На калиновім мості - Панч Петро

Біля них зупинялися жалісливі жінки й кидали милостиню в шапки на землю,— то ячний горішок, то мідяк. Тут же стояли вряд старці з поводирями в довгих полотняних штанцях на одній шлейці і канючили милостиню в перехожих. їм теж клали в простягнуті руки.

Я дивився на старців із заздрістю: скільки вони за день назбирають грошей! Нарешті наважився й собі. Відбіг трохи далі від нашої ятки, угледів якогось панка в білому кашкеті з кокардою і з паніею під руку й несміливо вимовив:

— Дайте, не минайте!..

Пані, підтримуючи одною рукою довгу спідницю, скрухо похитала головою:

— Скільки тих жебраків розвелося.

— І ще більше буде,— відказує панок.— Розтринькують грошики по закордонах! — І чомусь сердито блимнув на мене.

Я злякався і шмигнув у натовп. Мене пані назвала жебраком, старцем. Стало так соромно, що аж сльози виступили на очах.

Ярмарок тягся два дні, але після пригоди з панком він уже не здавався мені принадним. А може, я просто стомився від невпинного гомону, вражень і куряви, яка забивала ніс. Вона осідала тільки вночі, прибита росою, і тоді повітря приємно пахло вогкою землею.

В садку почали вже достигати груші, а в мене все ще було тільки дві копійки. Мені здавалося, що я вже випробував усе, що тільки можна було. Хіба ще раз спробувати заробити, хоч і на це мало надії. Але, певно, так уже ведеться, що щастя приходить в останню хвилину.

За вигоном був вибалок, а за вибалком — вітряк. Ми туди часто бігали, щоб з вітряка глянути навколо: нас вабили левадки, серед яких проступали білі хатки. З міста виповзав широкий шлях і ховався в зеленому хуторі. За шляхом зеленіли горби, на яких теж кущилися левадки.

У неділю із шляху долітали тужливі пісні. Співали їх п'яними голосами ті, що повертали з базару. Від їхніх пісень робилося так тоскно, що аж за серце брало. Мабуть, з того я й не злюбив неділі та інші свята. Найкраще — передодень свята. Із шляху тоді линуть зовсім інші пісні. Чути, як співають парубки й дівчата:

— Ой на горі та й женці жнуть 19, А попід горою, Попід зеленою, Козаки йдуть... Гей...

ї ти відчуваєш, ніби летиш без крил, тільки небо та неозорі степи... Гей... Долиною, гей... Але гупнув бубон, завищали струни... Ото вже там курява аж до неба встає!

Ми з Яшком лежимо на примістці в хліві, затамовуємо подих і прислухаємось, а за стінами витьохкують солов'ї, сюрчать цвіркуни. Ми ніколи не могли дочекатися, доки вони замовкнуть,— засинали.

У вибалку завжди паслися гуси, але цього разу дядько Іван посіяв там просо. Вродило густе й зелене, а коли викинуло волоття, наче димом вкрилось. Щоб його не дзьобали горобці, дядько Іван поставив опудало, па нього схоже— низеньке, кругле, з кривими ногами,— але горобцям воно було не страшне, бо, коли б ми ие прибігали до вітряка, пташки здіймалися над просом і сідали на крила вітряка. Дядько Іван чухав потилицю й сердито кричав:

— Киш, щоб ви повиздихали!

Горобці трохи злітали над вітряком і тут же спускалися назад, терпляче чекали, доки піде це живе опудало.

— Ти б, Петько, ганяв мені горобців,— каже дядько Іван. Я винувато посміхаючись: це ж не мої горобці роблять

йому шкоду.

— Будеш? Я тобі копійку дам!

Я думав, що дядько жартував, але він навіть не посміхнувся. Від несподіванки на мене аж гикавка напала. Отримаю зараз копійку, дістану із схованки ще дві і вже сьогодні матиму оселедця!

Дядько Йван чомусь не поспішає. Я дивлюся на нього запитливо й стривожено. Нарешті він дає мені, але не копійку, а довгу хворостину й каже:

— Частіше їх пужай, тоді й заробиш копійку.

Щоб показати, на що я здатний, я враз так заверещав на горобців, що вони'знялися живою хмаркою і кудись полетіли, аби тільки не чути мого кувікання, гавкання, та ще й свисту.

Я став бігати до проса по кілька разів на день, навіть тоді, коли сусідські хлопці починали бавитися в кльока, або в свинки, чи в горидуба. Яшко попервах охоче бігав за мною, але коли минув тиждень і два, а просо все ще спокушало горобців, почав уникати такої одноманітної розваги. Я пообіцяв дати і йому трохи оселедця, і ми знову ганяли горобців вдвох, а іноді і втрьох: Галька теж захотіла поласитися оселедцем і цим заробити хоч маленький шматочок.

— Хоч отакісінький,— і вона показала на кінчик свого мізинчика.

Час від часу я навідувався в крамницю, щоб перевірити, чи не розпродали ще оселедців. Діжечка, як і минулого літа, стояла біля дьогтю, і в ній сріблилися густо покладені вряд рибинки.

Одного дня, коли ми прибігли до вибалка, на місці проса жовтіла тільки стерня. Навіть і снопів уже не було. "А копійка?" — перше, що спало мені на думку. На це ніхто не міг відповісти: ні гуси, які гуляли вже по стерні, ні горобці, які зиркали на мене скоса, чекаючи, коли я почну верещати. Але я більше не верещав.

За кілька днів потому було спаса20— день, коли святять біля церкви яблука, і тільки після того їх можна їсти. Ми не стали чекати, доки їх освятять, а тихцем їли й до цього. Над самою стежкою до парні, де дід гнув обіддя, росла стара яблуня, на якій родили червоні смугасті яблука. Ми давно вже їх обтрусили, а звернули на бурю.

— А де ж ділись яблука? — дивувався батько.

— Поросята поїли, поросята! —в один голос заверещали ми з пузами, що були набиті цими яблуками.

Повертаючись із церкви, зайшов дядько Иван з тіткою Тетяною, яка обдарувала нас свяченими яблуками. Але я чекав на копійку і дивився на дядька з такою виразною міною, що він таки дістав гаманця.

— Хочеш рощот получити, Петько?

Я не втримався і хутчіше ніж треба кивнув головою.

— На, хлопче, чесно заробив!

Я був певний, що заробив не тільки одну, а може, й дві, навіть три копійки. Але дядько Йван заплатив точно, як було умовлено,— одну. За якусь хвилину я з трьома копійками вже біг до крамниці. Було по обіді, і п'яні голоси сповнювали повітря надсадними криками. В такому ж стані повертався додому й мій дідусь.

— Ну да, боже милостивий... Та й горе тій чайці, та й горе небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі... Петро, коли буде тепло?..— На щось більше він уже не був спроможний і йшов далі аж до хати, опустивши руки мало не до землі.

Одного разу батько напоїв дідуся чаєм. Він пив його, мабуть, уперше, бо надто смакував, причмокував губами і хвалив. Ми, малюки, дивилися дідусеві в рот і одверто раділи: тепер дідусь замість горілки буде пити чай!

Але він знову йшов по завулку, зігнутий в дугу, і хлипав зовсім не від чаю:

— Та й горе тій чайці... Петро, коли буде тепло?..

— Ідіть уже! — насуплено відповів я і ще дужче побіг до крамниці.

Крамниця була зачинена. У вікна з хати виривалися п'яні голоси, але я все-таки постукав. Ніхто не відповів. Повертався я додому засмучений. На розі нашого завулка стояла купка хлоп'яків, головами всередину. Я б обминув їх, коли б вони не вигукували щось так завзято, і це мене спокусило. Крамарів Прокіп кричав:

— Ну, вгадуйте, орел чи решка?

Одні кричали орел, інші—решка. Прокіп пустив якось турманом угору п'ятака, всі трохи розступилися, і мідяк упав на голу землю. Голови, як по команді, нахилилися вниз і закричали:

— Орел, орел... Я вгадав, я вгадав!.. Ще кидай!

— Нема рощоту,— відказує Прокіп,— давайте на гроші грати. Угадав — виграв, не вгадав — програв. По п'ятаку, га?

Хлоп'ята винувато скривились.

— Якби на ґудзики.

— Ну, по три копійки, ну, по копійці, га? Хлоп'ята переступали з ноги на ногу, але мовчали.

А що, як мені пощастить і я виграю ще три копійки! На більше я не зазіхав. Це ж скільки буде грошей! Холодний піт виступив на лобі. Про те, що я так само можу програти усі свої три копійки, мені і в голову не приходило.

— Давай! — сказав я, захопившись.

— А чим ти будеш платити?

Я розкрив кулак, у Прокопа заіскрились очі:

— Давай! По три чи по копійці?

Я завагався, і саме в цей час із сусідньої хати вибігла розпатлана жінка і закричала:

— Рятуйте, людоньки, вбивають!

Слідом з дверей вивалився з перекривленим обличчям, розхристаний, патлатий, з сокирою в руках Степан Калитка. Ми знали, що він здирає шкуру з падла, і це робило його в наших очах ще страшнішим. Побігли до тину й припали до щілин. Жінка вже бігла на вулицю, а Калитка, заточуючись, вийшов на середину двору, гикнув і почав чухмарити волосаті груди, як ведмідь лапою.

— Уб'ю! — знову гикнув, ще дужче скривився, ударив ногою цуценя, яке надумало лащитись до нього, і повернув до хати.

Сонце яскраво-червоне сідало вже за Кирикову Січку. Надходив задушливий вечір, і я відчув ту нудьгу, яка давила мене в свята. Не хотілося вже ні вигравати, ні програвати. Я поплентався додому, навмисне збиваючи босими ногами куряву.

Немає нічого гіршого, коли сниться щось веселе. Вночі-то добре, а встанеш — і чекай на якусь неприємність. Снилося мені, що старша моя сестра Уля видавалася заміж. Справляли весілля, і стіл був рясно заставлений пирогами з печінкою, холодцями, ніби аж засніженими, оселедцями в олії, а над тарілками стояли пляшки, тільки не прозорі, в яких продавали горілку, а темні, ніби з квасом. Якось не згадаю, чи мене хто почастував горілкою, хоч людей чомусь не видно було, чи я сп'янів од нових чобітків, од нової сорочки, од музики. Знаю тільки, що вибіг у двір у самій сорочці, хоч було вже холодно, і почав танцювати. Точнісінько, як стрибає горобець по землі. Як же не танцювати, коли з усіх вікон світло падало аж на середину двору, а двір повен возів, коней...

Прокинувся я від пронизливого вищання, але то вже вищала не скрипка, а пилка, яку гострив батько. Потім пилку й сокиру він поніс на воза і засунув під сіно.

— Куди ви, тату? Батько насупився:

— Не кудикай, а то закудикаєш!

— І я з вами.

Яшко ще й не розплющив очей, а теж заверещав:

— І я, і я!..

Батько збирався їхати на хутір до тітки Домахи. Ставна, висока і вродлива тітка Домаха служила там у пана Безобразова робітницею, а потім стала його невінчаною дружиною. Па-н Безобразов мав невеличкий маєток і все господарювання по ньому поклав на тітку Домаху, а сам сидів літо й зиму в місті, де у нього був свій будинок. Ні з ким із рідних тьоті Домахи не родичався, а прийде хто, ховається за троє дверей. Ми бачили, що інші тітки заздрили тьоті Домасі, хоч вона чомусь почувала себе перед ними винуватою.

Батько їхав на хутір дістати берестка на колодки для коліс.