Злодії та Апостоли - Іваничук Роман
– Я тримав тоді в Хусті крамницю й хорунжого Петра Шумея знав".
"То можна мені за якийсь час прийти до вас, пане Мадрашоро? – попросила Оленка шинкаря. – Я мушу хоч би тиждень для газети попрацювати… А тоді прийду, добре?"
Пан Тимко згідливо кивнув головою й подався до свого дому. Оленка стояла непорушно біля буфетної повітки й згадувала недавню розмову з Федорою: таж то вона донька Петра, а Данило – внук хорунжого Шумея… Он як! Але куди подівся Сафат, якого Онуфрій мав відвести до нені? Де та неня жила, в якому селі – їх так багато в горах. І який рід пішов від молодшого сина опришківського ватажка? А той келеп, що зламався на голові Джемиги, – чи не Петра Шумея? І як він міг опинитися в Йосипових руках?
Оленка бездумно дивилася, як видряпується на високий ровер маленький листоноша, як не слухається його керівниця, тож підтрутила ззаду за сідло; зніяковілий за таку допомогу поштар вдячно кивнув Оленці головою й зник за поворотом, а дівчина далі стояла непорушно й чула тільки шум Черемоша й столітніх гаджуг над скалами – і той вічний гомін гір глагоїв розтривожену нерозгаданими таємницями її душу.
Розділ сімнадцятий
Овечі отари перекочувались у вранішньому серпанку на полонинських гонах і зникали з Данилових очей, тільки вузьке плато Чорногорського хребта і схили обабіч бульбашилися, нібито земля закипіла від несусвітньої спеки.
А було прохолодно, мрячно, й зіщулена продрягла постать чабана з предовгою ґерлиґою в руці меншала, тоншала й пропадала з виду за сивими плахтами туману, й дійняла тоді Данила застережлива думка, що прибув він у гори не родоводу свого шукати, а зібрати хоч трохи фольклорного матеріалу для дисертації. Він уже зафіксовував у пам'яті дещицю з розповіді ватага, завтра ж дослухає від нього історію Калини, й перепаде йому з мови старого Мочерняка ще й добрий розсип гуцульської мудрості… Але ж і цей чабан не нинішній, щось знає – і треба його наздогнати.
Данило приквапив кроку, бредучи по пояс у молочній повені, яка вже запарувала під сонцем і почала скочуватися валами у бездонні ізвори. Й наздогнав і розбалакався з підстаркуватим пастухом – чабан виявився балакучим і не шкодував ділитися своєю ознайомленістю з лихими й добрими силами гір.
Бо знався він із справжніми відьмами й арідниками, які з правіку снуються полонинським безлюддям: чорт за валуном ховається й жде лише менту, коли проходитиме пастух, щоб підставити ратицю – звалить необачного на землю й дух йому запре, а тоді в смерековому борі пролунає злобний регіт – то супружниця арідника відьма-босорканя, прибравши подобу пугача, знущається глузливим сміхом над знепритомнілим чабаном.
Гай-гай… На нас звідусіль чигає небезпека! Нявки-повітрулі, як тільки впевняться, що духу Чугайстра близько не чутно, тут же проступають із мряки – такі тендітні, аж прозорі, й на твар неймовірно вродливі, а низом на риб схожі – луска сріблом висвічується на литках, і треба відводити очі, бо коли якась упіймає твій погляд, то вмить зачарує й поведе в провалля, з яких ніхто ніколи не вертався…
А ще нападає на овець блуд, і вони зникають у сизому мреві… А ще опівночі приходять до колиби нічниці й відбирають сон у пастухів, щоб ті, невиспані, протягом дня геть заморилися… Але то ще не все, мій золотий паничу: розпусні яритниці досвітками збирають росу в чорнопалені гладунці, ще й веселки спивають, а потім у тих зачарованих водах варять трут-зілля, примовляючи: "Тирлич-тирлич, милого приклич". І коли такій попадешся в руки, то від любові зчахнеш – й по тобі дим та й нитка…
Проте й велике щастя може трапитися чабанові, якщо він на мертвецький Великдень, у Святий четвер, знайде у травах червону крашанку, що її зніс сокіл-род, й стане пастух умить багатієм, але таким, що золотом засипав би глибоку долину – є ж на світі такі щасливці, бо звідки взялись би серед гірської бідноти маєтні ґазди?
А людина не вмирає, милий паночку, душі померлих переходять до оленів, і непрощений гріх має той, хто полакомиться застрелити роганя… А ще відважні чоловіки після смерті стають вірлами, вдовиці – чайками, убивці – вовкулаками, а ведмідь, який роздер людину, перемінюється в камінь… Люта ж змора душить тебе уві сні, перемінившись у нетлю – труп'ячу голову або в кажана, та нічого вона не спроможна тобі поганого вчинити, якщо застромиш голку в одежу або зашиєш у рубець зубок часнику…
А іноді стаєш невмічний супроти гемонських сил, бо їх тьма-тьмуща в природі: болотяники, лизуни, потерчата, очеретники, попелюхи, інклюзники – якщо ця нечисть причепиться до тебе, тоді шукай серед людей зелійника – знавця цілющих трав, які він збирає вранці, поки роса ще не впаде й собачого гавкоту не чутно; зілля тоді само про себе дає знати: я від голови, я від живота, а я від любощів; і зриває той знахар золототисячник, ведмеже вухо, чистотіл, підбіл, блекоту – мають вони таку путерю, що й мертвого воскресять…
Є ще серед гуцулів мольфари, які вміють відвертати град. Вискочить ото з недеїв чорний чоловік, головатий, з кудлатою бородою, на чорному коні, тримає в руках міх із замерзлою водою й кричить: "Не втримаю!" – "То прямуй у байрак, що за нивами, і там скинь!"
А в проваллях, паничу велебний, живе бездонник – такий собі маленький чоловічок. Як його розсердиш, то він дерева з коренем поперевертає, але ти посади калину на узліссі, і ніякий біс не спроможеться вчинити в діброві нічого злого.
Й мусиш знати, хлопче, що бджоли кусають лише грішників…
Вертався Данило з полонини вдоволений почутим від чабана – цілий скарб придбав для наукової роботи. А ще повіяло на нього теплою згадкою про діда Пилипа, якого не кусали бджоли, бо праведний був…
Ватаг Мочерняк вернувся з Прелук і докінчив розповідь про Калину. Вранці Данило зійшов з гір у Явірник і з обличчя матері відчитав, що вона має для нього приємну звістку.
"Хтось приходив, мамо?" – спитав з надією в голосі.
"Була Оленка із Зеленої, така файна, як ружа…"
Спаленів Данило й запитав перегодя:
"А куди пішла?"
"Хіба я знаю? Казала, що в жаб'євській редакції працює, а може, й до Львова поїхала – студентка ж вона".
Довго мовчав Данило, придивлявся до матері, й не могла вгадати Федора – радий він з такої новини чи ні. Й, ніяковіючи від його погляду, спитала:
"Чого так придивляєшся до мене, сину?"
"Хочу відгадати, якою була моя баба Калина".
"Усе вже знаєш", – проказала скрушно Федора.
"Не все, мамо. Хтось із нашого роду жив ще перед Калиною й Петром".
"Та певно… Але так можна допитатися до Адама і Єви".
Посміхнувся Данило, обняв маму й попросив:
"Приготуйте мені щось перекусити, я ще нині доберуся до Коломиї і, може, встигну на нічний поїзд до Львова".
…Вагони плавно похитувалися на рейках, заколисували, навіваючи дрімоту, й Данило їй не опирався: крізь вікно до купе вривалися швидкоплинні кадри із зовнішнього світу, закутаного в передвечірній присмерк, то тут то там на мить з'являлися білостінні села, які шпарко відлітали в космічні незвісті й назавше зникали – безслідно змітав їх шалений вихор, що мчав у протилежний від руху поїзда бік; площина землі оберталася довкруж невидимої осі й виносила на обрій сірі контури заводських забудов із закучерявленими димом трубами, вони раптом спинялися, застигаючи в центрі світової круговерті, однак притьмом відлітали в темряву, що насувалася із сходу, й тільки зеленоткана стіна приколійних насаджень ставала суцільним заборолом, й крізь лісові просіки вряди-годи викочувалася червона куля сонця, на мить осліплювала й зникала, ніби кинута рукою дискобола, а тоді присмерк згущувався у непроглядну пітьму.
Данило дрімав, і як тільки призахідне сонце ковзало по його обличчі, тоді в просвіті зринав образ дівчини, наближався, зігрівав, і хлопець ждав уві сні другого менту, коли червоне жарево знову проникне крізь лісову просіку й пронесе повз нього лик Оленки – невловимий, примарний і відчужений… Ось так вони минають одне одного, мов планети – кожна на своїй орбіті, притягуючись і водночас відштовхуючись, перебуваючи на лініях, які не перетинаються, й марив Данило уві сні, що колись обоє таки зіткнуться, не може такого бути, щоб не зустрілись ще раз – світ тісний… Та млоїла серце тривога, що станеться це надто пізно, і хтось інший може наздогнати Оленку на заповітній Рокиті й повести її у свою купальську ніч.
Прогнав дрімоту й до самого Львова не заплющив очей, і коли поїзд увірвався під вокзальне склепіння, коротка ніч закінчилася, сонні марення розвіялися, прозаїчний будень вийшов Данилові назустріч і вмить заполонив його, залишивши в серці тільки гірке каяття, що не розпитав у матері, чого власне приходила до неї Оленка: Данила розшукувала чи звідувала в апостольській ґражді сліди свого злодійського роду, або ж шукала тієї межі, яка навіки розвела Шумеїв позначкою пролитої крові?
Й подумав Данило, що, перш ніж зайнятися опрацюванням фольклорного матеріалу, навідається до архіву: може, йому пощастить розсотати нитку в минуле й допасти до того стану шумеївських родів, коли ще незбагненна ворожнеча не встигла розрубати їхнього кровного зв'язку, й зможе він довести Оленці марність пролитої крові – колись, а теж у купальську ніч на Попі Івані.
На ловця і звір біжить. Данило пробирався крізь натовп до підземного переходу, квапився, як завжди, і в тому поспіху зіткнувся із Іваном Івановичем Шварною, який теж вернувся з гір.
"О, напевно, багато зібрали старих забобонів, що ваша течка так розбухла! – промовив він, вітаючись з Данилом. – Уже до праці?"
"Праця єдина з недолі нас вирве…" – спробував пожартувати Данило, проте тут же взяв серйозний тон. – Ви ще у відпустці чи вже виходите на роботу?"
"Моя відпустка хіба що поза Львовом, Даниле. А у Львові – який може бути тут відпочинок?"
"То я зайду до вас, трохи попорпаюсь у старовині".
"Буду радий вам допомогти!"
Данило не відкладав "на потім" – того ж таки дня зайшов у Львівський історичний архів. Шварна в чорному халаті вийшов до нього із фондосховища й утішно розпростер руки, ніби хотів обняти хлопця, – Іван Іванович не знав більшого задоволення, як допомагати зацікавленим у пошуках старовини.
"То яке століття вам потрібне, пане Даниле? З нашої недавньої розмови в Лук'яна Васильовича я зрозумів, що вас, які мене, цікавлять найперші початки опришківського руху… Можу запропонувати збірник кримінальних актів, в яких запротокольовані процеси над опришками з шістнадцятого до дев'ятнадцятого століття.
