Злодії та Апостоли - Іваничук Роман
То я питаю: ти журналістка чи празношатающаяся по горах туристка? Яку ж я зможу дати тобі характеристику, коли ти як практикантка нічого ще для газети не зробила?"
Оленка терпляче вислухала тираду розгніваного начальника й, коли він замовк, мовила невинно:
"Я ще не підготувала обіцяної статті про тутешні поганські звичаї, хоч вони й не перестали мене цікавити… Інший матеріал сам напросився в мої руки – і якщо я зумію його освоїти, то ми могли б відкрити в нашій газеті прецікаву рубрику, в якій друкували б той матеріал з номера в номер і звернули б на себе увагу всеукраїнського читача. Ви лишень послухайте…"
"Ану-ну, що то за диво ти знайшла в чорногорських заповідниках? – підскочили брови в редактора: газетярська цікавість на мить перемогла його невдоволення співрозмовницею. – Якась нова ідея чи вже синиця в жмені?"
"Синиця, синиця, Онуфрію Мелитоновичу, та ще й яка! Я відкрила початок родоводу двох ворожих гуцульських фамілій і хочу його дослідити… Ви тільки уявіть собі: ті непримиренці ще й досі сходяться у відлюдних місцях і топірцями зводять порахунки, вершать помсту, а за що – самі не знають. І це діється на наших очах, нинішнього дня, я сама була свідком!"
Шарабурякове зацікавлення вмить спливло з обличчя, він відкинувся на спинку крісла й проказав утомлено:
"Ромео і Джульетта", "Тіні забутих предків"… Це вже було. І навіть ти, така самовпевнена, Шекспіра й Коцюбинського не перевершиш. І не намагайся… Кому потрібні нині ті родоводи? Та й що – ми метрикальна контора, уряд парафіяльний чи ЗАГС? Що це за манолія?"
"Невже ви не розумієте, – впиралася Оленка, – що та нація сильніша, в якої глибша родова пам'ять?.. Ну, сказала я це надто патетично, бо не знаю, як маю вас переконати… Ось що, пане Шарабуряк, пошліть мене у відрядження на Закарпаття – в Ужгород, Хуст, Колочаву. Якщо я відшукаю там сліди того роду, яким цікавлюся, то повірте мені – ми неабияк здивуємо читача".
"Говорила-їхала… Не переконуй мене, Оленко, бо це тобі не вдасться. Та навіть якби ти й підготувала такий матеріал, то його передовсім треба було б погодити з паном Голубом – аякже, не роби великих очей, він заступник голови жаб'євської райради з гуманітарних питань. Мало чого ти там можеш нагородити: збуриш людей, які про ту, як ти кажеш, родову ворожнечу давно забули, – чи ж то треба нам ще нових маніфестацій та пікетувань? Мали вже їх досить!"
"А Голуб хто – цензор?" – заярювалася Оленка.
"Цензор – не цензор, а мусиш знати: хто платить, той музику замовляє… Ти думай краще про характеристику, без неї диплома не отримаєш. Так-то… Ну йди, йди до нього, та коли братимеш інтерв'ю – про ті свої ідеї ні мур-мур. Не треба нагадувати про старе, віджиле й непотрібне".
"Господи! – аж скрикнула Оленка, – та невже той страх, що спресувався в людських душах ще за совєтів, має нині, на свободі, розбухнути, подвоїтись, потроїтись, – куди ми так зайдемо?"
"До світлого майбутнього!" – плеснув Шарабуряк долонею по столі.
"Ви сімдесят років ішли до нього, та невже ми маємо й далі прямувати, мов стадо овець під час плови, до прірви? Пора б уже й зупинитися…"
"Не мели дурниць і затям одне: журналіста мають цікавити трудові подвиги простих людей – і нічого більше!"
"А ви знаєте, що Совєтський Союз давно відкинув копита?" – підвелася Оленка.
"Знаю, то й що?"
"Ні, не знаєте: таких, як ви, треба краном витягувати із совкової твані!.. Добре, я піду до Голуба й візьму в нього інтерв'ю про трудові подвиги буркутських будівельників… А характеристика – що ж, ваша воля. Однак запевняю вас: якщо мені пощастить опублікувати свій матеріал у якійсь центральній газеті, то ніякої характеристики від вас не потребуватиму".
Шарабуряк на мить занімів, він не на жарт злякався такої перспективи: хто зна, що там нагородить сиромудра дівиця, ще, чого доброго, приплете цю їхню розмову у вступі до своєї писанини… Хотів щось сказати, може, зважувався на якийсь компроміс з Оленкою, та листоноша, який весь час стояв мовчки з пачкою газет і стосиком кореспонденції в руці, не сміючи перебивати розмову редактора з практиканткою, вирішив, що суперечка нарешті закінчилася: він підступив до столу й вимовив фразу, якою завжди супроводжував свій службовий ритуал:
"Моє поважання, є для пана пошта".
Поклав газети й листи на стіл, вийшов з редакції, за ним подалася Оленка, та не встиг ще Смоляк діткнутися до керма велисипеда, як дівчина взяла його за лікоть і промовила ласкаво:
"Вже обідня пора, пане Олексо. Я зголодніла, і ви, напевне, теж. Чи не зайти б нам до Тимка Мадрашори й пообідати?"
"Щось такого! – вигукнув розчулений листоноша. – Але як це мені, такій нендзі, фастригуватися до ґречної панни!
Нічого подібного в моєму житті ще не траплялося… Хоч ні – один раз було: запросила мене колись на обід пані Вільчекова – жона колочавського нотаря, себто сільського війта, коли я їй вручив чек з Америки на тисячу долярів… Було!"
"Ну, я не така багата, як пані Вільчекова, – посміхнулася Оленка, – проте маю в гаманці кілька гривень… Ви не дивуйтеся, що запрошую, я хочу вас багато дечого розпитати. Ви ж, як я нині дізналася, родом з Колочави…"
"Айно!.. Я слухав вашу з редактором розмову й подумав собі: навіщо маєш їхати у відрядження на Закарпаття – не знайдеш уже там такого, хто б міг розповісти про те, що тебе цікавить. Старі люди, які пам'ятали давні історії, повивмирали. А я – як та енцикльопедія. Поштар усе має знати!"
…Тимко Мадрашора – мадярин з трикутною головою й підківкою чорних вусів, весь засвітився, уздрівши клієнтів: не густо їх навідувалось до відведеної під буфет повітки поруч з домом, в якій стояли столик і чотири табуретки. Пан Тимко жив тут з дружиною, сам у себе служив офіціантом, а жона – кухаркою; кав'ярня Мадрашори виглядала вельми скромно, проте тільки тут можна було замовити смачну форель і бануш.
Отож як тільки Тимко забачив поштаря з Оленкою, гукнув, аж луна вдарилася об скелю за Черемошем: "Флорено, смаж пстругів!", а сам почав вихвалятися перед клієнтами іншим своїм товаром. Є в нього те, чого ніколи не було і в ресторані: курячі стегонця, індичі пупці, жаб'ячі лапки, пундики з горіхами, жидівські цукати, мариновані скойки, полуниці в сметані – мали б ви тільки гроші.
В Оленки грошей було обмаль, то замовила форель, бануш і по келишку сливовиці. Й поки Флорена смажила рибу, а Тимко метушився, накриваючи стіл, Оленка не гаючись почала випитувати в листоноші: що то за село – Колочава, чому воно вважалося опришківським, куди поділися нащадки збойників і найголовніше: чи чув пан Смоляк про чоловіка, який хлопчиськом з'явився в Колочаві ще десь за Франца-Йосифа й називався Онуфрієм Драгируком або Шумеєм.
"А чом би й ні, – відказав упевнено Смоляк. – Бачив його, ніби оце тебе, – колочавського збойника, який потаємно опришкував у Миколи Шутая, а коли того вбили свої, став маєтним господарем, сина свого в школах вивчив, а за Августина Волошина обирали його колочавським нотарем".
"Ви зможете мені про це все докладно розповісти?" "Як Бог поможе… Ще маю міцну пам'ять".
Розділ шістнадцятий
Добре пам'ятаю тогочасні розповіді, які відразу ставали легендами – про останнього закарпатського опришка Миколу Шутая, якого кулі не брали. Мав він двадцять два роки, коли його зарубали сокирами побратими в Сухорському лісі над потоком Колочавкою, що випливав з-під гори Стримби і впадав у Тереблю. Це місце люди з гніву за підступне вбивство прокляли, обминали десятими стежками й тому дивом здивувалися, коли в тому урочищі почала зводитися господарка, й на село крізь ліс врешті проглянув череп'яний дах ошатного будинку відлюдника Онуфрія Драгирука, якого ще Шумеєм кликали… Й поговорювали всезнаючі колочавські ґазди, що той зайшлий бозна-звідки чоловік потаємно опришкував ще до Шутая, потім з ним ходив на розбої, нагарбав у багачів, дідичів та графів золота много, і хто зна, чи не його сокира впала на голову останнього опришка, котрого кулі не брали…
Ніхто не міг достеменно підтвердити справдешність лихої поголоски, але ні один всезнайко теж не мав підстав її заперечити, то жив Онуфрій на узліссі, відмежований від села Колочавкою й людською підозрою, а ще й людською завистю на своє багатство. Проте колочавці найчорніше заздрили Онуфрієві з тієї причини, що він перший віддав свого сина Петра на науку в Мукачівську торгову академію – такого трафунку в нашому селі досі ще не бувало.
Я був найменший з багатодітної убогої родини; сестри повіддавалися в сусідні села, старші брати валили дерево в бутинах і сплавляли дарабами по Тисі до рахівських тартаків, а я вдався вутлий і малий зростом, то нянько віддав мене до церковно-приходської школи, щоб я навчився письма, й коли мені виповнилось десять років, продав телицю, купив в Ужгороді ровера, цього самого, що он стоїть припертий до паркана, й виклопотав для мене в колочавського поштового урядника посаду листоноші. І відтоді й донині я за іншу роботу не брався.
А Колочава довга, як руський місяць, а дорога – мов ремінь, і ти котишся собі ровером поміж хатами й жидівськими крамницями, завертаєш у двори й приносиш людям радість, якщо то лист якийсь чи на гроші чек, або ж смуток, коли я мусив подавати неплатникові податку позов до суду. Згодом вже й газети почали приходити до письменних людей, – і кручу я водно педалями, а із-за воріт виглядають насторожені чи то обнадіяні на добру звістку пожильці й зустрічають мене як дорослого. Я цим пишаюся, і так мені любо промірювати дорогу від Стримби до Стрементоша й позирати на менші й вищі горби, що виросли обабіч шляху, та завше зупиняв погляд на будинкові з череп'яним дахом, який визирав з узлісся, й невідступно мозолила мене цікавість, що то за чоловік – той Онуфрій Драгирук: праведник чи злочинець, а як розгадати, коли кожен знає, що не всяк той безгрішний, хто в церкві перед престолом свічку тримає, і не той лишень злодій, що краде, а й той, який драбину приставляє.
Так я собі думав одного разу, поглядаючи на Онуфрієві забудови, як ураз побачив стрункого парубка, що жваво вихопився з лісового обійстя й збігав стежкою на дорогу. Він наближався до мене, я мимоволі сповільнив їзду, приглядаючись, й таки зіскочив з ровера, коли упізнав у тому хлопцеві, одягненому в студентський віцмундир, Онуфрієвого синка Петра, якого лише один раз бачив, коли подавав йому через вориння ужгородську українську газету.
Вродливий був Петро – високий, стрункий, обличчя мав відкрите, мужнє, він спирався на блискучий топірець із загнутою голівкою, й це додавало йому статечності, – я подумав, що в такого хлопця мусить бути й добра душа, і батько його не міг бути вбивцею; я чіпко приглядався до леґіня, й він зупинився, подумавши, певне, що я везу йому пошту.
Якусь хвилину ми дивилися один на одного, мовчки вичікуючи, хто перший заговорить, і врешті Петро спитав:
"Пошту маєш для мене, Олексику, що зупинився?"
"Нема нині газет, – відказав я, а сам не відводив погляду від мосянжового топірця.
