Злодії та Апостоли - Іваничук Роман
Чому ж так сталося?
Але ж бо мусила-таки Калина влити у свою дитину хоча б краплю чистої крові, а, видно, влила, бо чому враз обізвалася в Михалкові жадоба залишити в брудній халупі образ світлої дівчини й помістити його на божниці в парсуні ангела, чому йому раптом забаглося чистоти?.. Й та ненависть, що пойняла його на вершині Попа Івана, коли в сумерку зблиснула мосянжовою головкою опришківська бартка в руці Йосипа Шумея, і той зблиск спонукав Михалка витиснути зі свого горла сповнені люті слова "Злодії йдуть!", за які він мало що не поплатився життям, – чому тепер та ненависть пригасла, а опришківський келеп й далі світиться в пам'яті чистим полиском, чому Михалко зненацька подумав, що й сам якоюсь крихтою своєї сутності належить до тих людей, які мають право носити опришківську зброю?
Й так болісно закортіло йому мерщій побачити сестру Федорку, послану в світ славним збойницьким родом ніби в докір йому – сплодженому відлюдним спузарем Джемигою, щоб усяк бачив ту прірву між красою й поганню, які в кожній людині рівно закладені суть при народженні, та перемагає з волі Божої лише одна людська вартість – гірша припала йому, немов прокляття.
Михалко щемно забажав побачити сестру, щоб висповідатись перед нею з гріхів свого роду й хоч дрібку очиститись при чужій, а все ж рідній по крові людині; бажання було таке навальне, що його відчула Федора, як тільки Оленка вийшла з її дому, й подумала: а може, вмирає побитий Михалко, й негайна поміч йому потрібна, і як вона може спокійно поратися в хаті, коли її кличе рідний брат?
Й бігцем подалася до кладки на Черемош, перейшла на другий берег й поквапилася крутою стежкою до Теребіжа. Вже завиднілося її рідне дворище, де справлялося колись криваве весілля; не дихаючи відкриває Федора двері Михалкової хижі і в'яне від полегші: чорний чоловік зриває з голови рушника, відкриваючи запечену кров'ю близну на чолі, схоплюється з постелі й скрикує жалісливим і покірним, якого Федора ще не чула від нього, голосом:
"Федорко, сестро! Ти прийшла…"
Вона присіла поруч нього, розчісувала пальцями злипле від крові кучеряве волосся, врешті прихилила його рукою до себе й прошепотіла:
"Бідний ти, бідний, Михалку…"
Й від цих добрих слів вибризнули з братових очей сльози, він довго хлипав, не віднімаючи від обличчя долонь, розмазуючи по щоках відмоклу кров, а коли заспокоївся, взяв Федорину руку, притиснув до своїх грудей і проказав:
"Чуєш, як пече?.. То гріх мого роду озвався. Ти нічого не відаєш, Федорко, а я знаю таке, від чого твоя голова посивіє, коли розкажу…"
"Розказуй, Михалку, розказуй, моя голова давно вже сива… А тобі легше стане".
"То слухай, сестро… Слухай, чим похвалявся мій неньо, Іван-спузар, арідник і злодій, пойнятий шаленством пристрасті…"
…Іван Джемига мав-таки, видно, в собі чортівщину – в цьому давно переконався ватаг Штефан Мочерняк, бо ні разу не довелося йому почути, щоб на вранішнє привітання "слава Йсу" спузар відповів по-християнськи: "навіки слава Богу", лише ото промимрить під носом друге вітання, яке має йти вслід за Божим – "єк спали?" й на дякувальні слова навіть не почекає – зникне з очей або переміниться в сіру купину над ватрищем…
Таки впевнився ватаг, що доля послала йому чорта, та що мав робити: прожене, то й диви – спалить громовиця стоїще або готова засипле градом полонину на добрий тиждень, і половина овець вигине; мусив Штефан терпіти біснуватого – слава Богу, що спузар хоч колиби тримався.
Та недовго втішався цим Мочерняк: після того припадку, коли Джемига справляв бісівський шабаш на ватрищі, побачивши, як хорунжий Петро забирає з собою Калину, – після того почав пропадати спузар на день, на два, а то й на три дні… Повертався голодний, обчіхраний смерековим гіллям, мокрий і заболочений; він ставав на порозі колиби й нахабно дивився ватагові в очі, чекаючи його присуду: прожене чи зоставить? Ватаг підводився з пенька й уступав спузареві місце за ватрищем, нічого не випитуючи, щоб не сполошити арідника. Так проминула весна, і літо вже згасало, а Іван Джемига водно відлучався з полонини, й було у тих його зникненнях якесь правило, відоме тільки йому самому, – ватаг ніяк не міг розчовпати дивної поведінки свого слуги, аж поки ранньої осені не прийшла на Веснярку нявка Калина в супроводі карпатського січовика. Мала вона помітно випнутий живіт, і тоді закралася в Штефана страшна здогадка…
Була Калина вже на порі, проте залишилася такою самою вродливицею, як і в дівоцтві. Саме тоді перебував на полонині ґазда Пилип Апостол, і як уздрів він вагітну красуню, то все зрозумів і з люті збісився, бо хто таке чував, щоб на стоїщі народжувались діти?
А ще січовик подав Штефанові бартку з мосянжовою голівкою, списаною таємничими знаками, й утямив ватаг відразу, що то Петрова зброя, і вже нема хорунжого на світі… Січовик щось там прошепотів Штефанові на вухо, той значливо кивнув головою, а Пилип тут же розпорядився спровадити Калину на доли, бо, не дай Боже, прийдуть сюди енкаведисти та й спитають, чия то дитина й чия коханка – й піде з димом усе полонинське добро…
І враз повторилося все майже так само, як тоді, коли хорунжий Петро забирав Калину, тільки й того, що спузарева поведінка була тепер не чортівсько-бунтарською, а ницо-благальною: Іван Джемига впав на землю біля ватрища, він підповзав на животі то до Штефана, то до Пилипа, підводив голову й, обдаючи господаря собачим поглядом, слізно благав, щоб віддали йому Калину, а він приведе її в Теребіж і доглядатиме й шанувати буде – навіть волос не впаде з її голови, і стане вона господинею в його домі, а він слугуватиме їй, мов вірний пес.
Ватаг Штефан аж скоробився, слухаючи спузареві просьби, бо де ж то можна дозволити, щоб така чічка перейшла до рук брудному спузареві, та ще й арідникові; хлопчина Дмитрик судомно вчепився за батькову руку й німо благав, щоб він не погоджувався на такий шванк, проте ґазда Пилип, слово якого на полонині було законом, кивнув, не дивлячись на людей, Джемизі, щоб той мерщій забирав Калину й назавше щез із нею з його очей.
Калина була німою: горе від втрати коханого Петра скаламутило їй розум, вона й збагнути не могла, що діється довкруж неї – стояла, немов прекрасний привид, а не жива людина, очі її блукали, поминаючи присутніх, і врешті зупинялися на синіх зиґзаґах смерекового бору, що з піднебесся заглядав до колиби крізь відчинені двері, й була вона тепер там, де вже Петра немає, й невідомо, в якій місцині побратими-січовики поховали її судженого… Й пішла Калина сліпо за спузарем Іваном, щоб аж у його халупі отямитися й спокутувати свій солодкий гріх тяжким материнством, а потім, за німців, коли з окремих партизанських загонів утворилася Українська Повстанська Армія, – обов'язками упівської зв'язкової…
Й нахвалявся Іван Джемига перед своїм сином Михалком, ще до весілля Федори, як він викрив схрон карпатських січовиків у руїнах Пнівського замку біля Надвірної, як видав советам хорунжого Петра, і клявся арідник, що й надалі мститиме побратимам Калининого звідника, аж поки не вп'ється помстою. Й лишень не міг додуматися колишній конокрад, кому ватаг Штефан опришківську бартку передав, щоб і її власникові вкоротити віку.
…Хорунжий Петро й Калина вийшли з колиби, покинувши добрішого від рідного батька ватага Штефана Мочерняка й зрозпаченого жалем за нявкою Дмитрика, а ще біснуватого спузаря, так і не розгадавши причини його шаленства; ватаг із сином провели їх за поріг, а тоді спузар схопився з пенька, на якому завше сидів за ватрищем, і припав до віконця, ловлячи поглядом дві постаті, що спускалися схилом униз і врешті круто звернули на звірину стежку, – й зметикував Джемига, що йдуть вони не на схід до Чорної гори, а прямо на північ до витоків Прута, й закарбував собі в пам'яті той їхній напрямок.
Десь за тиждень прийшли на Веснярку два січовики за провіантом. Ватаг не шкодував їм ані будзів, ані бриндзи, ще й ворок кукурудзяної муки вклав у бесаги, хоча цей продукт на полонині був на вагу золота, – дав ватагові таку волю ґазда Пилип Апостол, який карпатських січовиків не мав за таких збойників, що колись убили його батька Ілька, чей за Україну воювали закарпатські хлопці на Красному полі; січовики перекинули через плечі повні бесаги й подалися Головачівським хребтом у напрямі Говерли, – й тоді вперше зник з Веснярки спузар Іван. Він добре знав усі стежки, просіки й звірині путівці ще з передвоєнного часу, коли-то паношилися в тутешніх горах конокради, й Іван Джемига був не останній серед них, навіть одного разу отаманував на переході з Надвірної до Сигета, – й незле їм велося доти, поки, на початку війни, поляки не реквізували по всьому краю аргамаків до війська й у такий спосіб примусили колишніх конокрадів поратися по ґаздівських курниках.
Йшов Джемига слідом за січовиками й побачив, що вони й наміру не мають звертати в бік Чорної гори: за Говерлою пішли далі понад Прутом і зникли з очей у зарослому бучиною каньйоні. Втямив тоді спузар, що хлопці зробили собі схованку десь за Делятином, за Стримбою, й тоді пойняла його здогадка: напевне, звили собі січовики кубло в пивницях запущеного Пнівського замку, біля якого конокради не раз зупинялися на попас з табунами, зайнятими на ланчицьких пасовиськах.
Про Пнівський замок ходили в горах легенди: переказували старі люди з уст в уста, що ті товсті в півтора метра мури, які вивищуються на рівному плато над Бистрицею й чотирма гостроверхими баштами проколюють небо – то лише надбудова над зануреним глибоко під землею військовим містом, в якому безліч схронів і катуш, складів з порохом і вогнепальною зброєю, магазинів з продовольством, комор зі скарбами та черленим золотом, житлових приміщень для вояків – і ніяка сила взяти той замок не спроможна, бо якби тільки ворогові вдалося розвалити в'їзну браму й увійти в дитинець, за стінами замку враз відкрились би люки, з підземних ходів вихопились би оборонці, й жодна жива душа не змогла б врятуватися з тієї пастки.
Однак легенди легендами, а правда була інша: 1648 року брали замок опришки, щоб захопити в полон власника фортеці графа Куропатву, й допоміг їм полковник Семен Височан, коли вийшов з Отинії на злуку з Богданом Хмельницьким, який прямував переможним походом на Польщу… Та занепала з роками Пнівська фортеця, спадкоємець Куропатви граф Цетнер виїхав до Парижа, назавше покинувши неспокійні Карпати, замкові мури поросли будяками й дерезою, й надвірнянські броварники розбирали міцний матеріал для будівництва заводу.
