Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
Буря дала сина, буря й забрала човен. Чи не забагато він хоче дарунків?
Рибалка сів у свій човен, взяв до рук широке весло.
Відштовхнувся од берега, швидко проскочив затоку і спрямував човен у відкритий океан...
Раз! Раз! Ритмічно перекачуються тугі м'язи під шкірою на чорних дужих руках, мовби витесаних з базальту. Стрілою летить човен, залишаючи бурунистий слід над прозорою глибінню вод.
Діавара всміхається, знову хмурніє. Наче хмаринки пробігають по його суворому обличчю. Тривожиться серце. Чому? Невідомо звідки підкрадаються сумніви, передчуття недоброго.
Радість! Хай буде радість! Бо народився син бурі! Білий, як морський пісок, гарний, як ранкове сонце, сильний, як океан. Прийди, прийди, богине долі Калауро, захисти мале дитя від привидів жаху!
Діавара перестав гребти, поклав весло в човен. Тиша прослалася над океаном. Сонце велично виглянуло з-за оранжевих хмар. Попливло небом на золотому човні, роняючи гарячі краплі в прозору глибінь.
Діавара простяг руки до ясного кружала, глибоко зітхнув і зашепотів палко, жагуче, в пружному ритмі:
Сонце предивне,
Човен великого рибалки,
Сонце всесильне,
Риба вогняного моря,
Прошу тебе, прошу...
Око своє зверни до мене,
Вухо своє схили до мене,
Прохання прийми моє...
В сіті земні потрапила риба,
Ще мала, слабка, беззахисна риба.
Зглянься, сонце,
Дай свою силу,
Дай ясну долю.
А коли за ним іде
Ненависна доля —
Оберни свій пломінь на мене!
Рибалка замовк. Прислухався. Полегшено зітхнув.
Ну от і гаразд! Тепер син під захистом. Все зле впаде на нього, на Діавару. А йому що? Вже досить пожив, надивився світа, натрудився. Можна вирушати до предків. Там краще ловити рибу. Ого! Там ще ширший океан! Де ви, духи зла і печалі? Не боюся вас!
Діавара поглянув у воду. Його човен стояв над темно-зеленою заглибиною. В тій смарагдовій чаші сріблом виблискують зграї веселих риб. Поважно пливуть товсті, ситі клаотли — риби-свині, як звуть їх рибалки; велично, ледь похитуючи плавниками, прямують кудись гостроносі, стрункі, костисті руали. То найсмачніша риба! Сьогодні було б до речі спіймати кілька таких. Пригостити рибалок з нагоди народження сина....
Діавара прив'язав один кінець сіті до човна. Тихенько гребучи однією рукою, другою став викидати у воду сіть...
А ввечері, коли сонце сіло за обрій, коли темно-фіо-летові тіні огорнули долини, ліси, скелі, коли прохолодний вітер дихнув із заходу, хвилюючи океан, біля халупи Діавари, на широкому скелястому майданчику, запалали багаття.
Багатий улов привіз Діавара. Весело клекоче вода в бронзових казанах, біліють очі у велетенських риб, дражливо-солодкий запах смачної страви пливе над островом. Рибалки, їхні жінки та діти оточили дружно вогнище, чекають, співають старовинні пісні.
Протяжно лине мелодія, вплітається в тихий шум океану, пливе поважно, як зоряний небосхил.
Діавара дає знак. Кілька старих рибалок копистками вибирають рибу з казанів, кладуть кожному в кам'яну миску його частку.
Замовкає пісня. Починається вечеря. Смачно плямкають губи, горять очі в дітей та підлітків. Лише старі островитяни їдять поважно, ніби знехотя. Так велить звичай.
Анура з халупи поглядає на гостей, радіє. Діавара приніс їй у шапличку трохи юшки, і вона поїть нею дитину. Уратана облизується, сміється. Смакує? Значить, буде рибалкою, радіє батько.
Гості присуваються до казанів, сьорбають густу юшку. Животи в дітей пооддувалися, лиця блищать од жиру, але дуже смачна вечеря, щоб кидати її недоїденою. Хтозна, чи скоро повториться такий вечір?
Та ось порожніють казани. Гості знову збираються в коло на майданчику. Лунають схвальні голоси. Люди вимагають, щоб їм показали немовля. Треба подякувати йому й батькам.
Анура несміливо йде до гостей, притискаючи свій скарб до грудей. Вона мовчазно перезирається з Діаварою. Обличчя мужа спокійне. В блискучих, розширених очах упевненість. Він ледве помітно киває.
Анура розмотує сповиток. Показує сина. І враз тиша спадає над майданчиком. Гості мовчать. І тривожно мовчить Анура.
Уратана простягає рученята до гостей, владно кричить:
— Уа! Уа! Ао! Ао!
Дивний гомін поплив навколо. З місця встав найстарший рибалка Клаотлана. Він простягнув кістлявий довгий палець до дитини й хрипко запитав:
— Біла дитина, Діаваро?
— Ну то й що? — суворо відповів Діавара.
— Звідки у вас біла дитина? Ви обоє чорні...
— Це дарунок бурі! — продзвенів голос Анури.— Благословенна Тіанака принесла нам радість цієї ночі!
— То дарунок демонів,— заперечив Клаотлана.
— Демонів,— зітхнула юрба вслід за ним.
— Поява білої дитини віщує нам нещастя,— вів далі старий рибалка.— Навіщо ти взяв її, Діаваро?
— Як я міг не взяти? — скрикнув Діавара, і темне обличчя його налилося прихованим вогнем.
— Дитя кликало нас, воно з неба зорею впало до нас! Що ти кажеш, Клаотлано, що ви мовите, люди моря? Як можна кидати дитину серед бурі?
Довго мовчали рибалки. Невмолимо загрозливо дивився на дитину Клаотлана. Анура, тремтячи, загортала Уратану в покривало.
Найстарший рибалка, звертаючись до юрби, повагом сказав:
— Білі племена не в милості у Чорного Володаря. Коли воїни Володаря побачать дитину на острові — буде біда! Не треба заради однієї дитини накликати біду на всіх!
— Не треба,— похмуро бурмотіли люди.
— Віддамо дитину туди, звідки вона прийшла,— грізно сказав Клаотлана.— Віддамо її океану.
— Ні!!! — страшно закричала Анура.— Ні! Не смієте! Разом зі мною! Тільки зі мною! Зі мною!
Діавара підійшов до жінки, затулив її широкою спиною. Обличчя в нього посіріло від гніву.
— Люди,— грізно сказав він.— Оце так ви дякуєте за гостинність? Клаотлано! По-твоєму не буде!
— Буде!—суворо заперечив старий рибалка.— А коли опиратиметесь, то скинемо зі скелі не лише дитину, а й вас із нею!
Юрба зімкнулася навколо Клаотлани, підступила стіною до Діавари. Чаділи в сутінках багаття, наливалися прозорими жаринами зорі в небі, випливав над океаном веселий місяць.
Діавара відступав до халупи, прикриваючи собою жінку з дитям. Неухильно за ними повзла юрба. Так вони мовчки дійшли до скелі. Внизу хлюпала хвиля, граючи фосфоричними іскрами, на плесі океану мерехтіла срібна дорога.
Діавара у відчаї підняв руки до зірок, гнівно закричав:
— Еге-гей, небо! Еге-гей, сили бурі й помсти! Еге-гей, духи справедливості! Кличу я вас!
— Безумець! — заревів Клаотлана.— На кого викликаєш сили помсти?
— Смерть йому! — підхопила юрба, ще тісніше обступаючи приречених.
Та в цю мить всіх вразив, ніби громом, лункий окрик:
— Зупиніться! Ім'ям священного Сонця, зупиніться!
Юрба змішалася. Всі оглянулись. Тривожний шепіт покотився між людьми:
— Жрець! Жрець Сонця! Жрець Вогню...
— Дивись, дивись, Діаваро! — вражено промовила Анура.— Тіанака почула мою молитву. Це служитель Сонця!
Справді, до юрби наближався жрець. Він виник несподівано з пітьми, ввійшов у коло вогнів і зупинився, грізно оглядаючи людей.
Очі його палали, мов блискавиці, густі чорні брови хмарами зійшлися на переніссі, високе чоло порізали зморшки, довга сива борода спадала на могутні груди. Плечі його покривала шкіра мускусного бика — знак жерців Сонця. Люди, вражені, завмерли, схилилися в поклоні покори. Клаотлана щось хотів пояснити, але жрець, піднявши владно руку, обірвав його мову:
— Все чув! Ви готувалися здійснити злочинну справу. Дитина присвячена Вогню! Вона посланець Сонця! Бережіться прогнівити Великого Батька, який поси лає вам рятунок. Діаваро, Ануро! Завтра, на світанку, присвячу дитину Сонцю!
ВАЙВАСВАТА
На другий день, рано-вранці, жрець знову з'явився біля притулку Діавари. Він невідомо де ночував, не знати що їв. Од сніданку відмовився, нічого не говорив, тільки жестом показав на дитину.
Анура, схвильована й тремтяча, винесла сина з хатини. За нею йшли Діавара і жрець. Рибалки мовчазним гуртом стояли осторонь і здивовано-тривожно дивилися на жерця. Хто він? Звідки з'явився? Як переплив на острів?
На обрії купчилися хмари. Океан блищав, мов сіра, холодна шкіра змії. Дихав колючий вітер.
Анура поглянула на небо, зіщулилась од холоду, прошепотіла:
— Не видно сонця. Недобрий знак...
Жрець мовчки глянув на неї. Одвернувся. Склавши руки на грудях, довго дивився на схід. Вуста його були міцно стиснуті, довга сива борода колихалася на вітрі.
Діаварі здавалося, ніби жрець напружився назустріч сходу. Якась могутня сила промінилася з його постаті.
Вітер дихнув сильніше. Океан задвигтів, гойднувся. Хмари зібралися в густе плетиво, звихрилися, потемніли. Вдалині загриміло.
З неба до моря потяглася темна цівка, скажено закрутилася, торкнулась хвиль, помчала до острова.
— Смерч! — дихнуло жахом між рибалками.
А жрець навіть бровою не повів. Він незмигно дивився туди, де за хмарами мало зійти сонце.
Ще народилося кілька смерчів. Хмари заметалися у шаленому танці. Помчали, як осіннє листя, над океаном.
Золотими списами майнули в просторі промені сонця. Оранжево-багрові спалахи замайоріли на хмарах. По голубій галявині небес переможно попливло веселе світило.
Жрець ворухнувся, владно показав на дитину. Анура піднесла Уратану до нього. Він обережно взяв дитину на руки, підняв угору на сильних долонях, повернув до сонця. Уратана закричав, задриґав ніжками.
Діавара й Анура готувалися почути дивні закляття, якими жерці звичайно супроводжували посвяту, але суворий служитель Сонця говорив зрозуміло, просто:
— Ім'я дитині буде Вайвасвата,
— Вайвасвата,— прошепотіли мати й батько.
— Це означає Посланець Світла,— вів далі жрець.— Сонцю ясному, животворному духу, нашому Батькові присвячую Вайвасвату.
Зворушено слухали Діавара з Анурою. Дивувалися заворожені рибалки. Замовк син на руках жерця, всміхнувся назустріч сонцю.
А жрець, помовчавши, ніжно сказав, звертаючись до Вайвасвати:
Сонце — твій батько,
Земля — мати твоя.
Будь, як вони,
Всюди, завжди...
Ясним, як сонце, будь,
Щирим, як земля, будь,
Мужнім, як лев, будь,
Мудрим драконом будь,
Зло спопеляй,
Тьму розганяй,
Відважним воїном будь!
Діавара дивувався. Зовсім не схожий на інших жерців цей служитель Сонця. І мова його звичайна, зрозуміла. Не страшний, не чужий він, а близький і рідний. Здається, що Вайвасвата для нього дорога й кохана істота. Чому? Чому так здається Діаварі?
А жрець лагідно промовляв далі, піднімаючи хлопця назустріч животворним променям:
Вайвасвато, новий воїне,
Вайвасвато, вічний воїне!
Уподобся Сонцю — Вогняному Володарю!
Все віддай іншим і нічого собі!
Блискавицею, громовицею
Пронижи мару життя!
У болоті не зупинись,
Принадою владності не захопись!
Вайвасвато, Вайвасвато!
Жрець замовк.
