Злодії та Апостоли - Іваничук Роман

Президент Волошин закрив сейм і оголосив, що розпочалася війна за Карпатську Україну; хорунжий Петро обняв Калину й пішов попереду січовиків до виходу з прапором у руках – чотири тисячі закарпатських і галицьких хлопців вирушили супроти сорока тисяч до зубів озброєного мадярського війська – з Хуста на Красне поле, щоб там покласти голови за свою державу.

Більше ніколи я не бачив ні Петра, ні Калини, певне, загинули, бо страшна то була масакра на побоєвищі. Потім я уздрів гори стрілецьких трупів, поколених багнетами, без носів, очей і вух, з розпореними животами – і тоді перестав бути мадяром зі встиду за жорстокість моїх родаків; ми з моєю дружиною-українкою втекли з Хуста до Жаб’я й тут живемо донині.

Не прийшла панна Оленка, й мені шкода, бо я розповів би їй про те, що знаю тільки я, – мій приїзд до Хуста в день шістдесятиріччя кривавої битви на Красному полі має поважне значення не лише для мене…

Простора рівна толока від межі міста аж до гірської гряди буяла повінню жовто-синіх прапорів – такого урочистого видива мені ще не доводилося бачити. Вільний народ поминав своїх героїв, і я подумав тоді: який має бути чистий душею люд, якщо колір їхніх душ такий велично гармонійний, як це маєво знамен… Я пробрався до трибуни, взяв слово й просив вибачення в українців за бузувірство хортистів. Хай би розповіла про це своїм Оленка – не всі ж мадяри вороги її народу…

Оленка стояла на паперті до кінця відправи, а коли церковне братство вийшло з храму з хоругвами й патролицями, з хрестами й фанами на обхід довкола церкви, дівчина згадала, що їй треба зайти до Мадрашори.

Вийшла з церковних воріт на гостинець і йдучи збирала в думці докупи вчорашні розмови з колишніми бокорашами, а нині будівельниками туристичного комплексу біля Шибеного озера – матеріал для газети добре складався в пам’яті. Проте наперед знала Оленка, що Шарабуряк не буде надто вдоволений її статтею. Звичайно, праця будівельників тяжка й показова, та не мають вони до неї серця, й Оленка про це напише. Вони й донині у своїх спогадах стоять на плотах і налягають на керма, їм ще сьогодні бурунить Черемош спущеною з кляуз водою, вчорашні бокораші в згадках поринають у ту гримучу бурхать, коли піднімалися шлюзи, й збожеволіла від свободи вода виносила із Шибеного дараби, які разом з керманичами вмить пропадали з виду, й аж за хвилину виринали на простогоні заспокоєної повноводої ріки… А нині тут болотяна твань, тріски, сміття, жаби, слижі й сопух розпаду…

Оленка наближалася до крамниці Тимка Мадрашори, думаючи про те, як змінилася сьогодні опришківська підневільна героїка сірою прозою незалежних буднів. Звернула зі шляху в бічну доріжку, що впиралася в Тимкове обійстя з павільйончиком на подвір'ї, й зупинилася. З двору крамаря виходили, тримаючи за вуздечки коней, заквітчаних волічковими китицями й барвистими стрічками, молодий у чорному капелюсі з павиним пером за околичкою й молода у барвінковому віночку. їх випроводжав на дорогу Тимко з повними квартами вина в руках, одну подав молодому, той дав надпити молодій, а решту вихилив до дна. Випив і Мадрашора, тоді наречені поклонилися в пояс господареві й запрошували його на весілля довгою примівкою, а крамар відповідав щирим віншуванням.

Молоді поцілували Тимкові руки й вискочили на коней, коні здибилися й заіржали, вчувши на собі вершників, – і поступилася назад Оленка, даючи дорогу нареченим, із заздрістю на них поглядаючи, й подумала собі, що якби… ну, якби… – то так само на заквітчаних конях з двору в двір обійшли б вони з Данилом усю Зелену і весь Явірник, скликаючи люд на примиренне весілля дітей двох Шумеївських родів, з яких дотепер жодна пара в супружність не вступала.

Коні рвонули з місця, Оленка ще одним кроком поступилася назад і вперлася в когось спиною: хтось заважав їй відступати, і був той "хтось", зрештою, нахабний – спочатку стиснув її за лікті, а потім затулив долонями очі, питаючи – хто це? Оленка різко відняла чужі долоні від очей, повернулася й стала так німим стовпцем. Утямивши нарешті, хто її напастує, скрикнула "Данилку!" й повисла в хлопця на шиї.

Проходячи повз них на конях, молоді сповільнили ходу, й гукнув князь:

"Просимо вас за дружбу й дружку! Не відмовляйтеся, бо то остання, як бачимо, у вас така нагода!"

"А ви порадьте, де можна таких коней найняти, бо нам незабаром спотребляться!" – засміялася Оленка, повернувши голову до молодих й не випускаючи з обіймів Данила.

"Будьте щасливі!" – сказала молода; коні, вискочивши на тракт, полопотіли на Ільці, й розступалися перед ними люди, які повиходили з церкви.

"Звідки ти тут узявся? – проказала Оленка, відступивши від Данила. – Ну звідки?"

"Але ж таки знайшов тебе, – подався за Оленкою Данило й узяв її за руку. – В такий ворожбитний мент знайшов!"

І аж тоді обоє усвідомили, що стоять посеред дороги не самі: прихожани, які зійшли з тракту поглянути на заручених, тепер придивлялися до Данила з Оленкою, любуючись та зичливо посміхаючись. І стало їм обом ураз соромно: не оглядаючись і не відпускаючи рук, вони вибігли на гостинець й стали там, немов укопані, не знаючи, що мають далі чинити. Дивилися одне на одного, наче хотіли остаточно впевнитись, що таки врешті віднайшлися.

Тракт обезлюднів, а вони й далі стояли мовчки, й здалося обом, наче між них проповз холодок відчуження: ось мине ще хвилина, й збагне Данило, й Оленка збагне, звідки те відчуження проникло. Злякавшись того відчуття, мовчки обоє просили Бога, щоб хтось їх порятував із безвихідної, здавалось, ситуації.

Й порятунок прийшов – так несподівано, як і все, що нині трапилося. З лісництва, яке визирало бляшаним дахом із белебня поза церквою, виїхала парокінна бричка, пролунав бравий виляск батога, й почувся клич "гать-та-вйо!" – й не міг це бути ніхто інший, лише славний Юра Фірман! Коні, вихопившись із ґрунтової дороги на шлях і відчувши твердь під копитами, почвалали риссю, наближаючись до Оленки й Данила, що стояли навпроти відгалуженої від тракту буркутської дороги.

Й побачила Оленка, як позаду брички, тримаючись однією рукою за розвору, тягнеться на ровері теж не хто інший, а листоноша Олекса Смоляк: нема для них ні неділі, ні свята… Буда на бричці була відкинута, ззаду не сидів ніхто, й наважилася Оленка спинити Юру Фірмана, щоб утекти хоч на край світу – зникнути разом з Данилом із багатоокого тракту. Проте Юра сам притримав коней на роздоріжжі й гукнув до поштаря, якого, певне, аж тепер запримітив:

"Пускайтеся розвори, Олексо, я не в Криворівню їду, а в Буркут по лісничого!"

Почувши Фірманові слова, Оленка підбігла до брички й заблагала:

"Візьміть нас, пане Юро, підкиньте в Зелену!"

"Та хіба мені шкода? – відказав Юра й, лукаво позирнувши на молодят, зійшов з передка, щоб підняти буду. – Так вам буде зручніше…"

Поштар махнув Оленці рукою й покрутив педалями до Криворівні; Юра Фірман цмокнув на коней, звернув на буркутську дорогу, й бричка потарабанилася по вибоїнах.

"Що ти задумала, Оленко?" – спитав по хвилі Данило.

"Я ж злодійка, ти про це добре знаєш, то хочу тебе вкрасти… Хіба забув, що сказав ватагові на полонині: "Ми наречені, вуйку Дмитре". Невже нині хочеш відмовитися від цих слів?"

"Чи ти при своєму розумі? Я – відмовитись? Таж я всі ці дні тільки й думав про тебе… Оленко, – прошепотів, – я кохаю тебе, так кохаю…"

"Ну як, як?"

Він затулив їй уста поцілунком, Юра голосніше, ніж звикле, вйокнув на коней, Данило спитав упалим голосом:

"А ти?"

Оленка нахилилася до його вуха й тихо промовила:

"Ти чув таку коломийку – мусив чути, бо ж фольклорист: "За ту нічку невидненьку душу свою згублю: відколись м'я поцілював, відтоді тя люблю…"

"О, та ніч!.. А потім була в мене ще одна – в тому самому гуртожитку й на тому самому місці. Без тебе… Та що я говорю, – спохопився хлопець. – 3 тобою, весь час з тобою!"

"А як ти до мене зараз ставишся, Даниле? Адже напевно прийшов уже до тями й згадав про родову між нами межу…"

Він знову припав до її уст – вологих, рухливих, солодких – як і тоді вночі на полонині, й не міг від них відірватися. А Оленка дозволяла, кохала, вимагала… Й не відчували вони ні вибоїн, ані плину часу.

"Я вкраду тебе нині на цілу нічку…" – шепотіла дівчина, вдихаючи в себе такий знайомий запах пахучого тютюну.

"Направду?"

"Бігме Боже!"

"А що потім?"

"Потім?.. Або розійдемося, або ж – навіки".

"Тпру-у-у! – спинив коней Юра. – Гей, молодята, чи ви там поснули, що вас не чутно? Вже Зелена!"

І промовив сам до себе, коли Данило з Оленкою розлякувались і зійшли з брички:

"Дай їм, Боже, щастя!"

Розділ двадцятий

За бричкою закурилося, й стихло вже Юрине вйокання, а Данило з Оленкою стояли в нерішучості – куди податися: перед ними клекотів повноводий Черемош, обминав заховане праворуч у видолині село Зелену й люто вдарявся в прямовисну скалу, якою закінчувався схил Сивулі із самотнім обійстям, що сповзало з вершини над провалля й зазирало очницями вікон у моторошну глибину, а ліворуч, горі рікою, крізь спекотне мрево прозирала з Явірника Думська гора, в підніжжі якої бовваніла чорноґонтова ґражда.

Стояли між цими горбами мовчки й мусили, зрештою, податися в один або другий бік, бо інших доріг для них не було: попереду кипів Черемош, а позаду, у славі неба, височіла темно-синя піраміда Маґури, за якою десь там, у безкінечності, стугоніло дике безлюддя.

Й довго не могли вирішити. Як ці верхи, що не сходились ніколи, так і люди, які жили в їхніх підніжжях, з правіку не спускалися на дно сідловини для доброї розмови, гулянь і співів, для хороводів на зеленого Івана Купала, ані для колядок у тріскучі різдвяні морози – лише для бійок, злослів'я і прокльонів, а що ніхто не знав і знати не хотів причин незгоди, брала верх сліпа пізьма, і, напевно, мусило колись так статися, що двійко людей з ворожих родів, примирених любов'ю, зійдуться врешті на межі, ніби в колисці, яка їх вигойдала, і уздрять у сповиточку предковічну істину.

Посідали на білобокий валун, обмитий повенями та вітрами, й, долаючи холодний струмінь відчуження, що вряди-годи проникав між ними, немов зимний протяг з-над води в спекотну годину, розповідали одне одному про те, що дізналися за місяць розлуки, коли кожне шукало самого себе і своєї правди в пітьмі минулого, а знаходили, крім своєї, й чужу, і обоє втямковували, що та чужість зринає не конче з родової колиски, а й зі сторонніх гонів, – і коли, здавалось, усе вже було розкрито й досліджено, залишалась ще таємницею загадка ганебного прозвища Оленчиного роду, й упевнилась дівчина аж тепер, що та розгадка захована там, у її домівці під Сивулею, і їм потрібно спершу туди зайти – переступити поріг відвічного роздору.

На Оленку рідні чекали щодня.