На калиновім мості - Панч Петро

А в хаті на нього справді чекав отаман Зелений і мав з ним довгу розмову без свідків.

Коли я згадую прізвище Крючковського, перед моїми очима вимальовується довга Олександрівська вулиця в Полтаві, по ній біжить довготелесий і босий хлопчина років п'ятнадцяти з свіжими газетами в руках і голосно вигукує:

— Останні новини — Киципка полетіла в Берлін, останні новини — Киципка...

— О, Крючковський уже щось вигадав! — посміхаються перехожі.

Киципкою в Полтаві прозивали стару повію.

ПО ДОРОЗІ В ЛІТЕРАТУРУ

Експлуатація людини людиною буває різна. Одних примушують заради шматка хліба над силу працювати, інших — над силу гуляти. Саме так експлуатував мене в тринадцять

років начальник канцелярії інституту шляхетних дівчат Па-далка. Я служив у нього помічником бухгалтера. Кисло посміхаючись, він казав:

— Будете гуляти, купіть мені дві скляні банки для варення.

На другий день я мав, гуляючи, купити струни для гітари. На третій — мазь для черевиків.

— Гуталін, гуталін. Не забудете? Гуталін!

І так щодня, хоч мені аж ніяк не хотілося прогулюватись по брудних вулицях Харкова. Та ще в задуху, коли повітря робиться аж кислим од смороду. До того ж я жив на Пісках, а названі крамниці чомусь були тільки на протилежних околицях міста. Мабуть, там дешевше все можна купити. Від самої згадки про таку далеку дорогу у мене вже починали боліти ноги. Алея мусив іти гуляти, бо то був наказ. Поскаржитися було нікому, і я виливав своє горе на папері.

Я написав п'єсу "Павук".

На мій власний погляд, вона вийшла гостра. Зміст, правда, превалював над формою, але господиня, у якої я винай-мав кімнату, була байдужа не тільки до драматургії, а навіть до всієї культури. Не стала оцінювати п'єсу, а оцінила лише цупкі сторінки з бухгалтерської книги, на яких вона була написана, і загорнула в них оселедці.

Це була перша образа письменницького самолюбства. Далі вона повторювалася ще не раз, але вже в більш вишуканій формі, бо то вже чинили люди, вчені на цьому. Перша образа каменем лягла мені на серце, і десять років після цього я не брався за перо.

В тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році, коли почалася українізація вивісок і оголошень ("Зубовий врач", "Здається покой, хід через унутреності хозяйки"), мій колишній учитель Решетняк почав зустрічати мене вигуками:

— Залізяку на пузяку — гоп! Бери, мели, їж!

— Крім ваших безглуздих прикладів, є й справжня українська мова,— відказував я, уже надто роздратований. Решетняк народився в сусідньому селі. Батьки його були, правда, міщани, але їм на думку не спадало глузувати з рідної мови. А синок — вийшов у пани.

Було літо, і за кабінет мені правив садок. Я сів під вишнею і написав оповідання "Перегони"88. Фабула була вигадана, зміст гіперболізований, але персонажі правдиві. Не без хвилювання прочитав його Решетнякові. Він почав сміятись. Усе більше й більше, в зморшках під очима вже набігли сльози від сміху. Мені тьохкає серце, і я теж починаю зриватися на сміх. Але яке було моє розчарування, коли я розкумекав, що у Решетняка викликала сміх не ситуація, не образна мова, не народний гумор оповідання, а парші, що заїли кобилу.

Я пішов од нього розгублений, зневірений. Може, я не маю кебети, щоб написати щось гарне? А може, краще писати віршами? Але коли вже творити вірші, то тільки оригінальної форми. Нам не потрібен переспів ні Пушкіна, ні Шевченка. Нам потрібна їхня геніальність. І я написав:

— Село,

Хто його не знає? Під верби сховалось

воно,

Став посередині сяє...

"Знає", "сяє"! Невже для поезії так мало треба? Я пригадав "раєшник" з журналу "Жало"89, і мені стало соромно. Тому ніхто й не побачив цих рядків.

А одної ночі ми гуляли з моїм приятелем Іваном Маи-дричем у полі за школою. Біля пробитої через сніг дороги дрімали вітряки. Сині тіні від них лягали на білий сніг, який блискав, іскрився, туго рипів під ногами.

Велике поле було обрамлене темними левадами і гаями. Цей чудовий краєвид викликав у мого приятеля глибоке зітхання.

— Ех, якби цю красу та відбити на папері! — гукнув він захоплено.

Повернувшись до хати, я сів біля каганця, який на ті часи був за свічку і за електрику, і написав оповідання "Руїна"90. В основу сюжету поклав зруйновану війною церкву. А там, де церква, там і містика. Хоч я і без агітації не вірив у бога, але форма потягла за собою й зміст.

Це оповідання не побачило світу. Я постидався прочитати його навіть своєму приятелю.

В тисяча дев'ятсот двадцять першому році я демобілізувався з лав Червоної Армії і повернувся до своєї спеціальності, набутої в землемірному училищі. Тепер мав справу з селянами і з їхньою заповітною мрією — з землею. Саме це й дало мені матеріал для оповідання "Культурне господарство Колеса"9!.

Принцип соціалістичної системи "Хто не робить, той не їсть" починав набирати реальних рис, але куркулі намагалися різними засобами перехитрити радянські закони. Це й стало темою твору. Оповідання було написане примітивно, натуралістично, але те, що його видрукувала газета "Вісті ВУЦВКу"92, заохотило мене до написання цілої низки оповідань з життя периферії, побут якої я знав краще за якийсь інший.

Підбадьорював і лист з редакції "Вістей" від критика Володимира Коряка93: "Присилайте ще такі нариси!" Хай і нариси. Але оскільки з кожним новим рядком я все більше вдавався до домислу, а то й вимислу, то називав нові речі вже свідомо — оповіданнями.

Я маю на увазі "Перекупка"94, "Прийди й розсуди"9*, "Савчині бариші" 96 й інші оповідання, написані вже під псевдонімом — Максим Отава. їх залюбки друкувала газета "Селянська правда"97, а згодом вони склали мою першу збірку "Поза життям" 98.

Ще задовго до цього я з батьками часто їздив по ярмарках. На мене вони справляли велике враження. Особливо коли спадав гомін дня і тільки під возами ще блимали вогники. Я дивився й дивився на них, аж доки не засинав на брезенті, щоб із сонечком схопитися на ноги й дивуватися, чому ярмарок уже клекоче, як смола на вогні.

Про ярмарки на Вкраїні я нічого не написав, і в той же час вони стали основою моєї творчості. Бо що таке наше життя, як не той же ярмарок? Ми беремо від інших те, що потрібно нам, і віддаємо, що потрібно іншим. Це вже невичерпне джерело для творчості. Так я гадав, пишучи свої перші оповідання. Але з часом зрозумів, що у відтворенні життя ще не велика заслуга. Не більша ніж наставити дзеркало. А радянський письменник має бути не холодним дзеркалом, а совісним хірургом.

Так прийшло до мене розуміння потреби переборення пасивного споглядання, що зветься натуралізмом.

Вважаючи себе хірургом життя, письменник тим самим уже ставить перед собою завдання глибоко осмислювати його.

На цей шлях я ступив, вже починаючи з повістей "З моря", "Повість наших днів".

І тільки після цього, знявши шапку, сказав* — Здрастуй, літературо!

ЧОГО ЦЕ МЕНІ КОШТУЄ

В оповіданні "Данило Харитонович" 99 йдеться про мого дядька Данила та про чобітки, які мені довелося розношувати, і я залюбки вмістив би його в цю книжку. Але воно не раз уже друкувалось, і хто захоче його прочитати, знайде в п'ятому томі моїх творів, а я краще розповім про його наслідки.

"Дядько Данило та тітка Марія. Як тільки минете греблю, кого завгодно спитайте, де вони живуть. Вам і скажуть:

"Он там, зараз за церквою, така собі в садочку хатка. Тільки якщо до них, то добре стукайте, бо хвіртка, мабуть, засунена".

Такий початок мого оповідання, що раніше називалося "Бій преподобний".

З цього часу починається і розплата за нього.

Книжка опинилася в шкільній бібліотеці м. Валок, де в цей час дядько Данило мусив знову звернутися до адвоката.

— Ото хотів я свою садибу на сиріток відписати, а тепер бачу, що й мої небожата не кращі за сиріт. Петро (це про мене), кажуть, десь у письменники найнявся. Ну, доки діти малі, може, хоч з прошеинів проживе. А менший хрещеник мій, топ хоче патента брати на торгівлю. Теж, мабуть, піде по миру. Так що краще я свою левадку на них відпишу.

— Так вона ж націоналізована,— казав адвокат.

— А хіба я цьому винен? Самі вони робили революцію, цехай самі тепер і викручуються.

Може, того самого дня, може, другого біля колодязя, поставивши цеберки на цямрини, троє сусідок теж дискутували навколо мого імені.

— І де ж вона її взяла?

— Ніби із школи. Все слово в слово про вашого Данила. Мій Матей мало кишок не порвав.

Моя мати, вбита горем і соромом, що породила такого сина, гірко зітхає. Від колодязя вона зайшла до Матея і, випросивши у школярки на хвилинку цю книжку, понесла її додому з такою ж радістю, як непман повістку про добровільне самооподаткування.

— Олю,— звернулась вона до невістки, витираючи сльози,— на подивись, що це вигадав Петро. А Данило ще тільки сьогодні згадував про нього.

Під час читки вона й не помітила, як замість сліз з її очей бризкав уже справжній сміх. І тільки наприкінці опам'яталась і знову видавила кілька сльозинок.

— І не придумаю, як його показати цю книжечку вашому дядькові.

Коли мати переступила поріг дядькової хати із словами: "Спаси вас, господи", він саме радився з сусідою, яку частку левадки відписати мені, а яку — моєму братові.

— Воно хоч і по чверть десятини, а все-таки на вулиці не валяється.

— Мо', добрим словом коли згадають,— вставила мама. І губи її зрадливо засмикались. Відвернувшись, вона тицьнула дядькові книжку.

— Молитва?

— Доки були дома, доти й молитви згадували. Петро наш сочинив.

Дядько Данило був неписьменний. Він передав книжку сусіді, а сам надів окуляри і почав слухати.

При слові "церква" побожно перехрестився, але хутко його очі вже тривожно почали бігати з книжки на сусіду, на маму і знову на книжку.

Він знрву почав хреститися, але вже не побожно, а ніби відмахуючись од справжніх чортів.

— Отаке, отаке вигадав, хай бог милує!

Нарешті терпець йому увірвався. Він видер із рук сусіди книжку і жбурнув її в грубку, де горіли дрова. Мати зірвалася з місця.

— Ой господи, що ви робите, братець. Це ж йому, мабуть, сочииеніе таке задано!

— Еге ж, сочинєніє. То революцію сочинили, а тепер уже й на мене сочиняють. Ідіть собі, сестрице, ідіть. Ви теж погрязли во гріхах!

Мати не перечила. Похнюпивши голову, обтяжену гріхами, подибала до церкви.

Згодом я одержав од Яшка, мого брата, листа, що закінчувався такими словами:

"...Надішли нам книжку "Бій преподобний", бо вчителька вимагає її від Матеєвої Теклі, а Текля вимагає від мами, а мама плачуть, бо дядько Данило цю книжку спалили.

Смикнуло ж тебе за язик, чи яким там місцем ви пишете.