На калиновім мості - Панч Петро
Найкраща порода: волокна в бересту так покручені, що колодка ніколи не трісне. Міцне з нього і обіддя, а вже на шпиці треба, щоб волокна в дереві не заважали колоти колодки на рівні бруски. На це найбільш придатний ясен. І стругати легко, і від рашпіля не костричиться.
Коли ми виїхали за хутір Водопій, який було видно з вітряка, перед очима почав розгортатися степ. Хіба десь далеко над стернею виткнеться зелена мичка, якийсь хутірець або панський маєток. Я вже знав, що праворуч зеленіє "економія" пана Яхонтова. То був великий пан, головний над панами у нашому місті. Колись я бачив його,— їхав шляхом до міста в блискучому фаетоні і сам аж блищав, особливо біла борода. Далі мала бути економія пані Задонської, але нам треба було звертати із широкого шляху на вузеньку дорогу до хутора. Біля дороги — криниця. Батько став напувати коня.
— І я хочу!
— Вона погана, аж зацвіла.
Але я канючив, аж поки батько не сказав:
— Ну, на, та не пий багато!
Вода була справді погана, але я надудлився її так, що живіт аж сорочку нап'яв.
їдемо далі. Де-не-де орють на зяб, за плугами літає гайвороння і видзьобує черв'ячки із вивернутих вологих скиб. Де-не-де ще бовваніють копи. Тож господар не допроситься в хазяїв коней, щоб звезти лічені снопи, їх уже зверху видзьобали горобці, а знизу поточили миші. У мене бурчить в животі, далі вже починає боліти. Я випростовуюсь на сіні — болить, піджимаю коліна — ще дужче.
Доки доїхали до хутора, я тільки те й робив, що зіскакував з воза і відбігав од дороги, але біль не вгамовувався.
На хуторі батько привітався з сестрою не з радістю, а з тривогою:
— Чи ти не маєш чого від живота малому?
— Це Петько? Мабуть, води напився із степової криниці?
— На біса ви її тримаєте? Тільки людей труїте! — сердився батько.
— А в жиива де коня напоїш? Потрібна. Я зараз... Запарені перетинки від волоських горіхів хоч і гіркі, але
живіт боліти перестав і вже можна було обдивитися, куди ми приїхали. Садиба, здавалося, доживала віку: дахи на будівлях взялися зеленим мохом, тини в кропиві похилились, від воріт залишилися самі стовпи, тільки за будинком буяли високі дерева та під вікнами цвіли собачі рожі, красоля, нагідки.
Коли ми з батьком зайшли до кімнати, два моїх двоюрідних брати і сестричка, побачивши чужих., прожогом кинулися під стіл, під ліжко і не вилазили звідти, як їх не дли-кали, аж доки ми не поїхали з хутора.
І тільки тепер я згадав про оселедця.
Щойно під'їхали до двору, я стрибнув з воза й погнав до крамниці.
Ще з порога крикнув:
— Аж на три копійки!
— Чого? — байдуже спитав неголений крамар.
— Оселедця!
— А "здрастуй" твоє де? Дома забув? Я засоромився і вже тихше сказав:
— Здрастуйте. Оселедця...
Я думав, що він знову спитає: "Пуд, два?" Але крамар мовчки загорнув у папір оселедця й ткнув мені:
— На, та знай мою добрість!
Повертався я додому з підстрибом і час від часу облизував хвіст оселедця, який аж іскрився од солі. Мені вже стало шкода, що я пообіцяв дати по шматочку Яшкові й Гальці. Наче вони заробили? Почав думати, як би їх обдурити, тоді б я наївся на цілий тиждень, а може, й на рік.
У дворі не видно було нікого. Я тихцем скрався під ко-мору, одвернувся в куток і заходився ласувати. Спочатку почав чистити, але оселедець був такий сухий, що я насилу здер з нього шкірку. Сіль сипалася на поміст, як сніг. Вкусив раз, укусив двічі і відчуваю, як від солі мені аж щелепи зводить. Але перемагаю себе, а для бадьорості проказую слова, які чув колись за столом: "їжте, очі, хоч повилазьте, бачили, що купували!" І в цей час відчуваю, як мене хтось шмагнув по плечах батогом. Я скинувся. Позаду стояв батько, на віддалі — Яшко, а під возом сиділа навпочіпки Галька.
То ж Яшко й Галька прибігли за оселедцем. Вони думають, що я ненажера, а я, може, тому й не поділився з ними, що це був не оселедець, а ніби якась засолена тріска, а мене ще й батогом. За що?
— Щоб самому тільки нажертись! — проказав батько, націляючись ще раз потягти мене батогом.
— Ви б попробували його самі з'їсти! — Мене взяло за серце: наче легко було назбирати аж три копійки, наче легко з'їсти такого оселедця, в мене всі руки аж білі від солі, і я заревів на весь двір. Мені стало себе шкода. Я почав розтирати сльози кулачками і відчув, як в очі зайшла сіль, позаходила і у виразки на щоках. Я почав уже кричати. Аж батько злякався:
— Біжи, дурню, промий очі!
За сльозами я не бачив уже стежки, а батько повів мене за руку до хати. Біля воза рюмсала Галька. Яшко теж підтягав носом. Мабуть, їм було шкода мене, а може, оселедця, від якого лишилися самі кісточки та сухий хвіст.
СТЕЖКА ДО МІСТА
За садком, біля дороги, було глинище. Влітку на ньому цілими днями верещала дітвора, стрибаючи в жовту яму, де завжди валялася дохла кішка або собака. По зелених пагорках паслися вівці, білі гуси щипали травичку, а свиня рила писком.
Іноді на глинищах отаборювалися цигани, тоді дітвора ставала на віддалі голопузою стіною і, смокчучи пальці, боязко дивилась, як цигани ворушаться в своїх дірявих наметах.
Глинище одним краєм виходило до Полтавського шляху. В дальньому кутку стояв на горбку почорнілий стовпчик із зарубкою збоку. Тут кінчалося місто Валки, і далі пролягав уже громадський вигін, па якому були гамазеї з хлібом. За вигоном крутився Болюбашів вітряк, а далі, аж до Водопою, було поле. Отут, у хлібах, завжди й підпадьомкали перепели.
Щоб бути псаломщиком, треба вміти читати. Батько охоче нас навчав, тільки вимагав водити по літерах не пальцем, а вказівкою, виструганою з ясеневої тріски. Коли я вже читав буквар, на вигоні почали копати рівчаки і класти в них цеглу. На червоному підмурку виросла біленька школа, обнесена від шляху штахетами. Над ворітьми підносилась дуга з прорізаними посередині цифрами — "1898".
Хоч Галька була старшою за мене аж на два роки, а Сердюків Антон уже парубкував, нас усіх записали до першого класу. В кожному класі стіни густо обвішані кольоровими малюнками. Мені найбільше подобався малюнок з бородатим Авраамом21. Якби ангел не схопив його за руку, він заколов би Ісаака22, бо той уже навіть не пручався. На всіх малюнках люди були в барвистих полотнах і в постолах, а в Боровиківському завулку восени не можна пройти навіть у юхтових чоботях, краще обходити левадками, коли кому треба до міста, а хоч до церкви.
У другому класі висіла карта, на якій між рудими землями з синіми жилками, як на руках у нашої бабусі, наче плавали у воді великі літери. Коли ці літери складали докупи, виходило "Атлантический океан". Павло Пересада, з Гонтового Яру, раз сказав на уроці "акіан". Ми зареготали, а вчитель, Павло Григорович, навіть похвалив його:
— Він правильно говорить. Так і треба по-російському вимовлять: "акіан", щоб "а" чулось. Повтори, Тупиця.
Марко Тупиця, з Бабирки, засопів, звівся над партою, мало не до стелі, і з натугою сказав:
— Алантатічеський акаяні
— Сам ти — акаянний. СядьІ
З попом Слюсаревим Маркові довелося ще гірше. Він на уроці закону божого прочитав у книжці: "Мытарь вынул кошелек..."
— Ну, досить,— говорить піп,— тепер повтори, що ти прочитав.
— Мытарь вынув... кошелку.
— Кошелек,— поправив Слюсарев.
— Вынув... ко... кошелку,— повторив Марко.
— Кошелек,— вже сердиться піп. •
— Ко-ко-шелку,— крізь сльози знову каже Марко. Слюсарев ударив його по голові лінійкою.
— Що це, іроде? — і суне йому під ніс свій "кошелек", Марко уже заревів, як бугай:
— Гаманець!
Піп плюнув і пішов з класу.
Я, щоб придобритись учителеві, коли писали програми до іспитів, обвів усі великі літери двома рисочками. Всю справу зіпсував Григорій Білецький. Тільки-но вчитель здивовано почав придивлятися до цих літер, Білецький позаду мене пропищав:
— Пане вчителю, дозвольте сказати. "— Що тобі?
"— Михайло Тимченко воздух перемінив! Учитель кинув мені назад зошит і подерся на вікно відчиняти кватирку.
— А ти, Тимченко, стань в угол!
Михайло мовчки став під стіну і стишка показав кулак Білецькому. Минуло півгодини, ми продовжували списувати програми, а Михайло все ще стояв у кутку і переминався з ноги на ногу. Нарешті підніс догори два пальці:
— Пане вчителю, дозвольте вийти!
— Стій, мене не обдуриш!
Минула ще якась хвилина. Вчитель глянув на підлогу біля ніг Тимченка й замахав руками:
— Можеш, можеш іти, Тимченко! Михайло пішов, якось дивно не згинаючи ніг. Нарешті дід Яловенко зателенькав, у дзвінок.
За вікнами вигін парував під сонцем, уже жовтіли козельці, зеленіли кущики пасльону, пробивався спориш. У Не-стеровій леваді білів терен, і на дубках голосно кричали іволги. Це там уся галявина синіє від пролісків, між ними визирає волохатий ряст, рожевий медок, хитаються на сизих стеблах червоні голівки жаб'ячого часнику, а по закопу уже жовтіють тюльпани. Але після уроків ще треба йти копати ямки під садок біля школи.
Учитель Павло Григорович з першого ж дня заходився заводити біля школи великий садок. Дерева привозили десь аж із Харкова, а садити їх мали школярі. Вже була посаджена від шляху широка алея з тополь, а під ними — держидерево. За гамазеями посадили проти сонця кілька кущів винограду, а ще далі зробили перевали для розсадника. До-
вкола всього саду було посаджено не знане досі у нас дерево лох, або маслина. Учитель таке саме дерево показував школярам на малюнку, де Ісус Христос їде на ослі.
— Тому маслина називається ще єрусалимська верба,— пояснював він.
Але на вербу воно зовсім не схоже, бо має сиві листочки, а галузки вкриті такими колючками, що коли кущі виросли вищі за тин, так жодна корова до саду не могла продертись. Друге не знане у Валках дерево було тутове, або шовковиця, з лапастим листям. Цим листям учитель годував шовковиків. Ми з Яшком у себе теж посадили шовковицю і вигодували на підвіконні аж три таких гусениці, а потім кинули їм пожмаканого паперу. Зелена гусінь залізла туди і почала обмотувати себе павутинкою, аж доки зовсім не сховалась у рожевий кокон. Такі кокони учитель збирав і од-правляв аж до Москви на фабрику.
Учні ще продовжували садовити нові дерева, а біленька школа вже визирала із зеленого віночка. Довкола були вистругані стежечки й посилані пісочком, рівчачки під деревами тяглись по шнурочку, в колі із синіх квітів стояло кілька вуликів, і над ними вигравали золоті бджоли.
