Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
У гуркоті битви стверджують мужність воїни!
Вайвасвата радісно стрепенувся. Знову той лагідний, заспокійливий голос друга. Щезли сумніви, лунко забилося серце.
— Маруіро, ти правду сказала. Ми повернемось.
— Ти збагнув, соколе мій?
— Так. Тільки як ми доберемось? Кораблі проходять осторонь. Наші рибалки бояться виходити далеко в море... Ждати, коли хтось навідається з Рути?..
— А Володар? — сказала Маруіра.— Він забере нас звідси.
— Як він дізнається? — знизав плечима Вайвасвата.— Він же не всевидючий.
Маруіра скрикнула радісно.
— О боги! Ти сказав — всевидючий! У нас же є...
— Що?
— Всевидюче Око!
— Ти жартуєш, Маруіро?
— Ні! Де мій плащ?
— Тут, біля мене...
— Дай сюди...
Вайвасвата намацав темний згорток, подав дівчині. Вона розгорнула його, щось здобула.
— Є,— сказала Маруіра.— Аби лиш не зіпсувалось...
— Так ти не жартуєш? — здивувався Вайвасвата,— Всевидюче Око! Це ж казка!
— А вімана хіба не казка для простих людей? — весело запитала Маруіра.— Нахилися сюди... Дивись..
Вайвасвата побачив фіолетовий блиск кристала, недовірливо промовив:
— Оцей камінь?
— Так. Це дарунок Ранатаки. Цим каменем я врятувала тебе, Вайвасвато...
— Не розумію...
— Я побачила тебе вперше у Всевидючому Оці. А потім... Ну все інше ти знаєш. Глянь... Ось я піднімаюсь у небо...
В кристалі замерехтіли зірки, з'явився білий овал острова, темно-синій простір неба.
— Бачу,— вражено скрикнув Вайвасвата.— Далі, далі!
— Я не знаю куди.— непевно мовила дівчина.— Де город Золотих Воріт?
Вайвасвата замислився, поглянув на небо.
— Ми пливли на захід сонця, потім назад. Десь на сході, Маруіро... Прямуй на схід...
— А де схід, Вайвасвато?
— Глянь, он ясна зоря над океаном. То Шукра. Там схід... Скоро світанок. Стане видніше...
Маруіра знову схилилася над кристалом. Помчала думкою над океаном. З'явилися на далекому обрії рожеві промені, потім викотився сліпучий диск сонця.
— Ех, якби так можна було самому! — захоплено мовив Вайвасвата, обнімаючи дівчину. — Мов птах! Ніхто й ніщо не втримало б нас. Полетіли б ми з тобою над світом...
— Я вірю в це, Вайвасвато... Дивись, он гори...
— Бачу... А тепер — будівлі... Город... Город Золотих Воріт... А там — ген унизу — палац...
Маруіра метнула свідомість до золотистої бані. Проникла крізь покрівлю. Замайоріли знайомі переходи. Ось і зала батька. Висока чорна постать стоїть біля вікна, понура й непорушна.
— Він,— прошепотів Вайвасвата.— Але як же ти його повідомиш? Він не побачить тебе...
— У нього є Всевидюче Око. Аби лиш відчув. Тихо. Я спробую...
Дівчина зосередилась. Вайвасвата завмер, дивився на зловісну постать Ранатаки. На темному обличчі Володаря відбилось якесь занепокоєння. Він оглянувся, прислухався. Мить стояв, заплющивши очі. Потім рішуче кинувся до свого столу, розкрив чорний ящичок, такий самий, як і в Маруіри. Очі Володаря наблизились, заглянули прямо в кристал Всевидючого Ока.
— Маруіра,— пролунав голос.— Ти жива?
— Жива, Володарю!
— Хто врятувався? Ган з тобою?
— Ні, він загинув! Мене врятував Вайвасвата,— гаряче сказала дівчина.— Більше нікого нема...
— Де ви? — тривожно запитав Ранатака.
— На північ від Рути. Маленький острів Лопала. Якби не Вайвасвата, я б загинула...
— Я висилаю великі вімана,— обірвав її батько.— Чекайте. Сьогодні знайдемо вас...
Чорний Володар зачинив скриньку. Фіолетовий кристал потьмянів. Зображення зникло. Маруіра втомлено відхилилася до скелі, заховала Всевидюче Око.
Вайвасвата понуро мовчав.
— Мій коханий,— прошепотіла Маруіра.— Ти збентежений? Я розумію... Знову палац, знову чаклуни й жерці, знову криваві жертви... Та нам треба вернутися...
— Хіба що для того, щоб діяти! — рішуче скрикнув Вайвасвата.— Досить мовчазної покори! Дух мій вимагає дії!
— Вайвасвато ,— суворо озвалася дівчина.— Ми ще не маємо ні сили, ні знання, щоб діяти. Май терпіння. Я всього не казала тобі. Нині скажу...
— Про що, Маруіро?
— З допомогою Всевидючого Ока я підслухала таємну змову Ранатаки й Гана. Це було перед походом...
— Тоді, як ти прибігла?..
— Тоді... Слухай же, слухай... Вони говорили про Швета-Двипа...
...Коли зійшло сонце, на обрії з'явилися три чорні цятки. Вони ширяли над островом, роблячи широкі кола. Вайвасвата назбирав сухих водоростей, викресав вогню. Розпаливши багаття, підкинув мокрого моху. Густий сизий дим розіслався над острівцем. Вімана вилаштувались ланцюжком і попрямували на знак. За ними вихрився вогняний потік, ніби хвіст казкового змія. Потужні гарячі потоки вдаряють у землю. В повітря здіймається хмара піску. Вімана сідають на острів. Шум затихає. Злякані рибалки поховалися в хатини.
— Біжімо,— скрикнула Маруіра.
Вони кинулися до летючих кораблів. З вімана вже виходили вояки. За ними по східцях зійшов Ранатака.
На його голові переливався золотом образ Пір'ястого Змія — вінець володарів Атлантіса. Обличчя було замкнуте, суворе. Маруіра кинулася до батька, обняла. Він скупо всміхнувся, поцілував її в голову.
— Я радий,— сказав Ранатака.— Демони долі зберегли тебе. Я молився за тебе.
— Батьку,— палко сказала Маруіра.— Ось мій рятівник. Він не жалів себе, щоб врятувати мене. Він справжній герой, батьку мій і Володарю! Він удруге народив мене! Хай буде вільний!
Ранатака зиркнув на бліде обличчя Вайвасвати, помовчав. Потім хитнув головою.
— Слушно сказала. Воля моєї доньки — моя воля. Хай буде вільний. Підійди сюди, Вайвасвато...
Юнак наблизився до Ранатаки, зупинився, поглянув у грізне обличчя. Але не одвів ясного погляду.
— Дивно зійшлися наші долі,— задумано сказав Чорний Володар.—Та ти показав себе як справжній вояк. Маєш одержати нагороду. Будеш воєводою у моєму війську, в охороні палацу.
— Але я нічого не вмію, Володарю...
— Навчишся. А тепер — в путь. І Ранатака рушив до вімана.
ЧАСТИНА ДРУГА
ШВЕТА-ДВИПА
Хто має крила, той не питає, чи
можна летіти.
З афоризмів Сходу.
ТАЙНИ МИНУЛОГО
Минув рік. Уже не рабом — воєводою живе в палаці Володаря Вайвасвата. На ньому бузкова туніка, чорний плащ зі срібною каймою, білий шолом, увінчаний кучерявою пір'їною страуса.
Вечорами обходить він ворота палацу, ставить вартових. А потім поспішає, до обсерваторії. Старий учитель Маруіри, зорезнавець Нгала, жде його для бесіди.
Вайвасвата сідає на пухкий килим, спирається на лікоть. Так зручно дивитись у небо. Над ними нема даху, зоряний потік тече без упину, в тиші, в тайні, у вічній мінливості. Тривоги дня зникають кудись, забуваються важкі думи, на душу сходить спокій.
Нгала схвально дивиться на Вайвасвату, на його замріяне й натхненне обличчя. Похитує головою, тихо зітхає:
— Дякую долі, що послала тебе, Вайвасвато. Давно У мене не було такого відданого учня.
Темне зморшкувате обличчя вчителя збирається в тисячі промінців, крізь щілинки ласкаво поблискують очі.
— Хто нині прагне до істинного знання? Хто, я запитую? Юрби пориваються до храмів, до видовищ! Їх частують кривавими жертвами, споюють вином і труять чадом! Жерці й чаклуни викликають стихії, не вміючи керувати юши, не знаючи суті їх. Горе нам! Привиди й упирі, дим храмів, боготворіння своїх зображень — ось їхнє знання... А було не так... Не так...
Нгала болісно морщиться, і Вайвасваті здається, що він плаче. Та ось учитель заспокоюється й веде далі:
— Нам дано було прекрасне знання. Ніяких богів. Ніяких рабів. Всесвіт — єдина Мати. Все — її діти. Вона єдино суща, вічний вогняний потік Безміру. Люди — риби Вогняного Моря — пливуть в тому потоці до нескінченної радості. Нема гріха, нема спокути. Є краса думки, прагнення до вічного подвигу. Навіщо приниження перед ідолами? Навіщо криваві жертви? Поглянь угору, на зоряний потік, зупинись! З руками кривавими не ввійдеш у сяючий чертог Матері...
Нгала схлипнув від хвилювання, замовк, тихенько розхитуючись. Вайвасвата торкнувся рукою його плеча, шепнув:
— Ти сказав — дано було знання. Хто дав його, Нгало?
— Риби Вогню,— сказав Учитель.— Такі, як і ми, люди. Лише незрівняно старші за нас. Плавають вони глибше й далі. Між зорями плавають вони, між планетними
кругами...
— Ти мовиш про Швета-Двипа? — озвався схвильовано Вайвасвата.— Вже два роки я чую про неї...
— Тихо,— прошепотів Нгала.— Тихо, Вайвасвато. Ні слова більше. Тут не люблять цієї назви. Коли тобі судилося знати більше — знання прийде до тебе. Не хапай передчасно. А тепер відкрий вуха свої. Ти хотів знати про силу, що діє у вімана, в саморушійних кораблях, у бойових агніта. То слухай...
Ту таємницю нам відкривають рослини. З майже невидимого зернятка виростає велетенське дерево, сягає верхів'ям хмар. Ти збагнув, Вайвасвато? Зернятко випускає з себе коріння, пагони, листя й тягне, тягне для себе силу землі й сонця. Дивна, глибока таємниця. І наші древні вчителі розгадали її. Вони виявили, що можна одразу зібрати ту силу, яка вирощує дерево за багато років...
— Але як, Нгало?
— Всього не можу сказати. То таємниця жерців. Але трохи поясню. Все живе й неживе — люди, зерна, дерева, тварини — оточені холодним полум'ям. Зосередженим поглядом можна бачити те полум'я. Силу полум'я, закладеного в зерні, перетворюють у вімана на грозову силу, таку, як в блискавиці. Ту грозову силу по трубах посилають від головного ящика в потрібному напрямі — вниз, або вгору, або вбік. Якщо вниз — вімана піднімається в повітря, якщо вбік — летить. Так само кораблі. Для летючих човнів вімана було створено дуже легкий сплав, що вагою дорівнює майже пухові. Ти пробував вімана на вагу, Вайвасвато? Їх треба прив'язувати, щоб вітер не підхопив їх в небо. Дивні відкриття, величні знання. Та куди приклали їх атланти? До чого? Горе нам, горе! Істина відвернулась од нас!
— Де ж дорога до істини, Нгало? — запитав Вайвасвата.— Ти багато знаєш. Чому не скажеш?
Нгала тяжко зітхнув.
— Якби я знав... Якби знав... Сумніви й неміч тіла, страх і вічна покора виссали з мене мужність, з'їли мою силу. Тобі, тобі належить шукати, Вайвасвато. Ти питаєш, де дорога? Ти питаєш, де мета? Як вказати тобі, коли ти не прагнутимеш вперед? Іди, шукай... А ще скажу — навіть найвище знання схиляється перед серцем...
— Перед серцем, Нгало?
— Перед любов'ю, Вайвасвато. Хто вміє любити, той знайде вірну дорогу. Знайде...
Старий учитель загорнувся в накидку, зіщулився, прихилившись до стіни, завмер непорушно.
