Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

Вайвасвата оглядається. Чорношкіра тонка дівчина благально дивиться на нього, великі бузкові губи її тремтять, туманні фіолетові очі волого блищать.

— Ходімо, красунчику, зі мною,— шепоче вона.— Навіть плати не треба! З тобою — задарма! Ходімо!

Вайвасвата спалахує. Знову! Знову йому пропонують себе, своє тіло, свою любов! Боги! Чому так низько падають жінки? Такі божественні, такі прекрасні й ніжні! Навіщо самі летять на вогонь, як нічні комахи?

— Підеш, красунчику? Підеш, божественний?

— Ні! — м'яко каже Вайвасвата, відводячи руки дівчини.— Ні, не треба. Мені жаль тебе. Ти гарна, дівчино... Ти не повинна діяти так...

Він швидко йде геть, а дівчина сторопіло дивиться йому вслід, ще простягаючії руки.

Вайвасвата вибирається з величезного базару, знову переходить канал. Наближається до широко розчинених дверей високого храму. Звідти чується басовитий голос, струмляться тонкі пахощі евкаліпту. Юнак на мить зупиняється. Зайти чи ні? Тут моляться богам, тут знають тайни неба й землі. Так кажуть жерці... Треба зайти, подивитися.

Вайвасвата ступає під величне склепіння храму. Минає товсті чорні колони. В просторі пливе синюватий димок. У центрі храму тісною лавою зімкнулася юрба. Дехто з людей стоїть, дехто впав на коліна. На куполі — золоте кружало з хвилястими лініями, що розходяться вінцем. Певно, сонце. Внизу, на підвищенні, стоїть жрець у чорній туніці й чорній накидці, облямованій золотом. Біля нього на колінах зв'язаний жовтошкірий раб. Він голий. Тіло його здригається, очі з жахом дивляться на юрбу.

Два помічники жерця намазують раба якоюсь рідиною. У повітрі пливе густий запах евкаліпту. Головний жрець підняв руки вгору, погляд його непорушний, страшний, з сухих вуст зриваються незрозумілі слова, Їхній ритм, напруга, таємничість потрясають юрбу, колихають її в дружному пориві, як єдину істоту. Вайвасвата відчуває, що чужа воля обплутує його свідомість незримою павутиною. Геть, маро, стій! Не підступай!

Заворожена юрба жадібно чекає. Служителі храму в глибокі червоні чаші сиплють срібний порошок. Клуби бурого диму пливуть над людьми. Гіркий запах дурману проникає в ніздрі юнака. А жрець владно показує на зв'язаного раба. Помічники піднімають його. Блискавичним рухом жрець ударяє ножем йому в груди. Чути пронизливий жалісний крик. Водограєм бризнула кров. Юрба радісно закричала. Жрець підставив невелику чашу під рану, наповнив її багровою рідиною, хлюпнув у великі чаші, де курився дим. Потім розпанахав груди мертвого, вирізав серце, підняв у закривавленій руці. Серце ще пульсувало, здригалося, парувало.

Вайвасвата закляк, доки діялася кривава жертва. Руки й ноги не рухалися, серце завмерло, до горла підступила нудотна хвиля. Йому здавалося, що в багровому тумані виникли потворні чудиська з огидними, вискаленими мордами, з довгими щупальцями. Вони тягнулися до тремтячого серця, впиналися в нього, висмоктували трепетну, згасаючу силу.

Вайвасвата застогнав, сахнувся назад. Хитаючись, вибіг з храму, кинувся до потоку, змочив голову прохолодною водою. Отямившись трохи, підняв обличчя до неба, до ясного сонця. Світило променисте! Що ж це діється в ім'я твоє? Навіщо допускаєш такі страхіття? Чому терпиш криваву мару на грудях землі?

Сонце сміялося. Тихо дзюрчала вода. Байдуже плинула по дорозі юрба. З храму зловісно звучали заклинання жерця.

Вайвасвата судорожно вдихнув чисте повітря, провів долонями по обличчю. Ніхто не дасть йому розгадки! Ніхто! Але й спокою він не знатиме, не матиме щастя, доки не розгадає таємницю.

І знову Вайвасвата почув дивний голос не знати звідки:

— Багато штормів попереду. Та Зірка — шлях покаже!

ПІЗНАННЯ

Минали дні. Вайвасвата все глибше й глибше поринав у гущу життя. Вже не дивувався ні кривавим жертвам у храмах, ні жебрацтву, ні розпусті, ні рабству, ні багатству жерців та чаклунів, ні бідності простих трударів Атлантіса. Намагався пізнати причини того, що бачив, пізнати таємне, приховане, знайти свій шлях у хащах життя.

Ні в кого було запитати, ні з ким порадитись. Маруіра сумно дивилася на юнака, жалісно шепотіла:

— Я не знаю нічого, Вайвасвато! Я сподіваюсь на тебе! Іди, дивись!

І він пішов. Знову й знову невтомно вбирав у своє серце, в свідомість страхітливий потік буття. Лише інколи йому звучали чарівні слова поради, що супроводжувались теплою хвилею радості й заспокоєння. Навіть Маруірі Вайвасвата не говорив про дивні явища. Ніс їх у серці, як найдорожчий скарб, як заповітне, священне.

В городі Золотих Воріт ширилася тривога. По торговельному майдані передавали з вуст в уста чутки про вибухи вулканів на заході острова Рута. Інколи коливалася земля. Розколювалися будівлі в секторі бідноти — там житла споруджувалися неохайно, наспіх, ніби справді в чеканні лиха. Шепталися люди про наступні війни, які затівав Чорний Володар, про неминучу загибель Атлантіса. Ходили по шляхах і майданах обідрані, худі пророки. Вони згадували далекі часи, коли Атлантіс пишався в славі й величі, коли він сягав своєю силою до неба, і пиха та зухвалість правителів привели його народи до страшної смерті у водах океану.

— Опам'ятайтесь! — закликали пророки.— Зупиніться, доки не пізно! Припиніть криваві жертви, не гнівіть ясноликого бога Сонця!

Пророків хапали, кидали до в'язниць. Деяких приносили в жертву. І серця провісників лиха тріпотіли в закривавлених руках служителів храмів перед вівтарями богів. Знавісніла юрба, зачарована, сп'яніла від крові, вимагала нових і нових жертв, видовищ, оргій.

Інколи з палацу Чорного Володаря виходили вояки. Вони вивозили десятки здоровенних дерев'яних кадовбів, повних п'янкого вина, розпалювали на майданах багаття, вбивали сотні коней і биків, яких потім варили у величезних казанах. Збігалися юрби, сотні рук простягалися за червоною рідиною. Радісні крики лунали над городом Золотих Воріт, цілими ночами гриміли вулиці під ногами збуджених, буйних жителів.

— Слава Володарю Ранатаці! — ревіли п'яні, добуваючи з казанів паруючі шматки м'яса.

— Слава щедротам Чорного Володаря!—вторили вуличні жінки, нишпорячи поміж натовпом.

Багаття палахкотіли, кидаючи в небо хмари іскор, на байдужих обличчях палацової варти грали багрові полиски.

Вайвасвата мучився думами. Чому Ранатака мовчить, не зупинить жахливого потоку подій? Невже він не розуміє, що Атлантіс гине? Невже не бачить розпусти й падіння, рабства й бідності? Чому знання жерців не йдуть на добрі діла? Чому летючі човни й кораблі приховані в храмах, а вантажі перевозяться важкими колимагами по скелястих дорогах? Чому штучні люди, створені чаклунами,— сильні й невтомні — вартують у палаці Володаря, а не замінять рабів на плантаціях у пустелі? Навіщо взагалі Чорному Володарю раби? Хіба не краще вільні трударі? Вайвасвата пам'ятає рідний острів, батька Діавару... Як хороше їм було випливати на світанку в океан. Ніхто не змушував їх до праці, бо праця була радісною піснею їхнього серця... Так би мусило бути завжди й скрізь. Що ж цьому заважає, хто?

Вайвасвата звертався до пожовклих листків папірусів. Намагався знайти в символах, у знаках, в словах древніх мудреців розгадку буття, здобути відповідь на свої терзання. А знаки спліталися в дивні фрази, манили своєю незвичайністю, дратували відносністю.

"Найвища печаль — у надії. У відсутності надії — найвище блаженство".

— Як це може бути? — не розумів Вайвасвата.— Лише надією ми живемо. Лише в надії черпаємо сили долати рабство і розпач. Не збагну такої мудрості. Не прийму...

"Все, що розквітає, повинно зав'янути,— запевняли папіруси,— все, що зустрічається, повинно розлучитися — такий закон цього світу".

— Для чого ж тоді віра в майбуття? — розгублювався Вайвасвата.— Навіщо боріння? Навіщо зустрічі й любов? Аби завдати ще сильнішого болю? Тоді що ж — закритися від людей, піти в гори, в ліси, одірватися від світу і вмерти, не шкодуючи ні за чим? А в чому ж смисл народження? І чи варто сидіти в самотині, знаючи, що ти можеш чим-небудь допомогти людям? Адже йдуть по шляхах Атлантіса пророки, провіщаючи загибель, хоч і знають, що їх знищать слуги Чорного Володаря. Що кличе їх до дії, яка сила?

"Тому, хто не завойовує свободи, розриваючи кайдани власним розумом, годі чекати звільнення від кого-небудь іншого".

Вайвасвата згоден з древнім мудрецем! Істинно, сила розуму кипить і вимагає дії! Треба лише нагострити ту силу, знайти правильні стежки серед мороку!

"Божество зрячого — вогонь. Божество безмовного — серце його. Жалюгідні уми знаходять своє божество в ідолах. Істинно зрячий бачить божество всюди. Його божество — Всесвіт".

"Як огонь, не підтриманий паливом, гасне, так щезає джерело всякої думки, коли воно не живиться мінливим життям".

— Приймаю! І мужньо піду у вир життя. Там все — і горе, і пізнання, і суд, і нагорода. Не зможу розгадати ні свого покликання, ні мети, коли не прийму в серце біль усього світу...

І знову трепетні струмені невидимої енергії пронизують тіло Вайвасвати, потрясаючи все його єство. На урочистій хвилі ніжного, радісного єднання плинуть нечутні слова:

— Птах у польоті не зімкне крил.

— Не зімкну,— шепоче Вайвасвата.— Не забуду. Не заспокоюсь ні на мить...

Того вечора в притулок Вайвасвати, як завжди, прийшла Маруіра. Застережливо підняла руку, щоб він не наближався. Глухо сказала:

— Надійшли грізні часи, Вайвасвато. Серце віщує біду...

— Я можу в чомусь допомогти, господине? — тривожно запитав юнак.

— Не знаю,— прошепотіла дівчина.— Я ще нічого не знаю...

— Скажи мені все...

— Не можу. Ще не можу. Прошу лише відповіді: ти готовий до найстрашнішого?

— Готовий, господине,— твердо сказав Вайвасвата.— Тільки я мушу знати, в ім'я чого? Чому не скажеш мені?

— Бо й сама ще не знаю. Життя принесе відповідь. Тільки не забудь моїх слів, Вайвасвато. Готуйся до найстрашнішого...

ПЕТЛЯ

Маруіра недаремно тривожилася. Напередодні увечері вона мандрувала над Атлантісом з допомогою Всевидючого Ока. Чарівний пристрій переносив її над землею з города Золотих Воріт в рибальські села, з храмів до притулків бідноти, з буйних предковічних лісів до крижаних верхів'їв гір.

І раптом їй захотілося подивитися на батька, на Володаря Ранатаку... Спочатку холодок остраху прокотився поза спиною.