Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

Він опустив погляд, мовчав.

— Що хоче господиня? —нарешті прошепотів понуро.

— Вайвасвато,— линули болісні слова.— Наступає час діяти! Ти бачив мою ганьбу? Невже допустиш? Невже ти й досі нічого не збагнув?

— Господине,—спалахнув Вайвасвата, стискуючи тонку руку дівчини,— то ти не хочеш бути з тим виродком? Тебе присилували? Ти не знала нічого?

— Знала, але не хочу,— твердо сказала Маруіра.— Вайвасвато! Треба щось діяти! Не віддавай мене. Краще я піду жебрачкою по дорогах. Краще я вмру десь у горах! Ой горе мені! Йти в обійми смердючого тхора? Нізащо!

В прозорих очах Вайвасвати запалахкотів переможний вогонь радості. Усмішкою осяялось обличчя.

— Я звільню тебе, господине! Ще не знаю як, але звільню! Я думав зле про тебе — прости мені!

— Тихо! — скрикнула Маруіра.— Хтось іде сюди! Вона метнулася до запони, зупинилася біля свого

ліжка. Двері рвучко розчинилися, грім бурі вдерся в затишок. На порозі стояв Ган. Він лиховісно зиркнув на Вайвасвату, потім перевів погляд на Маруіру.

— Чому раб тут?

— Я боялася сама. Я попрохала його стерегти мене...

— Боялася,— прохрипів Ган.— Рабе, вийди геть!

Вайвасвата гнівно бликнув на Гана, рішуче вискочив у двері, з грюком причинив їх. Чаклун розлючено крикнув: — Розбестила ти рабів своїх! Віддам на жертву!

— Він не твій! — з викликом сказала Маруіра.— Не підходь до мене! Не хочу бачити тебе!

— Все моє віднині! — п'яно прохрипів чаклун.— Сам Володар віддав тебе мені! Захочу — підтопчу під ноги. Захочу—кину в океан! Ха-ха! Ти довго зневажала мене... Тепер — кінець! Груди твої недоторкані — мої! Лоно твоє дівоче — для мого сім'я! Ха-ха! Діти твої будуть від мене! Йди сюди, любов моя! Йди сюди! Сам Пір'ястий Змій благословив нас! Чому дивишся, мов скажений носорог?..

— Зневажаю! — прохрипіла з ненавистю Маруіра.— Нікчемна жаба! Дохлий крокодил! Геть!

Вона з огидою поглянула на хрящуватий ніс чаклуна, на червоні повіки, штовхнула в груди. Він похитнувся, схопився за стінку. Мстивий пломінь зажеврів у його очах. Він люто засичав, як гадюка перед нападом:

— Все... все згадаю! Нічого не забуду! Не хочеш доброю волею — силою змушу!

Він підняв руки вгору і забурмотів заклинання. А очі його пронизували Маруіру, пропікали наскрізь. Вона відчула слабість, схопилася за груди, поточилася. Ган метнувся до неї, підхопив, кинув на постіль. Жилавою рукою рвонув плащ, жбурнув його геть. На дівчині залишилась тонка туніка. Під напівпрозорою тканиною тріпотіли дівочі груди. Ган жадібно розтерзав благеньку туніку, оголив тіло.

— Моя! — аж застогнав від жаги, пожираючи поглядом пружну темно-бронзову постать. — Моя!

Маруіра слабко боронилася. Та дарма: чужа воля погасила свідомість, закувала руки.

— Вайвасвато!—жалібно зойкнула вона.—Вайвасвато!

Хряпнули двері. В притулок вдерся Вайвасвата. Ган відсахнувся од дівчини, схопився на ноги. Вайвасвата важко дихав, краплі води стікали по його обличчю. Грозою дихали насуплені брови.

— Геть, рабе поганий! — крикнув Ган.— Хто дозволив тобі входити?

— Облиш господиню!— грізно сказав Вайвасвата.

— Пес нікчемний! — заричав Ган.— Ти посмів любити доньку Володаря! Я бачу це по твоїй пиці! То дивися ж, дивись! Перед тим, як тебе заріжуть у жертву Пір'ястому Змію, будь свідком мого торжества!.. Мара-кара! Мара-кара! Духи підземних надр! Вибирайтеся з лон своїх! Оточіть стіною владику вашого! Мара-кара! Мара-кара!

Незримий вихор вдарив Вайвасваті в груди. В очах потемніло. Страшно захитався корабель, заскрипіли стіни притулку. А Ган бурмотів закляття, і багрові іскри мерехтіли в його очах. Вайвасвата притулився спиною до стіни, безсило опустилися руки, туман оповив свідомість. Спати, спати...

Ган зловтішно засміявся. Став на коліна. Поклав руки на живіт Маруіри. Дівчина здригнулася, застогнала.

— Дивись,— прошепотів чаклун.— Дивись! Мені буде більше насолоди зробити її жінкою на твоїх очах!..

Він уп'явся вустами в дівочу шию. Пронизливо закричала Маруіра. Піднялися і впали тонкі руки, ніби зламані гілки. Вайвасвата почув той крик. З надр серця, з незвіданих глибин духу викликав волю. Глибоко вдихнув повітря могутніми грудьми. І як тоді, біля цямрини, розірвав товсті ланцюги, так тепер розпанахав у страшному пориві невидимі вірьовки, що обплутали його. Мов блискавиця метнувся до чаклуна. Сильною рукою вхопив його за туніку, одірвав від дівчини, підняв у повітря. Ган теліпав ногами, щось белькотів — горло в нього було здушене. Вайвасвата люто швиргонув його до дверей. Ган вдарився головою об стіну, розплатався на підлозі.

Маруіра, похитуючись, підвелася, накинула на себе плащ. Туманним поглядом дивилася на чаклуна. Потім глянула на Вайвасвату, слабо посміхнулася.

— Він... непритомний? — прошепотіла вона.

— Навряд,— понуро сказав юнак.— Від такого удару... Тепер — нема виходу! Або смерть, або тікати!

— Зажди, Вайвасвато,— тривожно сказала дівчина.— Ніхто не бачив цього! Викинь тіло за борт! Буря — подумають, що сам упав!..

Вона схопила оксамитне покривало, метнулася до чаклуна, накрила його. Потім зупинилася. За стінами лунали відчайдушні крики, прокляття.

— Що там?

Корабель гойднувся. Вайвасвата поточився, впав. Знову схопився, тримаючись за стіну. Дотягнувся до дверей, відчинив їх. Десь недалеко блиснуло. Грізно прокотився грім. Лавина води ринула на палубу. В мороці борсалися люди, чулися розпачливі крики.

— Гинемо!

— Вімана! Де вімана?

— Ранатака! Де вімана?

— Ранатака! Ось він! Хай рятує людей!

Маруіра притулилася до спини Вайвасвати, виглянула з дверей, скрикнула:

— Корабель гине! Стихії несуть помсту! Це кінець, Вайвасвато!

Вайвасвата поглянув на неї. Обличчя юнака в полум'ї грозових розрядів було прекрасне. Він переможно дивився у простір, ніздрі його тріпотіли, ніби в бойового коня.

— Маруіро! Не кінець! Початок! Це — життя, Маруіро! Біля щогл, де були прив'язані летючі човни — вімана,

зав'язалася бійка. Блищали мечі. Спалахнуло блакитне полум'я бойових агніта. Падали чорні тіла вояків, котилися по палубі, скажена хвиля змивала їх в океан.

— Вони поб'ють самі себе,— застогнала дівчина.— Жоден не скористається вімана!..

Всередині корабля почувся глухий вибух. Зелене полум'я пробилося крізь щілини палуби. Корабель нахилився, почав тонути. Біля притулку Маруіри з'явилася висока темна постать. То був Чорний Володар.

— Рабе,— грізно сказав він.— Маруіра жива?

— Жива.

— Батьку! — скрикнула дівчина.— Чого ти ждеш? Що діяти?

— Летимо на вімана! Ці скажені гієни перекусають одна одну! Рабе, неси Маруіру!

Вайвасвата схопив дівчину на руки, обережно ступаючи, рушив за Ранатакою. Вона притислася до юнака, серце її билося біля його грудей. Чорний Володар зупинився на кормі, відкинув полотнище, яке порив бурі метнув у простір. Величезна— хвиля вдарила, хлюпнула всередину вімана. Ранатака впав на дно човна, схопився за перегородку. Вайвасвата ледве втримався на ногах. Корма піднімалася вгору, ніс корабля швидко занурювався. З тріском рвалися вітрила.

Ранатака смикнув Маруіру за руку. Вона опинилася в човні.

— Вайвасвато, а як же ти?

— Що? — гримнув Ранатака.— За раба турбуєшся! Рабу — радість вмерти за господаря!

Він увімкнув механізм вімана. Срібний ящик запульсував, пружне туманне коло відштовхнуло Вайвасвату від летючого човна.

Вімана трохи піднявся в повітря й знову впав на корму. Ранатака злісно вдарив кулаком по борту.

— Мокрий, не підніме двох! У бурю пропадемо!

— Хай летить Маруіра! — крикнув Вайвасвата, захлинаючись від солоних бризок.

— Маруіро, вийди геть!—наказав Ранатака,—Я лечу сам! Доля Атлантіса в моїх руках! Демони долі потурбуються за тебе!

Він викинув доньку з вімана. Вайвасвата підхопив її на руки, неспроможний збагнути вчинку Володаря. А вімана вже піднімався в повітря, зникав у тумані розкошланих хмар, що в ураганному вихорі мчали над розлютованим морем.

Німа, розгублена дрижала біля юнака дівчина. Він не роздумував і миті. Сильним рухом відірвав від кормового бар'єра товсту дошку, став прив'язувати до неї вірьовку.

— Нащо? — слабо скрикнула Маруіра.

— Рятунок,— весело сказав Вайвасвата.— Любо мені! Хай летить Ранатака! Він вибрав собі долю. А ми шукаємо свою! Дай руку! Доки не затонув корабель — стрибаймо! А то втягне!..

Тримаючи в руках дошку, він наблизився до борта. Зняв з дівчини чорний плащ.

— Викинь, заважатиме!

— Залиш, там велика цінність, Вайвасвато!

— Гаразд, прив'яжу до дошки!

Він обмотав плащ навколо вірьовки, потім прикріпив до дошки.

— Стрибаймо!

Висока хвиля ковтнула їх, потім метнула на пінясте верхів'я. Корма корабля щезла в мороці. Маруіра закашлялась, морська вода роздирала їй горло.

— Тримайся! Тримайся за вірьовку! — кричав Вайвасвата.

А грізна стихія несла й несла їх у ніч, у невідоме...

У ПАЩІ СТИХІЙ

Безперервне ревіння хвиль. Невпинні удари солоних бризок. І гойдання... невмолиме потужне гойдання! Грізні буруни перекочуються через голову, забивають дух, сліплять очі.

Скільки минуло часу? День, два чи вічність?

Жовті кола танцюють перед очима Маруіри, судорога корчить ноги. Хочеться заплющити очі й забутися! Забутися...

— Вайвасвато... Більше не можу... Сили немає... Покинь мене...

— Мовчи, господине! Терпи...

— Палить у грудях... Води! Хоч краплю води!

— Терпи, господине!

— Тіло заклякло... рук не чую...

Вайвасвата, обхопивши однією рукою дошку, кінцем вірьовки прив'язує дівчину.

— Господине... ще трохи... Має бути скоро берег... Я знаю! Хвиля висока... мабуть, мілина...

Маруіра знесилено всміхнулася, розплющила змучені очі. Жадібно вдихнула колюче мокре повітря. Закашлялась.

— Води хочеться... спати... спати...

Лютий вал налетів, кинув їх рвучко вперед. Вайвасвата спробував прикрити обличчя Маруіри. З гребеня хвилі вони ковзнули вниз. Ноги юнака торкнулися твердого. Налетіла нова хвиля, штовхнула їх далі.

Серце юнака завмерло. Невже рятунок? Невже берег? Знову падіння. Дно! Ще глибоко, Вайвасваті по шию! Він відштовхується, поривається вперед. Треба не дати, щоб зворотна течія потягла в океан. Знову дно! По груди! Вайвасвата охоплює Маруіру сильними руками, бреде серед хвиль, рвучи їх грудьми.

— Вайвасвато! Що з нами?

— Рятунок, дякувати долі! Рятунок, господине...

— Земля?

— Земля, господине...

Темрява застилає обрій, лютує ураган, гримлять хвилі, намагаючись потягти жертву назад.