На калиновім мості - Панч Петро

І доки він вимовив слово "шкурника", його безногий дядько зняв високо брови:

— Цебто усі ми шкурники, небоже? Це ж чия така заповідь, соціалістів?

Пожмаканий Мартинович повчально сказав:

— Теорія соціалізму облудна і хибна.

— Правильно! — підтримав його родич з короткими рукавами.— Мужики не пнуться до революції. А що витівають по містах робітники, так із жиру бісяться!

— Столипін57 теж так думає,— сказав заникуючись Сашко.

— Ну й молодчина Столипін. Боже його сохрани! — пихато проказала дама приємна у всіх відношеннях.

— А ви знаєте, що сказав граф Толстой? — вигукнув учитель, підбадьорений Сашком.— "Самодержавие есть форма правления отжившая! Все это отжило и идеалами не может быть. Нужна революция..."

— Як, як? — витяг вперед шию родич з короткими рукавами.

— А ти, хлопче, не пащекуй,— уже загрозливо вимовив Мартинович.— Квод ліцет йові...— Але збився і докінчив уже по-своєму: — Що дозволено Юпітеру, не дозволено бикові, як кажуть по-латині. Я не консерватор, я й не революціонер.

— А молиться за царя,— стиха проказав до нас землемір.

— А я ніякої політики не визнаю,— мовив брат без ніг.— Не вірю і в революцію.

— А в бога? —■ вже голосно запитав землемір.

— Богові до мене байдуже, як і мені до нього.

— Павло Григорович з глузду з'їхав! — перехрестила випнуті груди дама просто приємна.— Ти що, турок чи православний?

— Дрібний шляхтич я, Маріє Гнатівно, як і ти. Шляхтичі, у яких ні мети, ні надії. Порожнісінько і в оборі, і в коморі.

А до чого тут шляхта? — ображено сказав Мартинович.

— Правда, шляхта не винувата. Вона веселиться, п'є й гуляє. А більшого від нас ніхто й не вимагає.

Левицький, який досі намагався бути найменш помітним, враз обернувся до Павла Григоровича й істерично вигукнув:

— Так,— так! Правильно, Павле Григоровичу! Скажіть, яка корисна думка зросла на нашій ниві? Яка примітна істина вийшла з нашого середовища? Га?

Петро Григорович, намагаючись звести все на жарт, з посмішкою сказав:

— Левицький, не міряй на свій аршин, У тебе всі корисні думки вилітають у дірку в капелюсі.

Я зиркнув на капелюх, який він все ще мняв у руках,— в ньому й справді була велика дірка.

— А то, скажете, не правда? — вигукнув Левицький.— Що ми дали світу? Чому ми його навчили?

Дерти сім шкур з мужика! — вставив іронічно Сашко.

— Може, скажете, які ми висунули ідеї над Французьку комуну58? Чи сприяли прогресу?

Мартинович боязко озирнувся:

— Хоч я не консерватор, але... з такими балачками... І ти теж, Павле Григоровичу, придержи язика за зубами.

Павло Григорович голосно зареготав:

— Ти мене, Мартинович, в ліберали не ший. А хочеш знати, що я думаю, так слухай. Все це буза. У нас є, слава богу, цар-государ, і йому видніше, які треба чи не треба робити реформи.

— Коли на те вже пішло, то я можу нагадати Левиць-кому про його божка Герцена59. Чому ти про нього забув? — не вгамовувався Мартинович.— Чи, може, й він уже нічого не вартий?

— Облиште, панове! — уже без посмішки вигукнув Петро Григорович.— Дівчата, ступайте допоможіть матері.

— Я відповім,— сказав Левицький.— Пан Герцен теж недалеко від нас одкотився. Він також дивився на царювання Олександра II60, як ви на царювання Миколи II61.

— Що, що?

— Я кажу про його статтю в "Колоколе"62...

— Мартинович, заводь свою машину! Розпатякались! — уже сердито вигукнув господар.— А ти, Сашко, не забувай, що тобі з завтрашнього дня вже треба думати про військову службу, а не про революцію. Який Бакунін63 знайшовся!

— Я царям не служу і до вашого військового начальника не поїду! — вигукнув у відповідь Сашко і демонстра-тивнр підійшов до Левицького.

— Чортзна-що верзе! — через силу осміхнувся батько.— Сказано, дитина ще!

Мартинович заходився біля грамофона, його оточили старші.

На якусь хвилину запанувала напружена тиша. Всі робили вигляд, що уважно слухають, як рипить . пружиною Мартинович, заводячи грамофон.

Ми з Ходнєвим підійшли до вчителя і землеміра, хоч я боявся, щоб вони не продовжували балачок. Досить уже й того, що харківський губернатор не хотів видавати мені свідоцтва про політичну благонадійність при вступі в землемірне училище. Але ще більше я боявся, що виявлю свою політичну неграмотність. В землемірному училищі чомусь менш за все говорили про політику. Ми намагались не відставати од життя, але наші прагнення були спрямовані в бік моральної етики. Треба бути чесним. Чесним відносно товаришів, дівчат, роботи.

Програма навчання в училищі була велика, працювати доводилося багато, а до того ще й щорічна практика. І на читання книжок лишалося мило часу. Більше того, ми навіть не утруднювали себе визначенням свого політичного кредо. Одне було ясно, що праві партії для нас чужі, і тим більше монархісти. А далі цього не йшло.

Неголений учитель, як я й гадав, зразу ж запитав:

— Ну, як вам подобаються наші доморощені політики? Та, на щастя, його перебив огрядний простуватий землемір:

— І ви, значить, маєте намір витирати у панів кутки? Його запитання кольнуло мене. Я вже бачив, що і він,

і вчитель огиналися перед шляхтою, яка, може, і не варта їх. Але я намагався заспокоїти себе і тому відказав:

— А без цього не можна?

— Щоб, значить, між молотом і ковадлом? Для дядьків ми теж уже чужі. Бачать же: хто виходить на столипінські хутори, тому й земельку кращу нарізують. Політика хитра, а жар нашими руками загрібають.

Грамофон спершу засичав, потім зарипів. І аж нарешті приємний голос Вяльцевої заспівав:

— Ой полна, полна коробушка,64 Есть и ситец и парча...

З кімнат вибігли дівчата, вийшла розпарена господиня, навіть виткнулись наймички з кухні. А від хлівів спішили наймити. У всіх на лицях здивування й захоплення: звичай-на':скринька й труба, як величезна квітка з "кручених паничів", а виводить на весь двір. От почули й полільниці і теж чимдуж біжать до веранди. Мартинович стояв біля грамофона з таким виглядом, наче це співала не Вяльцева, а він сам.

З другої пластинки полинув густий бархатний голос Віри Паніиої, яка брала низи не гірше московського протодиякона Михайлова:

— Колокольчики-бубенчики звенят, Простодушную рассказывают быль...

На обличчях у всіх сяяла блаженна усмішка. Але коли Мартинович поставив третю пластинку і присутні почули, як придворна капела заспівала "Иже херувиме" Бортнянського65, у всіх обличчя враз видовжились, стали урочистими, очі ублажились. Хто був у шапці — скинув і навіть перехрестився.

Під враженням почутого уже не іменинник, а Мартино-вич, який умів так гарно "грати на грамофоні", став центральною особою. Він перший і поріг переступив, коли господиня запросила всіх до столу. Левицький приїхав непрошений, він це розумів і тому поплівся останнім.

Уже була глупа ніч, коли остання бричка з гостями від'їхала од ґанку. А коли не стало чути їх, з темноти виринули постаті неголеного вчителя і землеміра. Для них у бричках не знайшлося місця, а скоріше про них просто забули. Похмуро озирнувшись на освітлені вікна, обидва кудись зачавкали по болоту.

Злива, яка почалася ще вдосвіта, перешкодила нам виїхати на станцію вранці, а на вечірній поїзд можна їхати й по обіді. Втручання природи в наше гостювання несподівано прискорило події.

День почався, як завжди, з курликання журавля над колодязем, мукання худоби біля корита, сокотання курей під коморою, ґелґотання гусей на спориші і перегукування наймитів, але все це мене вже не цікавило. З кожною годиною я все більше відчував гіркоту розлуки з Танею, тому ми шукали будь-якої нагоди, аби залишитися вдвох.

' Так опинилися в зруйнованій альтанці, аж у кінці саду. Серце стало битись частіше.

— Слухай, Таню, я... Нам треба... Я вже давно...

— Я сама хотіла,— перебила мене Таня з сумним виглядом.—Ти думаєш, що ніхто не здогадується?..

— Про що?

Я ще й сам не знав нічого. Про що ж можуть догадуватися сторонні?

— Про що?

— Ти ж бачив, до нас у Полтаві більше ніхто, крім вас, не був вхожий. Батьки...

— Ну, чого ти зупинилась?

Мене це починало дратувати: до чистого кохання, безтілесного, як повітря, терпкого, як вино, лякливого, як ластівка, дотикалася проза життя.

Я починаю відчувати, ніби невимовні чари опускаються в якусь каламуть.

— Ну, кажи, кажи...

— Батьки кажуть, що це несерйозно. Я далі так не можу.

— І ти так думаєш?

— Батько... Ці дорікання... Я не можу...

— Я зараз побалакаю з ним!

Петро Григорович був у своєму кабінеті. Заболочені чоботи, широкі штани, вишита сорочка. Наступають жнива, посивілу голову обсіли клопоти. Я втратив свій запал і несміливо промимрив:

— Я хочу...

Петро Григорович, стримуючи роздратування, перебив:

— Коней? Жнива, хлопці. Не до катання.

— Я хочу... руки...

Петро Григорович закліпав віями.

— Чого, чого?

— Я хочупросити руки... Ми серйозно з Танею...

— Тьху! — ніби розрядився він.— Вам що, життя набридло? Сказано, молоде, дурне.— Але очі його вже іскрилися добрим сміхом.

По обіді розпогодилось. Світило сонце, парувала земля. Знову затупотіли коні, і знову завуркотіли колеса, наче кіт на колінах, але чомусь не так мелодійно, як два дні тому: я уже був заручений. Багато було вражень, але обмінюватися ними з Ходневим чомусь не хотілося. Замість цього в голову пхалася пісенька:

— Та й не жалко мені Та й ні на кого, Тільки жалко мені На йотця свого, Оженив мене, молодого...

Я оглянувся — на веранді все ще стояли три сестри, і над ними підносилася, як дуб над орішиною, постать Петра Григоровича.

Тільки через рік Тетяна Петрівна стала моєю дружиною, а я вже закінчив Одеське артилерійське училище і на другий день після вінчання виїхав у армію: йшла війна з німцями.

Коли спалахнула громадянська війна, я був в армії. Тетяна Петрівна жила у моїх батьків, а по степах України все ще гуляла чубата анархія. Темними ночами на хуторах лунали постріли і моторошно вили собаки.

Телеграма

Валки Посуиьки Панченку Наташа66 і папа67 забиті сімнадцятого увечері

Сашко68

ЦАР БЕЗ ТРОНУ

З придворною дамою цариці Марії Федорівни я зустрівся у вітальні відомої артистки Марийського театру69 Смета-, ніної.

Господиня підвела мене до жінки, яка артистично маскувала свій вік чорним єдвабом, що робив її фігуру ставною, як її тонка усмішка обличчя — ні старим, ні молодим, а просто приємним.

— Бредова Ада Вікентіївна,— повела господиня рукою в її бік.