Українська література » Класика » Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

Читаємо онлайн Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

Чому ці люди так мучаться? У тебе є потужні машини. У тебе є штучні раби. Вони могли б добувати воду...

Ранатака довго й суворо дивиться на дочку. Тонкі вуста недобре ворушаться. Потім розціплюються. Чуються сухі слова:

— Ти ще дитина. І не знаєш світу. Не знаєш життя. Замінити людину механізмом — означає дати людині волю. Дати їй час думати про себе. А тим, хто матиме машини, треба дати знання. Знання дає силу й владу. І насолоду. Безліч людей захоче мати насолоду. І багатство. І владу. Всім же не вистачить! І почнеться страшна боротьба. Знову падіння донизу. Знову все спочатку. Ні, хай працюють раби. Хай пожинають плоди їхньої праці й плоди розуму мудреців обрані! Ми! Не думай про це, Маруіро. То справа старших і мудріших!

Човен тихо сідає біля високої круглої кам'яниці. До Володаря збігаються наглядачі. Вони запопадливо ведуть його вздовж каналів, мимо колодязів.

Маруіра тремтить, намагається стримати нервову лихоманку, зціплює зуби. Ось він, нарешті!

Вона зупиняється. Зупиняється й Ранатака. Чути скрипучий голос чорношкірого наглядача:

— Неслухняний раб. Збирався втікати. Але сильний...

— Він мені подобається,— ледве чутно каже Маруіра.— Цього я беру...

Батько недбало дивиться на білого раба, киває.

— Бачу, що сильний. А чи вміє він доглядати квіти?

— Я запитаю,— каже Маруіра.

Вона ступає кілька кроків до колодязя. З жалем і жахом дивиться на напружені руки раба, на покрите рясним потом тіло. Раб помічає біля себе людей, рухи його сповільнюються. Він дивиться на дивну тоненьку постать, що наближається до нього, важко дихає. Чого бажають від нього чужинці? Може, вигадали нові муки?

З-за прозорої запони чується тихий мелодійний голос:

— Я донька Володаря. Хочу взяти тебе до саду. Чи вмієш ти вирощувати квіти?

Раб мовчить. Груди його високо здіймаються. Ранатака дивиться на наглядача.

— Що він — німий? — незадоволено запитує Володар.

— Говорить,— жовчно відповідає наглядач.— Певне, язик ковтнув зі страху.

Ранатака схвально всміхається.

— Гей ти, рабе! — гучно каже він. — Тебе забирає донька моя до палацу. Тебе розкують. Маєш віддано й вірно служити їй все життя. За те дарую тобі волю!

Вайвасвата похитнувся. Випустив било з рук. Загуркотіла баддя, помчала вгору.

— Камінь!— скрикнув наглядач.

— Маруіро, назад! — розпачливо гукнув Ранатака.

Вайвасвата миттю отямився, збагнув смертельну небезпеку. Загинути так нікчемно, коли воля всміхається йому! О Соате, великий друже, прийди на поміч з країни предків, з ясного неба!

У нелюдському зусиллі він зібрав усю юнацьку могуть і сахнувся геть від колодязя. Загримів ланцюг, тріснула цямрина, полетіли друзки дерева в усі боки. Вайвасвата впав біля ніг Маруіри.

А в наступну мить величезний камінь гепнувся на те місце, де тільки що стояв раб. Маруіра, затуливши долонями личко, тремтіла від жаху. Мовчали наглядачі, з подивом дивлячись на Вайвасвату. Мовчав і Ранатака, вражений силою білого раба.

Грізна зморшка прорізала чоло Володаря, тяжка дума залягла в глибині свідомості. Він передчував щось неприємне для себе у події з білим рабом, у його дивному звільненні. Адже не він, Ранатака, звільнив раба від ланцюга. А той сам під загрозою смерті розірвав кільце неволі! Це й не подобалося Володареві.

Довго тривала мовчанка. Похитуючись, звівся на ноги Вайвасвата, ще не розуміючи, що з ним, де він. Маруіра благально поглянула на батька, тихо промовила:

— Мій Володарю і батьку! Я хочу додому. Мені треба відпочити! Його приведуть потім. Адже ти обіцяв?

— Гаразд,— важко сказав Ранатака. І, не оглядаючись на Вайвасвату, пішов до летючого човна...

НОВІ ДЖЕРЕЛА

Вайвасвата живе у невеликому кам'яному будиночку серед дерев. Пальми шумлять широким листям над покрівлею. На світанку дзвінко співають птахи. Журливо бринить потічок, впадаючи до каналу.

Юнак вже не прикутий ланцюгом. Поряд нема наглядачів, рабів. Він вільно ходить по саду, серед квітів. Може навіть вийти за межі палацу, в город Золотих Воріт.

Інколи Вайвасвата бачить серед квітів здалека високу постать доньки Володаря. Тієї, що приходила на плантації, що захотіла взяти його до себе в сад. Отже, він її раб. І вона може зробити з ним, що схоче. Вбити, закатувати, повісити, четвертувати, кинути у прірву! Все, що схоче!

Але ж вона тиха й мовчазна. Вона ще не підходила до нього, не кричала, не лаяла. Йому нема чого нарікати на долю. Треба ждати...

Якось Вайвасвата підрізував ножем зів'ялі квіти на великому трояндовому кущі. Він працював машинально, а в свідомості пробігали яскраві спогади дитинства, марились далекі морські простори, високі зеленаві хвилі, чорні, міцні руки батька Діавари. Серце юнака щеміло, на душі було тоскно й сумно.

Ніг Вайвасвати торкнулася тінь. Він здригнувся. Підвів голову і злякано завмер.

Поряд з ним стояла донька Чорного Володаря. Вона дивилася на Вайвасвату тривожно й пильно. Чорні очі випромінювали ласку. Юнак зітхнув, сумирно схилив голову.

— Вітаю тебе, Вайвасвато,— сказала дівчина.

— Господиня вітає раба? — здивувався юнак.— Господиня насміхається?..

— Ти не раб,— тихо промовила дівчина.— Ти вільна людина. Раб той, хто хоче бути рабом. А ти ж не хочеш?

Вайвасвата завмер. Хто говорив йому це саме? І таким же сердечним голосом? Соат. Ну, звичайно, Соат, коханий старий друг, який пішов од нього в країну предків...

Юнак помовчав, несміливо глянув на прегарне обличчя доньки Володаря, прошепотів:

— Наглядачі прозивали мене брудною гієною. Господиня дуже добра, називаючи мене людиною...

Дівчина спалахнула. В погляді її зажевріли іскри гніву. І так же раптово згасли. Привітно подивилась вона на могутню постать Вайвасвати, на його мужнє обличчя і ясні очі, сказала:

— Людина високої душі не назве поганим словом навіть раба. Ті, що кликали тебе так, самі нікчемні. Ніхто більше не назве тебе так, Вайвасвато!

— Я відданий слуга твій, господине,— поклонився Вайвасвата.— Ти повертаєш мені надію...

— На що надію, Вайвасвато?

— На волю...

— Але ж ти вільний,— гаряче зітхнула дівчина. — Я переказувала тобі, що ти можеш виходити в город Золотих Воріт. Я вірю тобі...

— Так, так,— сумно підхопив Вайвасвата.— Ти віриш мені. І я не зраджу твоєї віри. Я повернуся. Та я б не хотів будь-якого рабства — ні з ланцюгом, ні без ланцюга. Твоє рабство, господине, ніжніше, але воно все'дно рабство...

— Вайвасвато, ти збагнеш згодом, що це не так. Ти можеш хоч зараз бути зовсім, зовсім вільним. Я можу зробити це. Я навіть дам тобі знак Володаря, з яким тебе ніхто не торкне пальцем. Ти зможеш повернутися додому, на свій острів...

— Правда? — загорівся Вайвасвата. — Господиня не обманює мене?

— Ні, Вайвасвато,— сумно зітхнула дівчина.— Але не зви мене господинею. Ім'я моє Маруіра...

— Не смію,— похнюпився Вайвасвата. — Я знаю своє місце. Ти високого роду, вчена, прегарна й вільна. А я — темний раб, який не знає нічого...

— Не знає нічого,— прошепотіла Маруіра. Вона всміхнулася якійсь своїй думці. І раптом запитала: — Вайвасвато, а ти любиш квіти?

Юнак здивувався нежданому запитанню, трохи помовчав, потім знизав плечима.

— Я дивуюся їм...

— Чому?

— Не збагну. Як вони тут?

— Де тут, Вайвасвато?

— На землі, господине... Де так страшно й тяжко, де ллється кров і стогнуть люди. Вони ніжні й прекрасні. І завжди веселі. Кожної весни виростають знову в красі й величі. Хоч навколо, як і раніше, смерть і тортури...

— Дивно говориш, Вайвасвато...

— Не знаю. Я так мислю.

— Я думала про щось подібне,— сказала Маруіра.— І читала в старих рукописах.

— Читала,— протяжно сказав Вайвасвата.— Мені навіть слово це незнайоме...

— Читати — означає розбирати знаки, записані на папірусі. Ті знаки передають слова, якими ми обмінюємось. В словах записується древня мудрість. Минуле земного круга, битви, знання про людей, рослин і тварин, про зірки й сонце, про місяць і небеса...

— Я ніколи не знатиму того,— похилив голову юнак.

— Чому?

— Хто ж навчить мене?

— Я,— блиснула очима Маруіра.

— Ти, господине?

— Так. Тільки хай ніхто не знає про це. Згода? Я передам тобі все знання, яке зможу. У палаці велика бібліотека. Я не прочитала навіть десятої частки. Тобі буде цікаво й радісно. А потім, коли ти станеш розумним і мудрим, тоді підеш, куди схочеш, Вайвасвато...

Вайвасвата дивився на схвильоване личко Маруіри, і серце його билося часто й тривожно. Звідки ця дивна ніжність у господині? За що йому негадана радість?

— Я вечорами приходитиму до тебе, Вайвасвато. І приноситиму рукописи знання. Жди мене. Але ні слова нікому...

Маруіра всміхнулася ласкаво й швидко пішла геть. Вайвасвата дивився їй услід, ще не вірячи, що тендітна постать у чорній оксамитовій сукні не привиділася йому...

ПРОМІНЬ У ПІТЬМІ

Надвечір Вайвасвата облишив роботу в саду, склав біля свого житла мотики, ножі, драбини. Вмився холодною прозорою водою з потічка. Потім вирішив помити голову. Намилював волосся блідо-зеленою травичкою, що нею так часто вмивала його Анура в дитинстві. Трава пінилася, щипала очі. Вода, стікаючи з голови юнака, ставала все чистішою. Покінчивши з вмиванням, Вайвасвата розчесав буйне волосся дерев'яним гребенем. Подумавши, дістав з вузлика білу чисту туніку, яку придбав недавно у палацових рабів, перевдягся.

Схилившись над потоком, він заглянув у дзеркальну воду і злякався. Для кого він так готується? Донька Чорного Володаря обіцяла прийти. Обіцяла... Кому? Нікчемному, безправному рабу. Щоб вчити його. Що це? Глузування? їй сумно, їй хочеться розваги! От вона й вибрала його потішитись. А потім прийде сюди разом з вояками... І накаже схопити його! Яка ганьба!

Вайвасвата кинувся до свого притулка, хотів зірвати з себе туніку. Потім отямився. Охопивши долонями обличчя, сів на свою нужденну постіль, тяжко задумався. Не може бути! Така зрада неможлива від таких ясних очей! Що з того, що вона донька Володаря? Адже врятувала вона його від смерті, від тяжкого поневіряння!

Вайвасвата схопився з постелі, вийшов надвір. Смеркало. Чорним громаддям нависав палац Володаря над садом. У небі мерехтіли перші зірки. Багровим кружалом над далекими горами сходив місяць. З міста долинали протяжні крики, пісні.

Зашелестіли кущі. Вайвасвата кинувся, причаївся біля своєї хатини.

— Хто там?

— Я, Вайвасвато...

Ось вона, Маруіра.

Відгуки про книгу Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: