На калиновім мості - Панч Петро
Але поступово "Петрівна" відпало, і стала вона Танею. А наблизилися літні канікули — і нам уже не хотілося розлучатись.
— А ви приїздіть до нас на хутір,— запропонувала Таня. Ходнєву я збрехав, що запрошують в гості і його. І ми
вдвох уже ледь дочекалися суботи, в яку сказано їхати на полтавські степи.
Замолоду ми ладні одружитися з усіма дівчатами і... ні з ким. Може, тому так щиро плакав я уві сні, коли якось приснилося, що одружуюсь. Прощаючись з бояринами, відчув себе так, ніби йду не до вінця, а на страту. Ох, як же я гірко плакав. Навіть прокинувся з мокрими очима. Але чого саме плакав, так і не второпав,— чи мені страшно було змужнілості, чи жаль за парубоцькою безтурботністю.
На станції Мала Перещепина вийшли з поїзда. Перше, що ми побачили,— фаетон, запряжений парою вгодованих коней. Так, це для нас І мені знову згадався сон. Мимохіть відчув, як мого серця торкнувся холодок.
Сіли до фаетона на м'яких ресорах. Зразу ж за селом починався степ. Розпечене сонце вже опускалося в зелені лани, мов у море, і лани ці ставали сизими, потім бузковими, Нарешті почали вкриватися срібним серпанком. Рівна дорога, мов зелена плахта, слалася аж до горизонту, на якому виднілася церква. А коли коні повернули праворуч під прямим кутом, така ж дорога знову потяглася до обрію, і попереду показалася ще одна церква. Вони маячили, мов сторожові вежі, на яких лежала опукла баня синього неба.
Коли б не тупіт коней та не вуркотіння коліс, схоже на вуркотіння кота на колінах, важко було б помітити, що ми пересуваємось. По обидва боки шляху без кінця і краю колосилися пшениці, оздоблені синіми волошками, рожевими цвіточками березки і білою кашкою. Сріблясті з чорним трясогузки невтомно бігли попереду коней. Хижі кібці, що сиділи по узбіччю, аж доки не наближалися до них коні, лінькувато перелітали далі і знову сідали узбіч дороги. Коні наближаються — вони знову злітають.
Верстов за п'ятнадцять в ніс ударив густий дух конопель. Це означало, що десь близько є житло. В балці розташувався хутірець Свистунівка. Наша поява розбудила всіх собак. Кудлаті, страшні, з реп'яхами в хвостах, вони кидалися або до коней, або до коліс і вили на всі голоси, аж доки не діставали від Свирида батога.
За хутором знову тягся рівний, як скатерка, степ, а на обрії маячили церкви далеких сіл.
— А ото попереду й наша,— нарешті обізвався Свирид, тикаючи пужалном у степ.
— А скільки ще верстов? — питаю.
— Як по-нашому, п'ятнадцять з гаком, ну, по-вчено-му — не знаю: на цьому не практиковані.
— А чиї це лани?
— Панськії
— Ну, а якого пана?
— Гриневича!
Нарешті Свирид набрався сміливості. Напівобернувся на козлах і запитав нас:
— Ну, а ви теж на менини до Григоровича чи по службі?
— А хто це — Григорович?
— Та наш же хазяїн — Петро Григорович.
— Коли ж він іменинник?
— Кажуть, ніби завтра. Значить, не на менини. То, мабуть, нащот закладної? І чоловік, сказати б, не гуляка, а от не вистачає. Діти! Троє дівчат та хлопець, і всі вчаться. Тягнись, коли ходиш у дворянах. Лісок продав, а це вже й землю закладає.
— А багато землі?
— Як на кого, то й багато. Аж сто десятин.
— У Гриневича більше?
— Так то ж над панами пан. Це ще не все, що бачили. Далі посесор уже тримає.
— І ви щось орендуєте?
— Стане пан з мужвою водитися. Дохман йому на тарілочці принесе оренду, ще й у ручку пані поцілує.
З наших балачок, хоч і притишених, Свирид, мабуть, домислив, що "паничі з Полтави" їдуть до Григоровича не по службі. І, мабуть, в науку нам стиха замурликав:
— Та й не жалко мені52
Та й ні на кого,
Тільки жалко мені
На йотця свого.
На йотця свого
На старенького,
Оженив мене, молоденького...
Ми з Ходнєвим справді були молоді і в женихи ще не пхались. Проте від його пісні холодок торкався мого серцяї
Екіпаж, колихаючись, в'їхав на великий двір. Двоє кудлатих собак з страшними мордами кинулись назустріч, але дівчина ломакою хутко загнала їх під поміст. На відкритій веранді на нас уже чекали обидві сестри, а в кімнаті зустріла й третя, найстарша. Як і подобало курсистці, в неї були розумні очі, трохи іронічний вираз пісного обличчя і рівний голос.
Гімназист Сашко дивився на нас, як і інші гімназисти, скептично і намагався триматися осторонь. Адже не до нього приїхали.
Господаря дому десь не було. До вітальні вийшла огрядна, з лукавими очима і ще вродливим обличчям господиня і зразу повелася з нами, як з рідними.
— Ви ж, мабуть, їсти хочете? — проказала вона співчут* ливо.— Дівчата, чарувати кавалерів ще встигнете. Просіть до столу.
За все своє життя я вперше опинився в панському маєтку. Мимохіть це сковувало рухи, язик. Проте я придивляв-вся довкола з цікавістю.
Садиба розкинулась на березі річки Орелі, за якою густою стіною зеленів ліс Будинок під бляхою був одноповерховий. В кутку великої кімнати, що правила за вітальню, стояло піаніно, в кабінеті — ломберний столик, що говорив за рівень культури хазяїв. Ще одна кімната розгороджена на дві, а поруч — їдальня. Пахло парним молоком і сушеними вишнями. За будинком пнувся нагору занедбаний садок, а за хлівом до річки тяглися городи. Був ще посеред двору колодязь з журавлем і довгим жолобом. Ніякої огорожі не видно.
Садиба лежала серед степу, мов велике гніздо, бо до найближчого хутірця було верстов зо дві, а з протилежного боку, на високому березі річки, здіймався курган, мабуть, ще скіфських часів, його ми бачили із степу. Було враження, що то якийсь велетень забув у житах свою шапку.
Спали ми разом з Сашком у коморі, а розбудила нас курка, яка голосно засокотіла під самими дверима. У шпаринки пробивалось золоте вже проміння.
Рожеві од вранішнього сонця простори, широка річка в очеретах, мелодійна вимова, щедра гостинність хазяїв — все це було ніби втіленням в життя Гоголевих53 "Вечорів на хуторі біля Диканьки".
Те, що наймити поралися біля худоби, наймички доїли корів, а інші пололи город, аж ніяк не порушувало тих чар, якими я був сповнений з самого ранку. Для них був будень, а для мене свято!
За сніданком познайомилися і з Петром Григоровичем. Він був у широких штанях, вишитій сорочці, з примруженими очима, в яких відсвічувала добрість. Підсилювала це ще й лагідна посмішка на поголеному обличчі з шпакуватими вусами і посрібленим волоссям на голові. Тепер стало зрозуміло, чому меблі в домі були не стільки красиві, як дебелі, бо інакше б вони не витримали восьмипудової ваги господаря. До ваги він мав і відповідну комплекцію: високий на зріст, широкий у плечах, дужий на силу.
Петро Григорович усім своїм виглядом був реальним втіленням моєї уяви про степовиків.
По обіді, коли ми вже встигли накататися на човнах по Орелі, сходити на курган, звідки було видно аж п'ятнадцять сіл і хуторів, намокнути до останньої нитки під раптовим дощем, почали заїжджатися гості. Для повного уявлення про степовиків саме їх і не вистачало.
Першим приїхав конякою з мотузяними иаритниками далекий родич з цапиною борідкою, з короткими рукавами і в таких же підсмиканих брюках. Убогість костюма, яку важко було приховати, намагався затушкувати жвавістю і балакучістю. Але першим словом його було запитання:
— Мартиновича запросили?
— Він і без запрошення прибуде,— відказала господиня з нотками іронії.
Слідом приїхав брат Петра Григоровича, без ніг, але веселий на вдачу. Ми вже чули, що половина дітей на хуторі подібні до нього, а його діти схожі на кучера Митро-фана.
— Мартиновича сповістили? — спитав і він.
— А то, бач, сам не знає.
— Кажуть, уже весь степ об'їздив з своєю музикою.
— Нехай чоловік хоч з цього потішиться.
— А жінка дома сидить: дохазяйнувались, що і на люди вже нема в чім показатись.
Господиня важко зітхнула. Чи то співчувала, чи й саму це турбувало.
Потім прибули дві дами. Ходнєв штовхнув мене ліктем:
— Дама просто приємна і дама у всіх відношеннях приємна 54.
"Ніякої іншої рекомендації вони не потребували.
Нарешті на подвір'я в'їхала бричка, в якій було насипом людей. Вона нагадувала балагулу, що возить пасажирів на Поділлі. Першим зліз з брички худий і високий, в пожмаканому вбранні чолов'яга, але на голові був білий кашкет з червоною околичкою. Шляхтич! З великою обережністю він зняв з брички щось замотане в ряденце. Потім почали, стрибати, мов кури з сідала, й інші. А Таня, яка стояла з нами на веранді, називала кожного по черзі:
