Українська література » Класика » Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

Читаємо онлайн Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь

А ти казав: ми вільні! Ти казав, що вони — раби! Ха-ха! Соате! Що ж тепер твоя мудрість скаже? Що?!

— Нерозумна дитино! — жалісно прошепотів старий раб.— Тебе бунтує біль і спрага помсти. Не думай про себе. Вспокійся! І будь радісний! Я не сміюсь, не креши очима на мене! Бо ж горе, коли воно навіть прийшло, не дає ні втіхи, ні помочі! Радій у горі, Вайвасвато! Радість — то велика сила! То наше звільнення, юначе!

— Ти в безодні рабства вважаєш себе вільним? Соате! Я божеволію! Я не можу зрозуміти тебе...

— Зрозумієш,— заплющив очі Соат.— Незабаром... Чорний Володар гадає, що володіє мною? Дурниці! Він володіє, і то тимчасово, лише тілом... А що тіло? Мара... Ти бачиш, яке воно нікчемне, як легко його знищити... Всі гинуть, всі гниють у землі... Один раніше, інший пізніше... То навіщо ж дрижати за тим, що все одно зникне... Чим же володіє Чорний Володар, Вайвасвато? Гноєм... А душа моя непідвладна йому... І нікому! Нікому, чуєш? Воля моя, дух мій зі мною. Я втечу з в'язниці тіла, коли захочу. Ніякі володарі не втримають мене... Вони страхають мене смертю. Але ж смерть — то свобода. Свобода, Вайвасвато...

Старий раб забувся в маренні. Він щось бурмотів, загортаючись у ганчір'я, але Вайвасвата вже не міг нічого розібрати. Він просидів цілу ніч біля нього, спустошений і похмурий. А коли вранці наглядачі виганяли рабів на роботу, Соат, як завжди, всміхався.

Старший наглядач розлютився, побачивши той усміх.

— Гей ти, рабе поганий! Ти смієш насміхатися? Після того, що одержав учора? Ану, дайте йому більше відро! Чуєте? Хай тепер посміється!

Та на обличчі Соата не змінилося нічого. Він лише з жалем поглянув на наглядача і, розлучаючись з Вайвасватою, сказав:

— Пора мені, юначе. Пора додому...

— Куди? — не зрозумів Вайвасвата.

— До батька,— всміхнувся Соат. — Спочивати... Вже не можу тримати тягар. Прийдуть інші... А ти — терпи. Терпи, Вайвасвато! І пам'ятай про радість!

Вайвасвата занурював баддю в колодязь, витягав, виливав воду в корито і ніяк не міг відігнати тривожних думок про Соата. Що він надумав? Куди він хоче втекти?

Коли сонце піднялося в зеніт, на плантаціях пролунали люті крики. Вайвасвата бачив метушню, чув лайку наглядачів, але не знав, що трапилося.

Тільки ввечері, коли рабів заводили до кам'яниці, Вайвасвата не помітив у юрбі Соата. Серце юнака затріпотіло болісно й тяжко. А біля входу на траві лежало розчавлене тіло. По барвистих ганчірках, якими Соат обмотував ноги, юнак пізнав старого раба. Раба? Тепер уже Соат не був рабом. Він звільнився від рабства. Він був вільний!

Вайвасвата збагнув, про яку свободу говорив старий товариш. Як просто, як легко! Одна мить — і рушиться темниця! Зникає все — небо, кам'яниця, Чорний Володар! Пустити било, впаде камінь — і кінець! Мабуть, так зробив і Соат.

Того вечора Вайвасвата сидів у кам'яниці на звичному місці самотньо. Раби здалека поглядали на вбитого горем юнака, але не підходили, бо знали, що не можна зараз його ні втішити, ні розважити.

Вайвасвата дивився у темно-синє небо, зорі помагали тамувати нестерпний біль душі. Не було дум, не було мрій... Пусто в серці! Лише в просторі відлунювали тихі слова:

Коли сокіл ширяє у небі,

Хіба соколу важко від того,

Що вітри його в небо здіймають,

У блакитне, чудове небо?..

ЗВІЛЬНЕННЯ

Маруіра не могла дати ради своєму серцю, не могла заспокоїти свідомість. Що їй білий раб, побачений в кристалі Всевидючого Ока? Що він їй — невідомий і чужий? Дні й ночі вона спостерігає за ним, думає про нього й мучиться за його долю. Дивні блакитні очі. Магнетичне лице, яке мариться їй у снах. Чому?

Дівчина хотіла поговорити зі старим учителем, але потім вирішила — не треба! Хтозна, як подивиться учитель на її почуття, що подумає. Бо й сама вона ще не розібралася в собі.

І ось вона йде до батька. Володар покликав її. Навіщо? Може, тому, що їй сповнилося п'ятнадцять літ? Коли мати була жива, їй щороку дарували в цей день іграшки, барвисті вбрання, смачні плоди з далеких заморських країн. Може й нині батько згадав про це і вирішив відновити той звичай? Чи потрібно їй це? Нема матері, нема її тихого чарівного сміху, її ласкавих карих очей. Які веселощі без неї?

Маруіра проходить вузькими, високими коридорами. В нішах стоять скульптури Ранатаки, витесані з чорного граніту. Обличчя батька грізне, щільно зімкнуті вуста, руки складені на грудях. Біля підніжжя кожної скульптури горить нічний світильник. Щоранку жерці служать біля цих ідолів, курять ароматні олії, моляться. А Маруірі смішно й ніяково! Навіщо так багато образів однієї людини? І навіщо їй молитися? Кажуть, Ранатака — бог! Який же він бог? Людина, як і всі. То чому ж називають богом Володаря Рути й Даїтьї? Правда, не лише він має свої зображення. Багато знатних людей —воєвод, чаклунів і маєтних служителів — спорудили в храмах власні каплиці й утримують жерців для молитов і жертв. Дивні люди!

Маруіра входить до батька. Він сьогодні усміхнений, задоволений. Менше зморщок на чолі, очі примружені, й погляд їх вологий, м'який.

— Підійди ближче, дочко,— лунає голос Ранатаки. Він кладе руки їй на плечі, дивиться в очі. Сумно зітхає.

— Я не годен дати тобі такої радості, як мати, Маруіро. Та що в моїй силі — зроблю. Тобі сьогодні п'ятнадцять літ. Ти вже велика. Скоро будеш жінкою. Проси, що бажаєш. Все, що хоче серце твоє. Слово Володаря — закон.

Зненацька свідомість Маруіри пронизала блискавиця. Ось воно! Тепер або ніколи! І, опустивши очі, вона сказала:

— Мій Володарю і батьку! Я дякую тобі за Всевидюче Око. Я більше бачу, я маю змогу мандрувати по твоєму царству...

— По нашому царству,— м'яко додав батько.

— Твоє царство прекрасне,— вдячно всміхнулася дівчина.— Особливо мені сподобалися казкові квітучі сади. Я б хотіла розвести такі квіти в палаці. Щоб щодня милуватися ними, щоб вдихати їхні пахощі...

— То я пришлю рабів, вони одразу перевезуть.

— Ні,— рішуче скрикнула Маруіра.— Не треба так просто. Мені не цікаво одразу мати сад. Я хочу, щоб він ріс поступово, щоб я бачила все — від народження квітки до зрілого плоду. І щоб могла сама вирощувати їх. Батьку, дай мені одного доброго й сильного раба, щоб він допомагав мені...

— Які дрібниці! — невдоволено сказав Ранатака — Ти б могла попрохати щось значніше! Бери собі якого хочеш у палаці.

— Не хочу в палаці,—зітхнула дівчина.— Вони нікчемні й ледачі. І підступні. Нишпорять всюди, підглядають... Я не люблю їх!

— Це правда,— засміявся Ранатака.— Тоді треба вибрати на плантаціях. Там раби звичні до роботи. Слухняні й сильні. Гм! Що ж ми зробимо? Так і бути! Трохи часу присвячу тобі, дочко! Збирайся, летимо за місто!

Маруіра прожогом кинулася до свого покою. Вона ледве стримувалася, щоб не викрити себе, свого щастя.

Вийшло, вийшло! Добрий дух покійної матері помагає їй. Але тихо, тихо. Ранатака — чаклун, він уміє читати думки! Тихо, ні слова!

Дівчина одягла темно-синій плащ, спустила на обличчя прозору чорну сітку. Хутко зійшла по спіральних східцях на покрівлю палацу, мимо непорушних вартових-велетів, мимо бібліотеки. Тут, біля глибокої ніші, вже чекав на неї батько. Могутню постать його облягала золотиста кольчуга з дрібної металевої луски, плечі покривала чорна накидка, голову вінчав шолом з образом Пір'ястого Змія. Ранатака вказав на легкий напівпрозорий човен, що стояв у ніші.

— Сідай!

Маруіра хвилюючись сіла на пружне сидіння. Батько навпроти. Вартовий — жовтолиций кремезний велетень — запитливо поглянув на Володаря. Той недбало кивнув.

— Залишайся тут. Я сам...

Ранатака відкрив посередині човна невеликий срібний ящичок. Пересунув маленький важелець. Маруіра відчула запах свіжого зерна пшениці. Почулося дзижчання. Човен гойднувся. Навколо бортів його виникло туманне тремтливе коло. Воно темніло, насичувалось, ущільнювалось.

Човен піднявся в повітря. Проплив над сферою обсерваторії, попрямував до гір. Дихнув теплий вологий вітер, насичений запахом моря. Маруіра захоплено оглянула величну панораму города Золотих Воріт, вдихнула на повні груди ароматне повітря, повернулася до батька.

— Батьку мій і Володарю! Чому б усім людям не дати летючих човнів? Яка то радість!

— О дурна дівчино! — нахмурився Ранатака, скоса поглядаючи на вулиці города Золотих Воріт.— Що ж буде, коли вся ота нечистота людська підніметься в небо? О боги! Я не хочу дожити до такого дня!

Маруіра прикусила язик. Вона розчулилася й забула, що батько зовсім інакше дивився на світ, ніж вона. Хіба не сварив він її багато разів, коли вона виявляла чулість і м'якість до людей? Тихо, тихо, не слід будити в ньому ніяких підозрінь!

Насуваються крижані шапки гір. Дихає холодом від них. Маруіра закутується в теплу накидку. Ранатака кладе руку на срібний ящичок, і човен знижується, плавно похитуючись, до густих садів, розкиданих у гірських ущелинах.

Наглядачі помітили летючий човен Ранатаки. Вони падають на коліна, б'ючи лобами об кам'янистий грунт, мовчазно дивляться в обличчя повелителя, очікуючи наказів.

Ранатака мовчить. Потім скупо каже Маруірі:

— Пройдімось по саду. Дивись і вибирай до смаку. Маруіра знає, що тут їй ніхто не підійде. Але треба йти. Треба грати свою роль.

Здивовані раби дивляться на грізного Чорного Володаря, на тендітну жіночу постать у темній накидці. Схиляються в покірних поклонах.

Пливуть мимо Маруіри смуги виноградників, зарості пишних троянд, білих лілей, басейни з лотосами. Тонкі аромати забивають дух, п'янять.

Чорні, жовті, білі раби. Зігнуті постаті, покірні лиця. Ранатака допитливо дивиться на дочку.

— Ну? Вибрала кого-небудь?

— Ні,— нерішуче каже Маруіра.— Вони всі якісь кволі і... дуже покірливі. Я б хотіла не таких...

— Тоді летімо на маїсові плантації,— знизавши плечима, каже батько.— Там найсильніші раби!

Маруіра торжествує. Серце її співає. Вона опускає вії і покірно зітхає.

— Гаразд, батьку. Слухаю тебе...

Наглядачі проводжають захопленими поглядами човен Чорного Володаря. Переглядаються, похитуючи головами. Недарма складають про Ранатаку страшні легенди й казки. Навіть небо підвладне йому!

А Володар з дочкою вже наближаються до маїсових плантацій. Вдалині синіє океан. Тягнуться через піски зеленаво-жовті смуги маїсу, блакитними стьожками струмиться в каналах вода.

Маруіра, затамувавши біль, дивиться згори на дрібні постаті рабів, прикутих до колодязів.

— Батьку...

Відгуки про книгу Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: