Злодії та Апостоли - Іваничук Роман
Проте ніхто не наважувався займати моторошні підземелля замку, де начебто комори набиті людськими кістками й схрони кишать привидами невідспіваних мерців.
…Хорунжий Петро не збоявся зайти в ту підземну пустку – кращої схованки марно було шукати в тутешніх краях, – й не побачили січовики під землею складів зі зброєю, ані комор із золотом, однак підвали були просторі, затишні й теплі, до того ж виводили з них на світ Божий запасні виходи аж поза фортечні мури, – й залишилися тут хлопці літувати та готуватись до зими. Довкруж було безпечно й тихо, плато обступили ліси, а надвірнянські мешканці заказали собі дорогу до зачарованої місцини.
Як зайшла Калина в тяжу, хорунжий Петро спровадив її до старої жінки, яка жила відлюдно в замшілій хижі на кичері, що лисніла над берегом Бистриці, й приставив до коханої охоронця, щоб на випадок непередбачуваного трафунку відвів її до Штефана Мочерняка на Веснярку.
Спузар Іван Джемига вистежив січовиків за третім заходом. Мов хижий звір, просиджував у засідці неподалік замкових руїн, аж поки не побачив живого хорунжого Петра, коли той вийшов на білий світ з душних підвалів. Тоді спузар почимчикував у Надвірну й привів енкаведистів. Ті, не зчиняючи галасу, вичекали й застрелили Петра в розвалині замкової брами.
Поки прийшла облава, січовики поховали хорунжого, забрали його бартку й перейшли знову на Чорну гору, щоб там до зими викопати перші партизанські бункери. Калину ж охоронець відвів на Веснярку.
…У халупі враз стало тихо, мов у могилі: змовк Михалко, й ні звуку не подала Федора – не було на світі таких слів, щоб пояснити ними страшну зраду. Тільки витав довкруж тремт покаяння, його відчувала Федора, добріла й прощала, її мовчазне прощення дійняло Михалка, він боязко підвів очі на ангела, що прибрав подобу світлої дівчини, яка щойно вийшла з хати, й побачив, як ангел цілує в чоло немовля… Господи, таж і я був колись таким самим невинним отроком, поки не загидили мене неньові гріхи!
Та зник образ ангела з божниці над мисником, але ж і божниці ніколи там не було – не заглядав до цієї чорної хати лик Господній…
Безпросвітній туск запав у Михалкову душу, та враз – о диво! – відчув він полегшу, ніби хтось змивав з нього бруд, й пройняла його серце надія на відпущення гріхів джемигівському родові: то поцілувала Михалка в зранене чоло сестра Федора.
Розділ п'ятнадцятий
Коломийський автобус поволі тарганився з Косова розмитою святоіванівськими дощами дорогою – через Соколівку та Яворів, а на Буківці шофер зупинив машину, щоб її оглянути й хвильку передихнути після зморної трясучки. Чоловіки повиходили перекурити, вийшла й Оленка й чіпко вдивилася в блідо-синяві контури Чорногори, що, зливаючись із білотою перистих хмар, примарно вивищувалися за кряжем Писаного Каменя, ніби прокладали межу між чужими світами й закривали заборолом Оленчин світ, за яким, як і досі їй здавалось, нічого вже нема, тільки небесна глибина, космос, пустка і холоднеча… І аж тепер, цієї миті, чітко усвідомила дівчина, що там, у тій незглибинній далині, завжди теплилась під сонцем своя земля, названа Срібною – мабуть, за те, що давала вона прихисток зневоленим по цей бік перевалу людям, котрі, скуштувавши на мить солодкої опришківської свободи, з тавром ізгоїв покидали назавше родимий край.
І десь там, певне, розпочався від Онуфрика, старшого сина останнього опришківського ватажка, страченого на ринку в Коломиї, новий рід Шумеїв… А хто вони нині, ті Шумеї-Драгируки, яких досіяв на загірній землі сирітський озимок, що з батьківською барткою подався шукати колочавських збойників, і чи дійшов, чи знайшов, а може, навіки загубився в незнаній стороні? А яка доля випала меншому озимкові Сафатові, якого батько наказав залишити біля мами – які ж то паростки пішли від молодшого сина ватажка – де їх шукати, коли весь край сповнився Шумеями, котрі понесли опришківські імена, а рід свій загубили, й чому вона, Оленка, серед тих Шумеїв скарана поганим прозвиськом, а Данило Шумей – благородним, і що за таїна захована в мольфарській бартці, яка стала власністю її батька й брата Йосипа, й ось зламалася на голові брудного Джемиги… А може, це та сама, яку ватажок кинув із плахи своєму синові Онуфрику, звелівши йому шукати порятунку в Срібній землі?
Розгадка була так близько, що здавалось – ось-ось діткнеться Оленка до неї пальцями, і водночас – далеко, за головатим кряжем Писаного Каменя, за блідо-синіми контурами Чорногори, для неї нині недосяжними – в пітьмі пропалих у віках опришківських поколінь.
Шофер закликав пасажирів до автобуса, машина тихо спускалася з високого Буківця до Криворівні, – й над берегом скаламученого повінню Черемоша прийшов до Оленки домашній спокій. Дорога від Франкового музею в Криворівні до жаб'євського центра з адміністративним комплексом, школою, церквою і редакцією газети "Верховинські вісті" була для неї рідно знайома і навіть ближча, ніж батьківська домівка в Зеленій…
Поруч дороги котив жовтими валами свої води Черемош, підмиваючи праворуч прямовисні скелі, а ліворуч облизуючи пологий берег, захищений кашицями, між якими присмирена ріка утворювала затягнуті кожухом мерви й трісок тихі заплави; скелі безупину струшували з себе рінь, й Оленка помітила, що з часу її школярства правий берег значно віддалився від русла ріки й закрився знизу вільховим чагарником, а зверху столітні смереки опускали аж донизу схожі на пазурі велетенських птахів конарі, затримуючи руйнацію скель, й стугоніли вгорі ті гаджуги, зливаючи своє невпинне голосіння з плюскотом ріки – у вічний суголосний шум.
На станції Оленка вийшла з автобуса, зійшла над воду, й тут їй умить примарились дараби, які колись, у її ранній юності, йшли повноводим руслом одна за одною з буркутських кляуз, прямуючи до кутських тартаків, а дужі бокораші, налягаючи на керма, відвертали на поворотах від зудару в скелі чільні плоти, що могли здибитися й зім'яти на м'якуш керманичів, які браво погейкували до дівчини, щоб скакала на останній пліт, – а ми тебе повеземо в Кути, нагодуємо дичиною в корчмі рудого Мошка, ще й палянки дамо, щоб загрілася, а потім віддамо за найкращого леґіня, й буде тобі з ним веселіше, ніж у рідної нені; керма зловісно рипіли й стихали – й у смутку пропадало спогадає марево, зникало, як зникло разом з дарабами її дитинство.
Отямилась від гуркоту воза на дорозі, оглянулася й аж примліла від нової солодкої згадки: то поганяв пару гуцульських коників, запряжених у бричку, славний у Жаб'ї Юра Фірман, який возив лісничого на об'єкти: відвіку й донині він щодня вихоплювався повозом із лісничівки, стріляв у повітрі пугою, та не було такого випадку, щоб та пуга впала на кінські хребти; лісничий ховався під будою в бричці й дрімав, а Фірман повйокував, поцмокував, погейкував, звеселяючи своїм галайканням гори, доли і весь край – за те його й прозвали люди Фірманом, забувши справжнє прізвище візника…
А за бричкою, вчепившись рукою за розвору, тягнувся на ровері такий же вічний, як і Фірман, листоноша Олекса Смоляк, він хитро, коштом лісничого, полегшував собі свою роботу, бо повна газет і листів торба була вельми тяжкою, а Жаб'є довге, як бойків світ, й тяжко старому крутити педалями, розвозячи пошту то в Ільці, то в Бистрець, то в Криворівню, а ще й в Устєріки та Петраші; Юра Фірман завжди був радий допомогти вічному листоноші, а лісничий з буди й не запримічував доважку, – й такий тандем спостерігала Оленка з дитинства й по сей день.
Навпроти будинку редакції листоноша пустився розвори, завернув ровером з тяжкою торбою на багажнику в подвір'я, й Оленка теж подалася до редакції.
Здалеку приглядалася до кумедної постаті листоноші: був він схожий на казкового карлика, який щойно вибрався з-під пенька, зачувши людський голос, – то покликала його Оленка. Припер ровер до стіни будинку, оглянувся й з утіхи аж руки розвів, побачивши свою улюбленицю в голубій сукенці й солом'яному капелюшку.
"Де ж ти так довго барилася, я вже заскучив за тобою, а ще кожної Божої днини бурчун Шарабуряк діймає всіх працівників редакції, мовляв, валандаються, куди хто забагне, матеріалів для газети не вистачає, і навіть практикантка, яка потребує доброї характеристики, повіялася кудись гоцадрала – на купальські оргії – й пропала; ото пришлють тобі премудру шкрабіп'юрку, яка ідеями немов з рукава сипле, а робити ніц не вміє й зеленого поняття не має, що таке журналістика…"
Смоляк безугаву торохтів, демонструючи перед Оленкою свою антипатію до редактора й тим самим завойовуючи прихильність дівчини, яка виросла на його очах, і хто б то міг подумати, що з тієї коноплиночки, котрою вітер заносив, коли бігла вранці до школи, розцвіте така пишна ружа – другої такої не здиблеш на всьому простогоні від Устєрік до Яремча…
Оленка намагалася втямити всю серйозність Смолякової мови, та заважав їй зосередитись потішний його вигляд: був листоноша одягнутий в уніформу з блискучими ґудзиками, в яку одягалися поштові службовці, мабуть, ще за Масарика: Смоляк прибув у Жаб'є із Закарпаття після війни на своєму незмінному ровері із загнутою, немов баранячі роги, керівницею, з полущеним срібним написом "Skoda" на рамі й без болотника на трансмісії, через що широкі штруксові штани листоноші були стягнуті біля кісточок прищепками від білизни, й це ще більше підкреслювало його клишоногість, а на лопухуваті вуха тиснув важкий круглий кашкет, який носили колись польські податкові екзекутори, й від цього ще дужче брижилось зморщене обличчя поштаря… Був Смоляк на голову нижчий від Оленки, тому, розмовляючи з нею, він поступався назадгузь до східців, щоб стати вище й додати собі зросту.
"А я за той час їздив до своєї Колочави на Закарпаття, щоб попрощатися з рідними стежками, бо вже старий став, мов той гриб, і ні одного знайомого обличчя там не уздрів, усі вже вивмирали відтоді, як я, ще при чехах, на цьому самому ровері розвозив пошту з Воловця по довколишніх селах, і диви – живу досі й жити буду, поки не впаду із сідла, бо така вже моя конституція, що мушу перебувати в русі…"
Оленка, зачувши про Колочаву, хотіла спинити потік Смолякової мови, та забачила, як відчинилися двері редакції, й на порозі став насуплений, мов сич, редактор Шарабуряк, об якого поштар вдарився спиною, задкуючи по східцях, щоб зрівнятися ростом з Оленкою.
"Обережно, пане Олексо, – буркнув Шарабуряк і кинув гнівно Оленці: – Попелом, попелом, сто літ тебе не бачив, чи, може, ти в мене вже не працюєш?"
"Працюю в поті чола, Онуфрію Мелитоновичу…" – хотіла відбутися жартом Оленка, проте зрозуміла, що редактор до легкої розмови не налаштований: він сердито повернувся й попрямував до свого кабінету, й за ним подалася Оленка, пропустивши попереду себе Олексу Смоляка.
І вже сидів Шарабуряк за столом у владичеській позі й мовив, простягнувши до Оленки руку:
"Давай мені, що написала, бо горить номер, і негайно шуруй у райраду до Голуба: візьми в нього інтерв'ю про будівництво туристичного комплексу на Шибеному… Й повім тобі, що скаржився на тебе заступник: ні словечком не спитала ти його про ту стройку й мовчала, мов пеньок, коли він підвозив тебе до Зеленої своїм "бобиком".
