Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
Це йому сниться... І безмежна камениста площина, і вузенькі канали, і журавлі над глибокими колодязями, і сотні рабів, які добувають воду з-під землі, щоб поливати неосяжні плантації.
Вдень і вночі скрипить гігантське било журавля, німіють руки від натуги, палить вогнем спину, широко розкритий рот хапає розпечене повітря... Так, так! Цього нема! Ще трохи, ще небагато — і він прокинеться, і все зникне... Знову буде біля нього ласкава Анура, мовчазний батько, глухий грім прибою, який гупає в скелю біля їхнього житла...
Ні, Вайвасвата не прокидався. Минали дні. Минали ночі. І хлопець з жахом збагнув, що щасливе юнацьке життя щезло, випарувалося, як біла хмаринка в гарячому літньому небі.
Велетень воєвода дотримав слова. Він оддав Вайвасвату господарям маїсових плантацій, які постачали зерном город Золотих Воріт. Сотні рабів з різних країв — білих, чорних, жовтих — щоранку виходили з кам'яних в'язниць під наглядом чорних вояків і простували до колодязів. їх приковували до цямрини товстими ланцюгами. Від колодязя неможливо відступити й на два кроки. Важенну баддю треба було заглибити на півсотні ліктів униз, зачерпнути води і потім витягти назад. Ні зупинитись, ні передихнути, ні випустити з рук било. Вгорі, біля журавля, був хитрий механізм, який загрожував смертю тому рабу, що кидав баддю напризволяще
Вона піднімалась угору, вдаряла важіль, згори падав камінь і розчавлював неслухняного.
Вайвасвата знав про це. Він бачив кілька таких випадків. На ного очах не витримували нелюдської напруги молоді раби, випускали з рук било і, заплющивши очі, покірно ждали неминучого...
Розчавлені криваві трупи розкладали перед кам'яницею, щоб раби увечері, йдучи на нічліг, бачили, до чого призводить неслухняність. Після такого видовища Вайвасвата не спав до світанку, жахливі примари витали перед його очима, тіло тіпала лихоманка.
А на світанку знову треба було йти до праці. Наглядачі лаючись роздавали рабам маїсові коржі й по мисочці густої теплої бурди. А потім вели їх до колодязів. Вайвасвату рятувала його величезна сила. В перший день він досить легко закінчив свою роботу, але потім всю ніч плакав нишком од пекучого болю, якого завдавали обдерті долоні.
Порятував його старий раб Соат, який лежав поряд з юнаком. Він почув стогін Вайвасвати, зрозумів його біду. Діставши з-під узголів'я пук зелених маїсових кіс, Соат приклав їх до ран, замотавши ганчіркою. Біль потроху вщухав. Вайвасвата з вдячністю усміхнувся старому. А той, жалісно дивлячись на нового раба, шепотів:
— Бідна дитино! Чого тебе доля занесла сюди? Пропадеш нізащо!
Вайвасвата мовчав, бо не знав, що відповісти. Занадто страшним, несподіваним було все, що сталося.
— Не поспішай,— радив юнакові Соат.— Не надривайся. Знаю, що сили багато маєш, та тут її легко викинути на вітер. Вдячності від господаря не матимеш, тож бережи себе. А раптом усміхнеться тобі доля... Хто знає?
Вайвасвата потроху втягнувся в роботу. Зажили, зашкарубли долоні, потемніло під сонячними променями тіло, могутня сітка жил і м'язів обплутувала руки й груди.
Наглядачі дивилися на атлетичну постать юнака, лютували. Комусь із них здалося, що занадто легка ця робота для білого раба. Як пір'їнку, тягає він баддю туди й назад! Ніякого страху, ніякої муки! А який то раб без муки?
І вони замінили баддю в колодязі Вайвасвати на вдвічі тяжчу. Хотів протестувати юнак, та наглядач так вдарив його ременем, що шкіра тріснула на спині. Вайвасвата прикусив язика, хоч у думці ладен був розтерзати мучителя.
Тепер робота виснажувала юнака більше, ніж інших. Навіть його молодих сил не вистачало, щоб зносити жахливий тягар. Він почав худнути. Соат помічав це, віддавав йому частину своєї пайки. І ще підтримувала Вайвасвату незмінна весела посмішка старого раба. То була посмішка не вимучена, не штучна, ні! Юнак бачив, що Соат ніби осяяний зсередини незримим вогнем. Він був схожий на злиденну пошарпану негодою халупу. Зовні вона оббита, облуплена, в драній покрівлі свистить буря, а за похиленими стінами горить затишний вогник, живуть добрі люди, які завжди готові прийняти до себе змученого мандрівника, нагодувати його, покласти спати...
Дивувався Вайвасвата, звідки це в Соата? Як він в такій біді зберіг веселощі й навіть радість? Проте запитати Соата одразу не насмілювався. Лише знав, що старий раб приховує в душі якусь таємницю. Без таємниці, напевне, не можна так діяти й жити.
Особливо відчував Вайвасвата дивний потяг до Соата вечорами, коли наглядачі замикали рабів до широкої овальної кам'яниці. Тут можна було походити, розім'яти закляклі ноги, полежати на кам'яних плитах, зарослих бур'янами. Товариші, розбиті цілоденною працею, замертво падали на солом'яні підстилки. А Вайвасвата разом з Соатом сідали осторонь і довго мовчки дивилися, як над ними велично котило хвилі небесне море, сповнене зоряною рибою.
— Соате,— сказав Вайвасвата сумно.— Старий Соате! Мені тяжко на душі, коли я дивлюся на зорі. Здається, що я втратив щось. Щось прекрасне, недосяжне, велике...
Старий раб запитливо дивився на юнака, всміхався, мовчав. Потім тихенько заспівав дивну, тривожну пісню — протяжну і мелодійну.
Коли риба пливе в океані,
Хіба риба сумує від того,
Що оточує її водяна стихія, рідна стихія?
Ні, не сумує риба від того...
Б'ється риба на гарячому піску,
Задихається на кам'яному березі,
Бажає пірнути в зелену глибінь,
Що породила її!
Коли сокіл ширяє у небі,
Хіба соколу важко від того,
Що вітри його в небо здіймають,
У блакитне, чудове небо?
Ні, не важко йому від того!
А в клітці сумує сокіл,
У сільці тріпочеться сокіл,
Коли зв'язані крила широкі,
Коли небо закрите від зору,
О прекрасне, величне небо!
Пісня хвилювала Вайвасвату, але він не розумів її глибини, її прихованого змісту. І юнак ще жагучіше добивався в Соата:
— Ти завжди веселий, Соате. Чому ти радієш?
— Життю! — просто відповів Соат.
— Життю,— гірко повторив юнак.— Де ти бачиш життя, в чому? В стражданні? Соате! Ти смієшся наді мною!
— Не сміюся,—серйозно відказав старий раб. Його сухе жовте обличчя розгладилося, прозорі очі сяяли, вдивляючись задумливо в глибини неба.— Не сміюся, Вайвасвато. Ти ще юний, ти нічого не знаєш. А я пожив досить... Був і вільним, був і рабом! Знаю ціну свободі й рабству. Часто люди радіють лихові і печаляться, коли щастя підступає до них. Хто скаже, де вона — радість? І де нещастя?
— Не розумію,— сумував Вайвасвата.
— Уяви собі,— ніжно шепотів Соат,— що ти повертаєшся до рідного дому...
— Мовчи, не говори цього,— скрипів зубами юнак.— Не буде цього, не буде...
— Е, не перебивай,— сміявся старий раб.— Повертаєшся ти до рідної матері. Навколо пітьма, гроза, багнюка. Ти мокрий, обірваний, холодний і голодний. Чи будеш бідкатися, що ти нещасний?
— Не буду,— похмуро сказав Вайвасвата.— Бо незабаром знайду притулок від бурі!
— Збагнув,— ласкаво зауважив Соат.— У мене є попереду такий притулок, рідний притулок...
— Де він? — недовірливо спитав Вайвасвата.
— Над нами, дивись,— мовив Соат, простягаючи вн-схлі руки до зірок.— Юначе мій любий! Пам'ятай, що все минає і все сплітається в дивному потоці життя. Впадаючи в рабство, ми готуємо собі дорогу до слави. Захоплюючись багатством і величчю, ми наближаємось до падіння! Я радію, бо плачу старі борги. Колись же треба розплатитися?
— Все'дно не збагну,— похмуро заперечив Вайвасвата.— Чорний Володар має неосяжну владу. Ти лише черв'як під його чоботом. Він господар свого щастя й нещастя. А ти? А я? Ми залежимо від одного його слова...
Старий Соат тихенько засміявся, обняв Вайвасвату за могутні плечі, притис до себе.
— То обмаи. То мара розуму, який не бачить глибин буття, Вайвасвато. Він — Чорний Володар — справжній раб. А ми вільні! Зачекай. Я поясню. Та тільки мої пояснення нічого не допоможуть, коли ти сам не збагнеш. Скажи відверто — чого ти найбільше хочеш?
— Волі! — скрикнув Вайвасвата.— Більше нічого. Ні палаців, ні рабів, ні човнів, ні золота. Волі!
— Чудово,— засяяв Соат.— Мій друже, прекрасно! Тобі й мені не треба нічого. А Чорному Володарю і його воєводам потрібно багато чого! І раби, і палаци, і храми, і поля, і кораблі. їм потрібна влада над людьми, над світом. Як же ти не збагнеш, що вони ніколи не матимуть свободи? Вони раби всього того, без чого не можуть обійтися. Вільний лише той, хто відмовився од усього. Навіть од себе!
— Від себе? Як це?
— Цього не можна пояснити,— сказав Соат.— Це приходить у таку мить, на яку не можна вказати. Як розквітає квітка...
— Ти мудрий, Соате,— гаряче мовив Вайвасвата.— Ти мудрий і добрий. Та я не все розумію. І я не хотів би відмовлятися від себе! Ні! Я хотів би стати вільним і сильним!
— Для чого?
— Щоб зруйнувати, сваволю й рабство! — гнівно відповів Вайвасвата.— Щоб усі люди могли вільно дихати й жити! І щоб були самі собі господарями!
— А що ти бажаєш собі за це, юначе? — спитав старші раб.— За те, що звільниш рабів?
— Нічого,— здивовано сказав Вайвасвата.— А навіщо собі? Коли іншим буде добре, то радісно буде й мені…
Соат засміявся вдоволено.
— Тоді ти теж відмовився од себе, друже мій. Тільки розум твій ще тугий і неповороткий, а серце, як алмаз. Бережи серце, Вайвасвато! Воно приведе тебе до правди...
Юнак болісно роздумував над словами Соата, намагався збагнути їх. Та годі було. Ще мало мозок закарбував знань, ще мало досвіду влилося до чаші душі, щоб зрозуміти таємничі думки старого раба.
Так минали дні й ночі. Вайвасвата метався серед загорожі, як лев по кам'яниці, шукав виходу. Кидався до Соата, палко шепотів:
— Не витримаю, старий Соате! Не витримаю! Треба втікати! Поможи мені!
— Куди втечеш?—сумував Соат.—Ти такий примітний. Одразу спіймають... Одначе треба щось придумати. Шкіру можна пофарбувати. У мене є сік, прихований уже давно... А волосся пострижемо. Ну-ну, леопард! Задушиш! Тихше, а то хтось почує! Бути біді!
Вони знайшли місце в кутку кам'яниці, де ніхто не спав. Почали потроху піддовбувати землю, викидали в стічну яму. Але радість їхня й надія були недовгими. Хтось помітив ті готування і повідомив наглядачів.
Соата і Вайвасвату спіймали на гарячому. На світанку їх люто били ремінням перед юрбою рабів. Наливалися кров'ю багрові смуги на спинах, похнюпившись, стояли раби, і, як завжди, ласкаво сміялося сонце, підіймаючись над океаном.
Повернувшись з роботи, Вайвасвата бився головою об каміння, стогнав від безсилля, рвав на собі волосся.
— О Соате! Що діяти? Тепер кінець! Ми раби назавжди.
