На калиновім мості - Панч Петро
Поступово він, мабуть, уже забуз, чому опинився в цій кімнаті і залюбки розповідав про свій Гадяч, про чарівні вечори. А коли задавав я запитання, він схоплювався і мов заведений тараторив: "Точно так, нікак нєт, ваша імператорська величність!"
— Ти як почуваепї себе щодо здоров'я? — запитав Суходолов.
— То фельдфебель вигадує, ваше благородіє. А я здоровий.
— Що він вигадує?
В цей час прийшов фельдфебель з двома солдатами. Ми розповіли йому, в чім справа. Він слухав, стоячи струнко, але в бік Даниленка кидав люті погляди.
— Точно так, ваші благородія! — І покрутив біля лоба пальцем. А на Даниленка враз гримнув: — Пішов вон сцю-дова, хохлацька мордо!
Даниленко враз втяг голову в плечі, зморщився і, мов побитий пес, подибав до передпокою. Рагозін сказав:
— На таких плечах не довго втримається царський трон!
РЕВОЛЮЦІЯ
Фельдфебель вскочив до їдальні офіцерського зібрання, на смерть переляканий, і крикнув:
— Бунт, ваші благородія!
Ми саме ласували гречаною кашею, запеченою в морських черепашках. І тому, мабуть, реакція була уповільнена.
— В чім справа, Мартииенко?— иевдоволено спитав старший офіцер.
— Всіх виганяють з казарми... на Петербург...
— Хто?
— Солдати з піхоти. Я хотів... Кричать: "На плац, на плац!" І бах, бах! Мало мене не вбили...
Ми схопилися з-за столу, стали одягатись. А командир батареї все ще допитувався у фельдфебеля:
— Чого на плац? На який плац?
— В Петербурзі, кажуть, революція, ваше благородіє! З цього моменту і починається в моєму житті нова ера.
Ще два дні тому наш дивізіон переїхав з Царського Села до Красного81 на практичну стрільбу. Гармати йшли своїм ходом і десь застряли в заметах. А командири їхали поїздом через Петроград.
Переїжджаючи з Царськосельського вокзалу на Балтійський, ми вже бачили по вулицях столиці посилені патрулі поліції на конях, які розганяли не тільки демонстрації робітників, а й купка людей. Звична картина, але угледіли й незвичне. По Невському проспекту сунула велика колона. Над головами майоріли червоні платки, й стяги, і транспаранти з грізними словами: "Долой царя!", "Хлеба!" Біля Анічкового мосту з-за рогу вискочив кінний загін поліції, і пристав ударив шаблею жінку, яка несла червоний прапор. Робітники тут же стягли його з коня і кинули у Фонтанку, Поліція почала махати шаблями, ще й загін козаків з'явився. Але від козаків уже тікали не робітники, а поліція.
В поїзді почули й таке:
— Учбова команда Волинського полку, яка тільки три дні тому розстрілювала демонстрації робітників, вчора забила свого командира і вийшла на вулицю з червоним прапором.
— Революція?
— Ну, до цього ще далеко. Із ставки від Миколи II командуючий військом Петроградської військової округи одержав розпорядження: "Наказую завтра ж припинити в столиці безладдя..." А генерали вже постараються, будьте певні. Що крові проллється багато, це факт!
В батареї було тільки двоє офіцерів кадрових. Решта, як і я, вчорашні студенти. І тому ставлення до подій було далеко не однакове. Почувши від переполошеного фельдфебеля: "В Петербурзі революція", молодші командири реагували одностайно:
— Пішли, хутко їдьмо!
— Куди? — розгублено запитав старший офіцер.
— Туди, куди наші солдати. Чи ви хочете, щоб зразу опинилися за бортом. їдьмо!
— Не дозволяю! — зарепетував командир батареї.
— Ну, то лишайтеся самі!
Такий непослух у військовий час карався воєнно-польовим судом. Ми це знали і все-таки вибігли з їдальні. Пішов за нами, також сам не свій, і старший офіцер. А позаду чувся істеричний крик командира батареї. Однак на нього вже ніхто не звертав уваги.
Своїх солдатів ми наздогнали вже біля піхотних ^ казарм. Ополченці теж уже лаштувалися на снігу в похід ї брали з собою навіть похідні кухні. Смеркалось. В одному вікні тимчасових бараків, побудованих на сто тисяч солдатів, з яких комплектувалися маршові роти, блимав вогник.
Біля єдиної свічки сиділи офіцери піхотного полку, мов па одірваній крижині.
— Пора виступати,— кажемо ми.
— А ви що, їдете з солдатами? — дивується полковник.
— А то ж як?
— З бунтарями? Ви що ж, гадаєте, що так і не знайдеться кому їх перестріляти?
— Цар розпустив Державну думуі
— Значить, треба було!
— Але ж, кажуть, вона не послухалась.
— Завтра до Петрограда прибуває сам цар. Кінна гвардія одержала наказ негайно виступити з Новгорода на столицю. Вона покаже вам кузьчииу мать!
Дев'яносто тисяч солдатів нарешті рушили на Петроград, а їхні офіцери залишилися біля недогарка свічки.
Десь уже напівдорозі стало видно, як в Оранієнбаумі82 щось горить, жевріло небо і над Петроградом. З кожним кроком настрій у солдатів підвищувався. Раптом колону перестрів якийсь полковник у санчатах і сердито запитав:
— Ви за кого? Уряд скинуто. Державна дума, всупереч наказу царя, утворила Тимчасовий комітет83!
— Ура! Ура! —закричали солдати.
— То кому ви йдете на підтримку? Бунтарям чи...
Але солдати продовжували кричати "ура", і полковник повернув коня назад, ще більш сердитий.
Те, що ми були заодно з своїми солдатами "за Тимчасовий комітет", їм було до вподоби. Проте з командирами вони вже перестали рахуватись. Керував ними хтось інший. Коли ми біля станції Логово зробили привал, а самі зайшли до буфету погрітись, солдати без нашої команди знялися й пішли далі. Довелося знову доганяти.
Вогонь завжди збуджує людину, а тому, що попереду горіло не звичайне вогнище, а ціла арка Нарвської застави, заграва на солдатів уже вплинула як клич до бою. Це було видно з того, як вони з ревом кинулися до будинку, з якого почулися постріли з кулемета. Вогники блимали із слухового вікна, але за кілька хвилин брязнули шибки, звідти полетів кулемет "шоша", а слідом за ним — і городовик.
До нас під'їхав на коні офіцер військової академії з червоною пов'язкою на рукаві. З його вуст ми почули вдруге:
— В Петрограді революція! Ви за кого?
— За Тимчасовий комітет! — загукали солдати.
— Тоді йдіть на Балтійський вокзал і чекайте розпорядження.
— А що то горить?
— Поліцейський участок!
— Ура, ура! — закричали солдати.— Революція, бий фараонів!
Але поліцай, якого скинули з шостого поверху, вже лежав на тротуарі бездиханний.
Навколо все бурувало: одного городовика було мало, щоб задоволити жадобу помсти за всю історичну несправедливість щодо руського солдата, мужика і робітника. Ми їхали попереду, теж сповнені бунтарським духом, але почували себе, як завислий над безоднею. Досить комусь одному гукнути: "Бий командирів!" — і це було б зроблено за одну хвилину.
Балтійський вокзал нагадував потривожений мурашник. Там були солдати Оранієнбаумського кулеметного полку. Своїми тачанками з кулеметами вони заставили весь круглий майдан перед вокзалом. Усі були збуджені, рухливі і один з-перед одного викладали почуті новини.
— Ні, ви тільки послухайте, що писала цариця у ставку царя Миколи про революцію: "Это хулиганское движение. Мальчишки и девчонки бегают и кричат, что у них нет хлеба ("От падло!" — солдат),—просто для того, чтобы создать возбуждение,— и рабочие, которые мешают и другим работать ("Ну й стерво!" — солдат). Если бы погода была очень холодная, они все, вероятно, сидели бы дома". Га?
Солдати дружно засміялись.
— Ти що, за ад'ютанта в цариці, чи що? — почувся чийсь скептичний голос.— Звідки це знаєш?
Солдат читав з папірця. Він акуратно згорнув аркушик, засунув його за пазуху і хитро підморгнув:
— Значить, знаю. А як знаю, то вже моя справа. Згодом я серед документів громадянської війни надибав
цього самого листа. Солдат процитував його слово в слово. Він, мабуть, не знав тільки, що у відповідь Микола II писав цариці: "Беспорядки в войсках происходят от роты выздоравливающих, как я слышал. Удивляюсь, что делает Павел?* Он должен был бы держать их в руках".
— Жандарма піймали! — крикнув хтось.— Ось ведуть!
Через зал до коменданта солдати провели вусатого дядька в смушевій шапці й цивільному пальті, але з-під нього визирали діагоналеві брюки, заправлені в наваксовані чоботи.
* Командуючий гвардією.
— А що я чув, братики! — горлав інший солдат. Але, що він сказав далі, не довелося почути, бо ще голосніше закричало кілька голосів:
— Фараони стріляють!
З протилежного будинку тукав кулемет.
Солдати забігали, заметушилися, закричали. Виявилося, що з ними не було жодного офіцера: всі по дорозі до Петрограда повтікали. Тоді вони звернулися до нас:
— Ми їх зараз ліквідуємо. Дайте тільки командира! Доки уладновували цю справу, стрілянина вже вщухла.
Цього поліцая разом з кулеметом, як і першого, скинули з горища на тротуар і без командира.
Минула ніч, настав уже й день, а ніякого розпорядження ні від кого не поступало. Про пас, певне, забули. Ми вирішили самі зголоситися в Тимчасовий комітет і доповісти про підтримку його нашим артилерійським дивізіоном. Гармат ми з собою, правда, не привезли, бо це був дивізіон далекобійних гармат системи "Вікерс", для перекидання якого потрібно кілька залізничних ешелонів. Але всі солдати, аж п'ятсот чоловік, були озброєні револьверами. Озброїлися, правда, вони самі, розбивши батарейні цейхгаузи.
До делегації солдати визначили мене і ще двох рядових.
Тимчасовий комітет містився в приміщенні Державної думи на Шпалерній вулиці. Дістатися туди можна тільки пішки, і ми рушили залюбки, бо на кожній вулиці було щось цікавого. В одному місці група солдатів і робітників силкувалася скинути з даху величезного двоглавого орла. Певне, зробити це було не так легко, бо робітники почали рубати йому ноги й крила сокирою і скидати на вогнище, яке палало на тротуарі.
Надворі стояв міцний мороз, був ще й східний вітер, і вогнища палали всюди, тільки не для того, щоб на них спалити царські емблеми. Треба було й грітися людям.
По вулицях пробігали вантажні машини, повні солдатів. По одному лежало й на крилах. Вони виставляли вперед рушниці з багнетами, тому машини мали грізний вигляд. З одної полетіли, підхоплені вітром, листівки. Це був Маніфест Центрального Комітету РСДРП (б), що закликав до створення Тимчасового революційного уряду. Я встиг прочитати тільки три рядки: "Громадяни! Братськими дружними зусиллями повсталих ми закріпили новий лад свободи, що народжується на руїнах самодержавства!.." Якийсь солдат, певне, був невдоволений з мого бурмотіння, видер у мене листівку:
— А дай ще я почитаю!
На шинелі у мене блищали погони з трьома зірками, але літній солдат уже не звертав на них ніякої уваги.
