувався до них кволий відгомін славетних битв Богдана Хмельницького, які шаліли десь там, на краю світу, то не надавали збойники цим подіям належної ваги. Однак, як на мене, про Семена Височана, котрий зайняв Боднарів біля Калуша й мало що не схопив підстаросту Матвія Яблоновського, – мусили таки почути брати Шумеї, проте не покладали надій на чиюсь допомогу… На той час у Карпатах налічувалось уже до десятка збойницьких ватажків – і кожен діяв самотужки… Тож пішли окремо чотири сотні опришків з головецького ключа через Космач і Делятин на Пнів, щоб чимшвидше визволити Калину й Олену з темниці, поки не сталося непоправного; Гриць і Мацько з вірною ватагою готові були життя покласти, аби уздріти дівчат вільними, і наперед смакували криваву помсту над знавіснілим Куропатвою…
Просторі пивниці в моєму замку, крім двох клітей, де зберігається провіант, нині стоять порожні, а решта обікацій стали гніздилищем для кажанів та щурів, і мало хто сьогодні повірив би, що за панування Куропатви тут вміщався найбоєздатніший гарнізон смоляків, які на випадок облоги виходили чотирма підземними тунелями поза мури замку і брали ворога в кільце – ніхто не вирятовувався з тієї пастки…
Отож шумеївські опришки обступили зусібіч замок, розбили браму дубовими колодами, спора частина загону вдерлася в дитинець, і дивувалися леґіні, що ніхто не обороняє фортецю… А пан Алєкси на мансарді спокійно нюхав табаку, й коли половина збойників уже тіснилася в дитинці, шукаючи входу до панських покоїв, тоді заграли сурми на чотирьох вежах, чотири люки враз відкрилися, й сотні смоляків ударили в спину опришкам. Зчинилася паніка, опришки, які зосталися поза мурами замку, відступили на правий бік Бистриці, а тих, що зайшли в дитинець, смоляки взяли в полон, прикували ланцями до частоколів, щоб могли бранці дивитися, як панські пахолки споруджують шибениці вздовж дороги, що бігла через лісову просіку від замку до Надвірної.
Ждали опришки неминучої смерті, курили люльки й наспівували гуцульських пісень, і додавав їм відваги переспів братів Шумеїв, які не боялися кари.
Де опришки п'ють, там ріки течуть,
Під білою березою отамана б'ють!
— затягнув сумної Мацько, а Гриць відповів йому бравурною коломийкою, яка однак не розвеселила брата:
Грають скрипки, грають дудки, флояри тисові,
Одна любка в Криворівні, друга в Ясенові…
"Обидві небоги тут, – зітхнув Мацько. – І добре, що ми скоро підемо з цього світу: як би то нам було позирати на дівочу ганьбу…"
"Правду маєш, – відказав Гриць. – Підстілками панськими стануть наші дівоньки, а потім звикнуть і до самої старості втішатимуть шляхетську галайстру".
"А було б краще, якби ми допали до покою або катуші, де вони ниньки перебувають, і повбивали їх!" – проказали в один голос брати.
Вранці, як тільки зійшло сонце, вийшов пан Алєкси на галерею надбрамної вежі й заволав до пахолків, щоб швидше чинили розправу. Моторошний ряд шибениць губився в просіці, і вже повисли на них перші опришки, а інші чекали своєї черги й докурювали люльки.
Куропатва сердився, бо робота, здавалось йому, йшла надто повільно, а чому така квапнота долала державця замку, не знав ніхто, крім нього самого… Вчора прибився до Пнева утікач з боднарівської твердині, каштелян, і розповів панові Куропатві, як нещасний підстароста Яблоновський, перебраний за жінку, втікав з Боднарова до Косова лісами та байраками… Далеко, звісно, той Калуш, але ж таки воює на долах полковник Височан й сюди може леда день прибути із своїм військом, – тож треба якнайшвидше позбутися опришків – полонених і тих, що з-за ріки готові в спину вдарити. Наказав пан Алєкси вкопати біля брами два стовпи з перекладиною, на якій мають повиснути за ноги обидва ватажки: пахолки обливалися потом за трудною роботою – одні вкопували балки, інші вішали опришків на готових шибеницях.
І враз почувся потужний кінський тупіт з усіх боків лісу, що оточував замок, – то не опришки пішли в наступ із-за Бистриці: земля вгиналася під тисячами копит, і тривожно зазойкали сурми на вежах. Загони смоляків і драгунів умить стали до кругової оборони, та було пізно: з лісів вискочили кінні полки, оточили зусібіч фортецю – то військо Семена Височана наступало на Пнів.
Битва ця докладно описана в діаріуші полковника, то я не буду марно витрачати папір і чорнило. Досить того, що до вечора драгуни полягли, смоляки порозбігалися, Пнівський замок був узятий, і на вежах залопотіли малинові прапори. Замкові слуги показали тайник, де заховався Куропатва: перед Грицем і Мацьком стояв на колінах пан Алєкси, благаючи пощади й запевняючи, що дівчатам ніякої кривди не заподіяно, й сам повів ватажків до покою, де були замкнені полонянки. Брати Шумеї спорядили двох кінних опришків і відправили їх з дівчатами в Голови, а Куропатву на поворозці потягли до стовпів з перекладиною, призначеною для Гриця і Мацька, й повісили на ній окрутника.
Уцілілі опришки на чолі з братами Шумеями приєдналися до полків Семена Височана й пішли під його проводом на злуку з гетьманом. Воювали потім під командою Івана Богуна, а після Берестечка Гриць і Мацько вернулися в свої гори, де знову запала неволя. Справили гучні весілля в Головах: Гриць повінчався з Калиною, а Мацько з Оленою, й тоді розділилися опришківські ватаги, бо почався між леґінями різнобій: той хотів до Гриця, а той до Мацька. То повів Гриць свій загін з Голов у Зелену, а Мацько – в Явірник, щоб кожен панував окремо над своєю ватагою, проте заприсягайся брати жити в мирі між собою як сьогодні, так і в майбутніх поколіннях – во віки віків…
На цьому закінчується щоденник графа Цетнера, а решту подій мусив домислювати аспірант Данило Шумей з Апостолів.
Він довго сидів у архіві за столом, вгадуючи різні варіанти наступних ситуацій, і на жодному не міг зупинитися… Коли ж то стався-таки той розмир між Шумеями, й коли люди почали прозивати одних – Злодіями, а других Апостолами?
До Данила підійшов Іван Іванович, готовий допомогти.
"Нічого вже не шукайте для мене, пане Іване, – сказав Данило. – Я знайшов початок свого родоводу, а його продовження знає, мабуть, інша людина. І я мушу негайно її знайти…"
А сам подумав: до початку навчального року, коли він зможе зустрітися з Оленкою в університеті, ще цілий місяць – шмат часу небезпечно довгий… Але ж де вона може перебувати в цю хвилину?
"А хто ж вона така – та людина: жінка чи дівонька?" – лукаво примружив очі Шварна.
"Не питайте… Загубив я свою Оленку".
"Оленку?.. Почекайте, мені зустрічалась у Красноїллі така гарна панна, яка Оленкою назвалася. Ми разом празникували в ґазди Варцаби, слухали його розповідь про останнього ватажка опришків Миколу Драгирука-Шумея, і я помітив, як палало її обличчя ревним зацікавленням".
"Напевно, то вона, – підвівся Данило. – Щиро дякую вам за допомогу… Я ще сьогодні поїду до Коломиї, щоб звідти вранці дістатися до Жаб'я. Може, вона ще там…"
Розділ дев'ятнадцятий
На Іллі-пророка – храмовий празник у Жаб'ї. З самого ранку грають дзвони пістинських майстрів, Божий гомін розганяє по гірських нетрях всіляку чортівню, й люди стають святими. Біля церкви ячить лірницька музика, жебраки один поперед одного плаксивими голосами випрошують у парафіян ялмужну, й ця співуча жалісливість, без якої празник не був би празником, додає урочистості; до церковного майдану під'їжджають на гуцульських кониках вороної масті ґазди й ґаздині з Ільців, Криворівні, Бережниці, Красника й інших примежних до Жаб'я сіл, – і здається Оленці, яка стоїть біля панщизняного хреста й споглядає празнешну веремію, що нічого не змінилося ні в звичаях, ані в ментальності гуцулів від правіку й донині, й опришки, які ходили то з Довбушем, то з Драгируком, і бійці УПА, що то з Петром Шумеєм ховалися від більшовиків у схронах, та й нинішні ґазди й леґіні, котрі живуть у незалежній державі, за натурою – ті самі збойники, які залежно від обставин беруть у руки зброю або ховають її в коморах та піддашшях, однак завжди готові вчепитися за неї, як тільки хтось наступить горянинові на мозоль, – так було завше і так буде повік в непокірному гірському краю.
Крамар Тимко Мадрашора з дня на день сподівався красної панни, що зайде до нього розпитати про хорунжого Петра, та й пошкодував, що сам напросився в оповідачі, бо чогось нового до того, що розказав їй листоноша Олекса Смоляк, не міг би додати, – ото лишень, що бачив Шумея на почесній варті біля синьо-жовтого прапора на сцені актового залу Хустської гімназії в той страшний і водночас величний для українців Закарпаття день, 15 березня 1939 року, коли Словаччина проголосила свою незалежність, на Прагу рушили німці на чолі з самим Гітлером, який у відкритому авті в'їжджав у Градчани, мадяри розпочали наступ із Сваляви на Хуст, а Президент Карпатської України Августин Волошин проголосив незалежність Срібної землі.
Після зачитання священного Акту на сцену вийшов хор "Летюча естрада", в першому ряді посередині стояла красуня – Петрова Калина; хор виконав гімн "Ще не вмерла Україна", й на словах "І покажем, що ми, браття, з козацького роду" розірвався зовсім близько від будинку гімназії артилерійський снаряд.
