На калиновім мості - Панч Петро
Тут же стояв на білій драбинці дощомір.
Школярі заходили тепер до школи, як до церкви, а коли вчитель загадував роботу в саду, всі на це тільки й чекали: .тут були незнані породи яблунь, вишень, слив, по боках доріжок смужки шовкової трави, за нею — стьожки квітів, які вбирали очі, а пахощі забивали дух.
Під вікнами школи зеленіли густі кущі. Досить простягти руку, і можна вже гратися чи кетягами бузку, чи білосніжним жасмином. Учителька сердито зачинила вікно й забрала з парт зошити з диктантами:
— Тупиця Марко! Чому це ти скрізь пишеш просте "є"? Марко робить здивовані очі:
— Хресті-бог, Глафіро Семенівно, пишу "ять", а виходить "є"!
— Пересядь на другу парту. Це тобі від бузку в голові потьмарилось.
Марко пришелепувато посміхається, але сідає на своє місце. Учителька спалахує:
— Останешся без обіду. "~ І вибігає з класу.
Але коли скінчилися уроки, Тупиця кидає в торбу читанку "Наше родное" (ми, не розуміючи, що це значить, вимовляли разом — "Нашеродное") і простує до дверей. Завшколою заступає йому дорогу.
— Останься без обіду! — каже він насуплено.
Тупиця мовчки суне далі. Завшколою бере його за плечі й безцеремонно повертає назад, але Тупиця пручається/ Учитель червоніє від злості, згрібає його вже обома руками. Марко мовчки бере завшколою за петельки, і вони обоє котяться па підлогу. Ми на дверях винувато лупаємо очима. Нарешті учитель посадив-таки Тупицю за парту, а щоб він не втік, замкнув клас. Тупиця Марко сидів у порожньому класі до вечора, а цей вечір був незвичайний.
Ми грали на вулиці у кльока. Ставили в городок клинець і від дучки влучали в нього палицями. Коли ти збив клинець, треба підняти свою палицю і бігти назад наввипередки з тим, хто підхопив і знову поставив у городок клинець. Хто першим "умочить" палицю в дучку, той битиме знову, а хто спізниться — іде ставити клинець.
Уже вечоріло, бузкові сутінки обволікали завулок, за вітряком небо стало жовтогаряче, і збитий на вулиці порох був рожевий, як малина з молоком. До батька прийшов Кар-по, Улин чоловік. Він був чимсь стурбований, говорив пошепки і часто визирав на вулицю, а там повиходили люди з усіх дворів, і всі теж про щось тривожно перешіптувалися. Ми облишили грати в кльока і забігали між дорослими. На дітей піхто не звертав уваги, і ми хутко дізналися, що мужики заходилися біля панських економій. Ніби сам великий князь Михайло, наслідник царя, їздить на білому коні й велить розбирати панські маєтки. Цієї ночі збиралися йти в Кантакузівку на економію пана Яхонтова.
Коли ми встали вранці і вибігли погрітися на сонці, Іван уже показував один дубовий поручень з головою лева з якогось крісла, книжку, дуже дрібно надруковану, і круглі рамці з картою заможної пані. Ми з Яшком вибігли на шлях. Од Водопою тяглися гарби, повні мішків або хатнього начиння. Учитель Павло Григорович сидів на лавці перед школою і докірливо хитав головою. В цей день у школі не було навчання. В повітрі стояла срібна імла, сонце теж укрилось імлою. Стало тоскно, може, тому, що дорослі теж ходили похнюплені.
Увечері знову прийшов Карпо ще більш схвильований; він уже десь чув, що наїхала, каральна експедиція харківського генерал-губернатора Оболенського і козаки б'ють усіх, хто розбирав економії. Степана Яловенка за те, що не скинув шапки перед губернатором, побили на шляху, і він, мабуть помре. Семен Воловик узяв з цукроварні тільки мішок цукру на медяники, якими торгував на базарі, але Семен уже більше не буде торгувати,— цукор висипав у колодязь, а сам пішов на левадки і втопився в рівчаку. Вода була тільки на три пальці вище рота. Ми побігли пити солодку воду. Люди вже виливали той колодязь. Ніхто не плакав. Навпаки, сміялись, бо Максим Груба приніс з панських покоїв погруддя якогось генерала, а почувши про козаків, вкинув його у нужник. Тепер цілий день сидить там з дрюком і аж плаче: ніяк не може втовкмачити генерала в помиї,—^все виринає.
Карпо теж ходив у маєток і приніс одну ковдру. Він уже закопав її в землю, а зверху посадив сливу, але козаки нишпорять всюди.
— Може, назад віднести? Батько, насупивши брови, мовчав.
— Кажуть, довкола економії вже цілий вал виріс з плугів, з борін. На подвір'ї економ бере всіх на записку, так вони в полі й скидають.
— Чортибатька-що,— буркнув нарешті батько,— цюкнули, а не перерубали! Тепер нашивайте хлопці, на зад-ницю лубки.
Кінні стражники ще того вечора почали гнати лірдей цілими купами до тюрми, що біліла на Сінному базарі.
Василь поставив у городок кльока, я звалив його ногою і заплакав:
— Не хочу вже гратись.
У школі було два класи по два відділи. В таблиці множення двічі по два становило чотири, але в мене вийшло п'ять. Не допомогли й пряники, які батько передав перед випускними іспитами вчителеві. А які ж смачні були "м'ятні", "шоколадні" і дрібненькі "гербики".
— Гарний у тебе батько,— сказав учитель, ламаючи через зуб м'який пряник.—А ти ледар. Посидиш іще рік.
— А як дроби дуже маленькі. Я ж цілі числа правильно складаю.
— На той рік і з дрібними справишся,— відказав учитель.
Принесене нарешті свідоцтво про закінчення школи батько взяв у рамки й повісив на стіні.
— Тепер на осінь підеш у городське училище23. Батько дивився кудись вперед і про себе посміхався.
В центрі міста, проти собору, стояв під тополями низенький будиночок з широким вікном посередині. На пе-ремінках із двору вибігали школярі в сіреньких сорочках, підперезаних реміняками з сріблястими бляхами. На бляхах і на кашкетах було дві літери — "Г. У.". Школярів з Посуньківської школи розбирала заздрість на тих учнів і за чепурну уніформу, і за те, що вони вчилися у вищому початковому училищі. З нього можна було поступити у гімназію або в реальне училище. Тих, хто закінчив Посунь-ківську школу, в міському училищі брали до четвертого класу.
Почувши від батька, що вчитимуся там, я з підстрибом вискочив на вулицю. Тепер буду гімназистом, можу бути навіть учителем, не тільки псаломщиком. У школі в мене буде затишно, школярі цілими днями садитимуть садок і квіти, розведемо бджіл, кожен клас матиме свою пасіку, свій город, робитимемо вистави. Все село приходитиме дивитися, і жодного ледаря Fie буде в школі... Я б ще щось придумав, але вже опинився за хвірткою. Хлопці на вулиці грали в бабки. Ягнячі маслаки по два стояли на землі, як старенькі бабусі. Ставив кожен порівну, а забирав стільки, скільки збивав; для цього відходили на десять кроків і поціляли битком з трохи більшого маслака, наллятого свинцем.
Коли б нас не заганяли спати, ми б грали в бабки день і ніч. Цікаво так само бігати до вітряка за школою. Коли злізти аж на поміст, видно зелені ліси за Ґонтовим Яром і за Кириковою Січкою, балку за Яловеиковим млином і хрест на посуньківській церкві.
Можна ще побігти на ставок. Біля кузень були кладки, з протилежного боку — купальня, де дрімав маленький човен. Там він і згнив серед зеленої ряски. Коли перейти греблю, обсаджену вербами, можна побачити, як Каруник у шкіряному мішку буде везти на станцію пошту.
Садок уже був жовтогарячий від стиглих груш і яблук. Щоранку вони вкривали жовтими кружалами землю, ми збирали їх повні цеберки й зсипали в коморі.
Коли вже на току біля клуні виросло два стіжечки,— один жита, другий пшениці,— батько спитав:
— Ти в книжку заглядаєш?
Я вирішив обов'язково розшукати підручники, але наспіла молотьба. Ми чекали на цей день, як на свято. Ще за три дні батько гладенько вистругав тік і притрусив його соломкою. Нарешті зранку привезли молотарку. Всі хлопчаки завулка бігли слідом і дивилися на нас заздрими очима: ми з Яшком і Василь Боровиків будемо поганяти коней.
Молотьбу скінчили до обіду. Дерева в садку вкрилися порохом, а новий ожеред соломи і зовсім затулив од двору садок. Пахло свіжою половою і збоїнами, від чого робилося тоскно і зовсім не хотілося шукати підручників, до того ж
8а два дні буде перша пречиста 24, храмовий празник на По-суньках. Після обідні в церкві приїхали тітка й дядько з Халимонівки. Вони голосно розмовляли про свої хуторянські справи, а я з сумом думав про завтрашні іспити і ніяк не міг пригадати, що ми взагалі всі п'ять років учили в школі. Мабуть, тільки читати й писати, бо це в мене хоч погано, але виходило.
Нарешті настало 16 серпня. Я прийшов до міського училища на іспити. На мені хоч і була вже сіра сорочка, але треба ще писати диктант. Потім задали завдання на дроби. Я побачив дрібненькі десяті й соті, з якими завжди чомусь не ладив, і завертівся, мов хрущ на шпичці. Обернувся назад,—там сидів Головко Дмитро, він усе знає і мені підкаже: Але передо мною, як сиза хмара, виріс страшний учитель Кудрявцев, у форменому сюртуці. Я потягся до передньої парти — знову Кудрявцев. Я вбік — Кудрявцев. Далі вже нічого, жодної цифри, навіть цілої, не бачив, крім Кудрявцева з широким червоним обличчям. Він ніби плавав у тумані і застилав мені очі.
Батько з сумом подивився на мене, коли я з сльозами на носі причвалав додому, і сказав:
— Думав хоч тебе вивести в люди. Ну, раз не хочеш — іди волам хвости крутити.
— А якби вам дроби задали,— крізь сльози відказав я.
Небо було сіре, під ногами чавкало болото, а з мокрих стріх нудно спадали краплі, стрибали на тріски й розбивались на маленькі дроби.
У Народному домі по Водолазькій вулиці на різдво, й на Великдень25, і ще один раз улітку місцеві аматори влаштовували вистави. Це були свята. Грали українську п'єсу "Пан Штукаревич". Я з надзвичайно суворим виглядом ходжу поміж рядами і перевіряю квитки. Перевіряю навіть у своїх знайомих, роблячи вигляд, що не впізнаю.
На мені куртка з шинельного сукна, і я в ній схожий на лицаря, закованого в срібні лати. До цього спричинився в основному Матій Яковииа, який не міг вирішити, що мені шити — піджак чи пальто. Одягтися по-міському мені треба було тому, що я вже третій місяць служу в Вал-ківськім товаристві тверезості, яке відало чайними всього повіту, а містилося в Народному домі.
Моя служба не мала визначення. Може, тому мені нічого й не платили. Але я мусив кожен день ходити на пошту й розносити пакети по місту, а у вільний час переписувати різні папери,
Перед сценою за низеньким бар'єром оркестр пробував інструменти. Диригував Тихін Рудаков, який мав бути ковалем, а чомусь цілими днями грав на кларнеті.
