На калиновім мості - Панч Петро

Уля, сестра моя, обгортала на столі цукерки в кольорові папірці, по копійці за десяток, для крамниці Брайловськогр. Від такої звістки вона надкусила аж дві цукерки. Ми й собі кинулись до ласощів, але схопили по потиличнику і дременули на піч кидатися гарячим просом. Іван 11 був серед нас найстарший. Він тесав серед хати шпиці на колеса, але, почувши таке, продовжував довбати колодку. Мати розгубилась: такого з батьком ще ніколи не траплялось. Г вона забігала по хаті, ніби чекаючи на гостей. Нарешті накинула на голову теплу хустку й через садок побігла до Якова Груби, який тримав корчму на шляху. Ми поприлипали до вікон:

— ІдутьІ

Серце затіпалось у грудях. Батько довго обчищав болото з чобіт, певне, стидався заходити до хати. Коли він переступив поріг, дід хитро запитав:

— Ти не чув, кажуть, шинок зачиняють? Батько відвернувся до одежі й відказав:

— Зачинили. В понятих оце ходив, а Груби десь і дома немає.

— Хоч по чарці вам піднесли?

Батько не відповів і вже заходився біля обіддя.

Яшко на печі хотів перекинутися через голову, не потрапив на черінь і скотився аж на долівку, просто під сокиру. Батько випростався і міцно склепив очі. Для нас це була найстрашніша хвилина. Легше було б, коли б він ударив або накричав, але батько ніколи не бився, тільки замірявся з заплющеними очима, а мама потім мусила прати наші штанці. Яшко виліз на піч і тільки тоді почав рюмсати.

Збуджений його писком, щиглик заспівав у клітці, синичка запурхала по кімнаті. Мати вже микала мичку на лаві, сестра обгортала на столі цукерки. Іван тесав обіддя, дід майстрував сани, а батько, як завжди, в фартусі з парусини, біля порога набивав шпиці на кобилиці. Біля лави ще стояла ступа, в якій ми товкли просо. Схопишся за вірьовочку, що звисала з сволока, і хилитаєшся, як на гойдалці. Ступа бухкає, молот гепає, сокира цюкає, а прядка хурчить і ніби виспівує: "Усі гори зеленіють..." 12 То ж мама счіівають. Уже й Уля виводить: "Тільки одна чорна..."

— Завтра дядько Данило обіцяли дати тобі нові чобітки розносити — кажу я Яшкові.

Він перестав хлипати:

— Якби назовсім.

— То він тільки, щоб обдурити па базарі: "Чобітки, нові чобітки! Бачите, шив чобітки на заказ, а вони-не при-йшлись!"

Яшко витягає щось з-під проса:

— Ось дивися, музика.

Іржавий завісок пронизливо попискує під його пальцями.

— А мені хрещений батько дадуть шарф. Вони знайшли на Буряковій повен лантух краденого товару. Ти бачив у Стьопки шарф? Червоний, і білий, і жовтий. І в мене буде такий...

Але Яшко вже заснув, і мені теж голоси в хаті бубонять, як з бочки. Я укладаюсь головою до хати, насипаю на себе гарячого проса і зразу почуваю, що лечу через подвір'я. Ухопився за ганчірку і лину вже над хатою, над клунею, над садком, аж у животі лоскотно. Нарешті сідаю на землю. І так гепнув, що аж прокинувся. Хата повна сонця, червоний щиглик пурхає попід стелею і мітить білими цятками одяг. Підметена і побризкана водою, долівка пахне землею. В хаті тихо — дід витяг надвір сани, а батько кобилицю, нема вже й ступи. Тепер будуть усе літо працювати в хліві. І ми б уже перебралися спати в хлів, так ще холодно.

Примістка, на якій ми спали, стояла в кутку хліва. В дірочку, зроблену в дошках, ми бачили все, що відбувалося в провулку. Гілля ясенів і берестів майже сходилося над ним, попідтинню росла кропива, а на дорозі — спориш. Повний місяць пливе над Боровиковою левадою, він такий ясний, ніби тонке кружало криги. Місячне сяйво пробивається крізь гілля і жовтими латками лежить на дорозі, а під тином — чорна ніч. Туди страшно дивитися — з темноти блискають два вогники, а коли вони згасли, ми побачили кішку. Вона скрадалася до нашого двору. Слідом лінькувато пробігла якась величезна собака, а збоку дрібно перебирала ніжками чорна тінь. Собака теж скочила у наш двір і тоненько затявкала.

— Наш Каштан! — дивується Яшко.— Хіба вночі собаки стають більшими?

За гончаревим садком хтось голосно заспівав: "У Києві на риночку пив чумак горілочку..." 13 Почулися голоси і в провулку, біля колодязя. Ідуть парубки. Ось уже чути насмішкуватий голос Калембета. Він розписував церкви і вмів малювати скибки червоних, як жар, кавунів і стиглий виноград, і, що б не казав, дівчата відповідали підлесливим сміхом. У неділю він приходив до Улі. В хаті зібралися всі її подруги. Ми з Яшком зазирали до хати з сіней. Калембет посадив собі на коліна Грубину дівку і зачукикав. Вона запручалась, але так, що ми з Яшком пирснули зі сміху. А Харитина схопила зі столу гітару й почала пищати на струнах, тільки вийшов зовсім не такий звук. Тоді зареготали всі, а дівка заплакала.

Тихін Боровиків, сліпий на одне око, завжди придурювався. Чути й зараз, за стіною кричить:

— Ех-ма, яка тьма!

Але його ніхто не слухає. Антон Сердюк уже заспівує: "Та туман яром, та туман яром..." 14 Його підхоплюють інші— "мороз долиною...". З парубками йдуть і дівчата. Вони теж співають, і пісня аж лящить у вухах, луною відбивається в левадках. Уже співають і на шляху: "Разлука ты, разлука 15, чужая сторона..." На Бульбашівці, на вигоні, хтось горлав, як навіжений: "Подай, подай перевозу, я й перевезуся".

Пісні розбудили солов'їв. Вони залящали і в леваді, і в садках. За хлівом, на бузині, теж тьохкав соловей, за млином у житах підпадьомкали перепели, а на весь двір вигравали цвіркуни.

Парубки пройшли стіною. В чорних чумарках всі вони здавалися кремезними, високими. Кожен вів свою дівчину, і вони біліли біля них косинками, як ромен біля дуба. В руках у кожної були квіти. Квіти пахли і з грядок біля хати. Букети нагідок, красолі стояли в кухликах на розчинених вікнах. Вони духмяніли на всю вулицю, але ще більше пахнув любисток, яким посипали долівку. З садка тягло солодкуватим духом акацій, і, мабуть, з того чманіла голова. Здавалось, пісні пахнуть, квіти співають, місяць дзвенить. Але од ляску так тихо, що чути, як по соломинці повзе хрущ, у стайні зітхає кінь, а десь далеко на шляху торохтить віз.

Яшко млявим уже голосом питає:

— Ти ким хочеш бути, коли виростеш?

— Псаломщиком у церкві, як Микола Петрович. Диви, який він гладкий.

— А я буду парубком.

Вранці в самих сорочечках ми вибігаємо на сонце й сідаємо під стіною. Яшко наче щось бачить і каже:

— Мені снився Вур.

Я ще про Вура нічого не чув. Мені снилася кішка з вугластими очима.

— А що таке Вур?

— Без шиї і без голови — один рот. Ну, такий — Вур!

У хліві батько вже точив ступку, а дід під берестком стругав вісь. Заспаний Іван повів до колодязя напувати коня. На сивому спориші кінь залишає темну стежку, рожевий дим лізе з димаря, його тінь ворушиться аж біля наших ніг.

— Тобі ще присниться Вур? Яшко крутить головою:

— Я вже буду великий.

Перед очима пролетіла пташка. Такої гарної пташки я вже ніколи не бачив.

ТРИ КОПІЙКИ ПЕРША КОПІЙКА

В той день, мабуть, щасливішого за мене у всьому світі не було: я знайшов копійку!

Вночі перед тим був великий дощ. Це я побачив вранці, коли вибіг за ворота,— вся трава нахилилася в один бік, а колії були наче вилизані язиком.

Я сів верхи на паличку й поскакав по провулку, вдаючи, що об'їжджаю норовистого коня, тому басував, ставав цапа, фицав задом і бив копитами землю. Позаду, теж на паличці, підстрибував Яшко. Під ним була, мабуть, якась кляча, бо він увесь час шмагав позад себе лозиною і кричав:

— Но, щоб ти здох!

Потім почав крутитися на одному місці, точнісінько, як наш кінь, коли йому не вистачало сили тягти важкого воза.

Отоді і блиснуло щось у колії. Наче спалахнув гнотик. Я придивився: із пришерхлої землі витикалася мідна, копійка і наче горіла на сонці.

Справжня копійка!

Мені аж дух забило: це ж я можу тепер витратити її на що захочу, і перед очима замиготіли маковики, бублики, ковбаси, чобітки... Яшко й собі обдивився копійку з усіх боків і аж зітхнув:

— Нова! За таку, мабуть, і самокат можна купити. Велосипед ми бачили тільки на обкладинці журналу

"Нива" 16, взятого старшим братом із бібліотеки. Біля велосипеда стояло двоє гарненьких хлопчиків у коротеньких штанцях, білих комірцях і з підстриженими чубчиками. Ця картинка так нам сподобалася, що ми її потихеньку вирізали.

Але я думав уже про складаний ножик, як у крамаренково-го Прокопа. Ото ножикі І шило, і пилочка, і те, що пляшки відкривати. А Прокіп і потримати нікому не дає. Отакий і я собі куплю. А ще краще — чоботи, тільки то треба багато грошей. На рипах! Ідеш, а вони — рип-рип, рип-рип. Усі б хлопці бігли слідом.

Цілий день радість розпирала мені груди, а ввечері Іван подивився на мою знахідку, вже мокру від поту, і пхекнув:

— За копійку й оселедця не купиш!

Досі я не знав, чого мені дужче хотілося — ножика чи чобіт на рипах, а тепер зрозумів, що найбільше кортіло оселедця, а Іван, певне, із заздрощів так сказав. Ого, ще й якого оселедця куплю!

Я побіг у крамницю. Вона містилася в низенькій хаті на шляху. На білій стіні чорніли широко розчинені двері, завішані вірьовками, щітками, наритниками. Під дверима стояли скриньки — одна з грудками білої крейди, друга — з ослизлими грудками солі.

У темній крамниці попід стінами тяглися заставлені різним крамом полиці — он котушки ниток, он мило, он пряники, цукерки, лавровий лист, ковбаса, он сало, он бублики, а на брудній підлозі стояли лантухи з борошном, з вівсом, діжки з дьогтем, з гасом, а між ними — діжечка з сріблястими оселедцями. Тхнуло прілим борошном, грушевою есенцією, оцтом, мишами і кошатиною. Аж важко було дихати, але такого повітря більше ніде не було, і я вдихав його на повні груди, особливо припах оселедців, хоч ті, що вивернулися поверх ропи, більше скидалися на іржаві бруски.

Продавець довго не звертав на мене уваги. Нарешті запитав:

— А тобі чого, малий?

— Оселедців,— несміливо відказав я.

— Скільки — пуд, два?

— Мені на копійку!

Продавець вернувся назад за стойку і зневажливо докинув:

— Більше не міг украсти?

— Я не крав, я копійку знайшов.

— То біжи пошукай ще дві, тоді я дам тобі такого оселедця, що за тиждень не з'їси.

Мої ілюзії почали пригасати: маковики і пряники, ковбаси і чоботи уже ледь мерехтіли, але я ще не хотів з ними розлучатись:

— А ви на копійку одріжте.

— Ось я тебе на копійку одріжу.— І взявся за ніж,

Насурмлені брови, вкрите чорною щетиною обличчя і без ножа були страшні, і я не чекав, доки він вийде з-за стойки, а хутко вибіг на вулицю із своєю копійкою.

Легко сказати—пошукай ще дві копійки, наче дощ буває щодня.