На калиновім мості - Панч Петро
Ось уже з місяць і краплини не випало, хоч і ходили в поле з охрестами. Та й хоч би пішов дощ, так тепер Боровиків Василь перший вибіжить на вулицю. Ще вдосвіта. А він і з-під землі дістане.
Мої мрії почали розвіюватися, та й з копійкою набридло вже ховатись. Із золотої вона вже стала чомусь руда, аж чорна, як мої п'яти, і я закопав її в садку під вишнею.
ДРУГА КОПІЙКА
Це було якесь свято, бо в хаті змазали долівку, навіть поклали біля порога ряденце витирати ноги. Надворі болото по самі вуха. Прийшов дядько Павло з тіткою Ориною. Вона сухенька, чорненька, а він — як нетесана колода. У них була хата під бляхою, а в нас під соломою, і ми з повагою дивилися на такого гостя. Завітав дядько Хома — патлатий, широкоплечий і дужий. Хоч і в нього була хата під бляхою, але від нього і від сухої сірої тітки Орини несло таким духом, наче в хату внесли чинбарний чан. Третім прийшов дядько Іван з жінкою Тетяною, і кімната сповнилася його крикливим голосом. Жив він у глухому провулку, і хата його теж була під соломою, як і наша, а подарунки приносив найкращі. Одного разу, подарував мені навіть червоний шарф, коли інші дали тільки по пиріжку.
— Бач, який у тебе щедрий хрещений батько,— з заздрістю сказав Яшко.— А мій навіть і пиріжка не дав.
Тепер я теж з нетерпінням чекав, чим обдарує мене дядько Іван. Тітка Тетяна дала вже по жмені гарбузового насіння, але я не спускав очей з дядька Івана. Він, мабуть, помітив, посміхнувся, хоч це й важко було угледіти за його густою бородою, але в нього сміялися ще й круглі очі, і він простяг мені копійку.
— Підростеш,— сказав,— буде на хату!
Я поцілував його в руку і від радості щось таке забелькотів, що й сам не розібрав.
Коли б надворі не заходила вже ніч, я б зразу ж побіг в садок і відкопав там сховану копійку, щоб подивитися на обидві разом. Такого капіталу ще ні в кого не було, ні в Яшка, ні в Гальки, моєї старшої сестрички, а може, навіть і у Івана, хоч він ходив уже в школу.
— А де ти закопав свою копійку? — спитав він, коли я хвалився перед ним своїм багатством.
— Під вишнею.
— Під якою?
В садку було тільки дві вишні.
— Під крайньою.
— Попрощайся з своєю копійкою: там батя вчора викопали яму для попелу.
Я чомусь по-дурному посміхнувся, потім скривився, як від хріну, і заревів на всю Хату.
Мене не стали заспокоювати, а батько відчинив двері у темні сіни і штовхнув під зад коліном.
— Охолонь там трохи, хлопче!
В сінях справді було холодно, але можна перебігти до другої кімнати, коли б я не образився на всіх: у мене таке горе, а вони ще й посміялися. Гаразд, я вирішив на зло їм простудитись. Отак і буду стояти на долівці босий, аж доки не вмру. Але в кімнаті чомусь ущух гомін, тільки чулося щось схоже на мекання вівці. Цікавість переборола і образу, і жаль за копійкою. Розмазуючи сльози по щоках, я тихенько знову зайшов до хати.
Тут уже горіла велика лампа, тітки, як рябі кури на сідалі, сиділи попід стіною, а дядьки довкола столу. Всі вони були в чумарках, чоботи наквацьовані дьогтем, а голови— оливою. Покарбовані виразками й зарослі волоссям обличчя були строгі й святкові. Перед дядьком Павлом лежала розкрита Біблія 17, він тикав у неї кривим пальцем і, мов силкуючись перестрибнути через рів, викрикував склади: "...і ре-ре-ч-че...". Потім з полегшенням зводив склади докупи — "рече го-го-с... госпо-по-подь... господь...". Тітки побожно перехрестились. Дядько Павло зирнув на них і підвищив голос: "...из-из-зы-зыд-зыд...". Слово "изыдите" ніяк йому не давалось, він придавив його пальцем, як блощицю, знову згадав, як дивився в Народному домі18 "ку-медію":
— Отак і на театрах, зика, тика, а не розбереш, що й до чого. Наче й по-нашому балакають, а як у книжці. Тільки дівка як жива, з коромислом і з відрами, така алюрна та вродлива, як наша вчителька.
— То тому тебе й понесло в таку грязюку. Старе луб'я, а туди ж,— проказала тітка Орина.
— Про що ж вони балакали? — голосно, наче він був не в кімнаті, а на толоці, запитав дядько Йван.
— Та мені захотілося спати, так я й пішов подрімати на тарантасі.
Доки розмовляли про виставу, дядько Павло закрив біблію і тихенько відсунув її під лікоть. Позбувшись отого "изыдите", він аж зітхнув з полегшенням:
— Якби на мене, я б отих артистів у плуг запрягав. Більше б користі було!
Ми з Яшком сиділи на ліжку вряд, як ластівки на дроті, і непомітно поснули.
Прокинувся я аж вночі, але вже не на ліжку, а в гарячому просі на печі. Розплющив очі, з кутка на мене незмигно дивився Ісус Христос І завжди він навертає за мною очі. Інших образів майже не видно, хоч їх повен куток, бо осінній ранок був похмурий, а віконця в хаті малі.
Образи навели на думку про вчорашнє читання дядьком Павлом Біблії, про інших дядьків, і я аж підскочив. А де ж копійка?
Стрімголов стрибнув на долівку. Серед хати біля кобилиці дід, схожий на Миколая-угодника, тільки не в синіх шатах, а в штанях на очкурі, стругав обід. Батько тут же тесав шпиці. Глиняна долівка біліла від трісок, за вікнами висів туман, спітнілі шибки плакали.
Я дивився на всіх очманілими очима. Біля печі поралась мати й запитала:
— Дверей не знайдеш, чи що?
— Копійка,— зарюмсав я.
— Він під вишнею свою копійку закопав,— пояснив Іван, одягаючись уже в школу.— А батя там яму викопали.
— Та, що вчора, копійка! — уже репетував я.
— От бачиш, з грішми заведешся, біди наберешся,— посміхнувся батько.
^Почали шукати гуртом. Копійка валялася на долівці біля ліжка, де я заснув. Тепер я затис її в кулак, що аж побіліла рука. І знову перед очима замиготіли маковики, бублики, ковбаси і оселедці. А коли відшукаю і другу копійку, тоді чого тільки не накуплю. Та виразно нічого уявити не міг. Може, тому, що не дуже надіявся на першу копійку, хоч вона спокійно лежала в коробочці з-під сірників, там, де я закопав, бо яму батько викопав під іншою вишнею. Тепер я й другу копійку додав до першої.
Залишилося здобути ще одну копійку — і тоді здійсниться моя мрія.
ТРЕТЯ КОПІЙКА
Вдень по коліях дзюрчала тала водичка, жовта від кінських кізяків, а вночі замерзала. Вкривалася то сизою, то білою плівкою. Вдариш по ній закаблуком, лід хрусне і розсиплеться скляними уламками. Хоч серед двору стирчала ще гора з снігу, але він уже почорнів, і тільки санчата, покинуті на ній, нагадували, що ще недавно ми спускалися з них аж до самої хати. А то ще спускалися на грохал і, схожому на повен місяць. Гур, гур, гур! І крутиться на всі боки, встигай тільки ноги задирати.
Попід тином з'явилися чорні проталини, а на коляки проти сонця почали вилазити божі корівки, схожі на червоні ягідки барбарису. Отже, весна. Наступала вона дуже швидко: тільки вчора лежала ще ослизла крижинка, а сьогодні вже на тому місці зеленіла травичка.
З кожним днем я все частіше навідувався до вишні, пробував уже й копати, але земля зверху розм'якла, а копнеш глибше — як кістка. Взимку якось забулось, а тепер знову стало мучити мене питання: де ж дістати третю копійку? Став щоранку бігати по колії — може, іще вродиться копійка,— але щедро родила травичка, а копійок щось не видно було.
Зеленів уже не тільки наш провулок, а й вигін, на якому гуси щипали травичку. Вони заходили аж на городи, і тітки ганяли їх хворостинами.
— Чиї це гуси?
— Боровикові гуси,— казав я.
— А що в них пасти нікому?
— Трохим ще в школу ходить.
— То ти б доглянув, нічого ж не робиш!
Якби Боровик за це щось дав, а то, чому я мушу дурно пасти чужі гуси!
І тут я мало не підстрибнув од щасливої думки.
— Дядю, дядю! — кричав я вже крізь тин до Боровика.— Хочете, я буду пасти ваших гусей?
— Ну й паси, коли хочеш,— відказав Боровик десь з-за купи гною, яка парувала проти сонця. Він їздив щоліта в Ростов за рибою, і ми вважали його за багатія.
— А скільки дасте?
— А ти б скільки хотів?
— Копійку! — Потім трохи подумав і додав:— А хоч дві!
— А може — три?
Я не розумів його іронії і мовчав. А він уже сердито додав:
— Які ласі на гроші. Я трьох копійок, може, й за місяць не зароблю. А гуси й без тебе знають, де пастись.
— Ну, хай вони вам виздихають! — буркнув я, але так, щоб не почув Боровик.
У небі співав, як срібний дзвіночок, жайворонок, озвалася перша зозуля. Іншим разом я б загадав їй: "Зозуле, зозуле, скільки мені жити?" Але після краху спроби заробити копійку нічого вже мене не тішило.
— А ти знаєш, де взяти копійку, а може, аж дві? запитав співчутливо Яшко.
Він повів мене за хлівець, боязко озирнувся навколо і тихенько сказав:
— Випроси!
— У кого випросити, де? Яшко знову озирнувся.
— Під церквою!
І, мабуть, зметикувавши, що пропонує мені зробити щось погане, злякався й дременув за ворота.
Під церквою з довгою рукою стояли старці — криві, сліпі, безносі; Ми іноді грали в старців — "Дайте, не минайте!", але ж то була тільки забава. Як йому не соромно таке пропонувати. Нехай довідається мати. Вона йому покаже, як жебрати. Дурень!
Думка, заронена Яшком, все частіше приходила мені в голову. Під нашою церквою просити, звичайно, небезпечно, можуть пізнати. До інших церков,— їх було в місті аж п'ять,— ми ходу не знали. А в когось випросити можна спробувати.
На початку літа у Валках відбувався ярмарок. Більшого свята важко уявити. Ще за кілька днів до того мати заходжувалася біля квасу. Ми мили пляшки, потім допомагали розливати в них рудий квас, закорковували спеціальною забивачкою, схожою на маленьку диню, наскрізь дірка трохи вужча в одному кінці, а збоку вирізана пічурка. Вставиш розпарену пробку через пічурку в дірку, потім зверху шворнем — раз! І пробка вже в пляшці. Тільки пухирчики водички зверху лопаються. Коли квас, перебродивши, починав стріляти, його виносили на лід.
За день, за два батько споруджував па базарному майдані ятку з парусини, а в суботу починалося вже під-торжя. Мати продавала квас по три копійки за пляшку. Міцний, аж у п'яти б'є!
Такими тимчасовими ятками був заставлений увесь майдан. В одному ряду торгували пряниками, цукерками, паляницями, бубликами, в другому — мануфактурою, галантереєю, шапками, картузами, а просто на землі тяглися ряди з молоком, сметаною, картоплею, бурячками — всім, без чого господиня не зварить обіду. Там, де баби кричали похриплими голосами: "Сластьони, сластьони!" — тхнуло перегорілою олією, трохи далі іржали коні, мукали корови, верещали поросята, прив'язані за ногу, а їм вторили катеринки: "Разлука ты, разлука, чужая сторона..."
Просто перед нашою яткою сиділи кружком у поросі • лірники, крутили свої релі й співали Лазаря.
