Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
Високо в небі, за хмарами, живуть
чудесні птахи хомі, що ніколи не
сідають на землю. Навіть їхні яйця
не досягають землі. Пташенята ви-
луплюються під час падіння яєць
і, відчувши простір, летять угору,
в ту небесну сферу, куди веде їх
інстинкт.
Індійська казка
ПРОЛОГ
ДИТЯ БУРІ
Довге життя прожила Анура. Та не пам'ятає вона такої бурі, як нині. Здригається халупа від страхітливих ударів, і жінці здається, що сама богиня бурі Тіанака гамселить кулаками по бідному притулку.
— Не гнівайся, богине,— шепоче зів'ялими вустами Анура, закутуючи зі страху голову старим ганчір'ям.— Не гнівайся, справедлива. Я не завинила перед тобою. І муж мій Діавара — в чому він винен? Ловить рибу лише для прожитку, не грабує морське добро, живе мирно з сусідами, зустрічає сонце молитвою праці... Благословенна Тіанако! За що ж гніваєшся?
Анура вмовкає. Прислухається тривожно. Буря лютує ще сильніше. Незримі руки її шарпають убогу хатину рибалки, ось-ось зірвуть благеньку покрівлю й понесуть у безвість.
Серце жінки схвильовано тріпоче. Якусь мить вона сторожко очікує, потім рішуче відкидає діряве покривало, сплетене з сухих водоростей, підходить до віконця.
Тонкими тремтячими руками виймає Анура зеленкуваті шиби з гірської слюди. До отвору вривається гуркіт прибою. В темряві метаються тіні духів океану й бурі, холодне сяйво місяця з-за кошлатих хмар пливе, переливається на завихреному, туманному вбранні грізної богині.
Анура оглядається. В кутку халупи, на купі сіток, спить Діавара. Чути неспокійний подих, глухе бурмотіння. Де бродить нині дух мужа? Невже не чує він, як лячно Анурі, як демони відчаю роздирають її душу?
— Тіанако! За що ти прогнівалася на нашу вбогу сім'ю? Сім'ю... А де вона — сім'я? Вже двадцять весен і літ минуло над островом, двадцять разів вітри приносили білі сніги з далеких північних країв, двадцять разів ясне сонце випивало їх весняними днями, а й досі Анура та Діавара самотні. Не чути в халупі дитячого крику і плачу, не чути щебетання, не сяють ясні очі... Богине! Може, за це гніваєшся? Та хіба я винна? Чи не виплакала очі свої темними ночами? Чи не сняться мені щоночі тонкі дитячі рученята й жадібні вуста, що припадають до грудей моїх?
Богине! Змилуйся! Знаю, що великий гріх — не залишити сім'я свого на землі! Благаю тебе, благословенна, не дай пропасти неплідним коренем! Принеси з бездонного лона, Тіанако,— з лона небес — одну зірочку для нас! Зроби це, Тіанако! Знаю, що зорі, які ти мечеш вечорами на землю,— то душі новонароджених. Кинь мені такий вогняний дарунок, богине! Буду вічною рабою тобі на землі і в царстві предків...
Свариться несамовита буря. Стогне уві сні Діавара. Примарою стоїть біля віконця Анура. Прислухається.
І здається їй, що здалека лине тонесенький голосок. Пронизливий дитячий голос. Анура здригається. Тіло прошиває блискавиця. Що це, богине? Чи то здається, чи насправді?
Голос лунає знову, настирливо, відчайдушно.
— Тіанако! Може, то демони омани потішаються наді мною? Що маю діяти?
У покрівлю щось загупало. Почувся могутній голос:
— Зустрічай долю свою, Ануро!
Загорілося серце жінки, тисячі жал пронизали тіло. Вона метнулася до мужа, схопила за руку, шарпнула. Він лячно кинувся зі сну, зірвався на ноги.
— Що сталося?
— Голос Тіанаки, Діаваро! її голос! — урочисто-нажахано каже Анура.
— Який голос? — заспокійливо перепитує муж, пригортаючи жінку до широких волохатих грудей.— Тобі наснилося. Ляж біля мене, вспокійся!
— Не наснилося,— тривожиться Анура.— Я чула дитячий крик. Я молилася богині. А потім — голос...
Мову Анури знову перебив сильний удар в стіну. І гучно пролунав голос:
— Не спокушайте долі, Ануро й Діаваро! Богиня лише один раз відкриває обличчя щастя!
— Чуєш? — затремтіла від радості Анура.— Муже мій, ходімо!
Діавара, ще не отямившись від подиву, ступив до виходу, відхилив скрипучі двері. Анура вийшла за ним.
Височенна хвиля вдарила в скелю, метнула хмару бризок на Діавару. Він захлинувся, закашлявся. Збентежено прислухався, вдивляючись у моторошну пітьму.
— Куди йти? Що шукати, Ануро?
— Звідти кричить,— благально сказала жінка, вказуючи в пітьму.— Біля затоки. Чуєш? Чуєш!..
У грізному ревищі бурі справді пролунав дитячий крик.
Тоді Діавара не задумуючись кинувся до берега. Біг легко, як двадцять літ тому, коли ловив прудку Ануру на прибережному піску. Як у ті дні, коли милував її шкарубкими руками, відчуваючи пружне, палаюче тіло своїм тілом. Як у ті роки, коли сповнював серце своє чеканням дитини. Так багато сумних днів і ночей минуло відтоді. Сподівань і зневіри! Невже змилосердилась доля?
Діавара біг, затуляючись руками од бурі. Намагався розгледіти тіні, прислухався до стогону хвиль.
Ось і затока. Невелика смуга, захищена від океану високими скелями. Тут спочивають човни Діавари. Тут тихше, сюди не досягають руки демонів бурі.
— Діаваро! Діаваро! — кричить Анура.— Я бачу чужий човен. Наших два, а тут чийсь третій!
Та Діавара вже й сам побачив. Він метнувся до третього човна, схилився над ним. У глибині щось біліло. Діавара переступив через борт. Човен гойднувся. Під ногами рибалки щось заворушилося, зарепетувало дитячим голосом.
— Птахом метнулася до човна Анура, схопила білий згорток, підняла.
— Дитина,— плачучи озвалася жінка.— Небо послало нам дитину!
— До халупи мерщій! — отямившись, хрипко сказав Діавара.— Її треба зігріти!
Вони побігли назад. Анура задихалася від щастя й тривоги. Вона нічого не розуміла і не хотіла думати над тим, що сталося. Дитина! В неї буде дитина! Дякую тобі, Тіанако! Раба твоя довіку! Довіку! Тільки збережи, не обмани, не відбери назад! Хай це не буде сном!
Вони внесли згорток до халупи. Анура поклала немовля на сіті. Діавара заходився роздмухувати вогонь у пічурці. Загорілося галуззя, спалахнуло полум'я, осяяло сіру хатину.
— Неси сюди.
Анура підбіжцем наблизилась до мужа. Вони розгорнули сповиток, в який була замотана дитина. Рожево-біле личко її зморщилося, розплющилися очиці, заплямкав беззубий ротик.
Анура провела тремтячими пальцями по животику дитяти, ніби хотіла переконатися, що воно живе.
— Син! — прошепотіла жінка, любовно пестячи тонкі рученята.— Син, Діаваро!
— Він білий,— теж пошепки сказав Діавара, чомусь оглянувшись.
— А що мені? — розгнівалася жінка.— Що мені до того? Тіанака послала нам сина! Він мій — білий чи чорний!
— Але ж, Ануро,— несміливо мовив рибалка, розгублено чухаючи груди.— Ми чорні... і належимо Чорному Володарю... Ти ж знаєш, як не люблять білих наші володарі! їх роблять рабами...
— Не всіх,— рішуче заявила жінка.— У Чорного Володаря є легіони білих вояків. І мудреці є білі. Не гніви богині, Діаваро! А то забере від нас знову сина!
Дитя всміхнулося, простигло рученята до полум'я, задриґало ніжками.
— Радіє, радіє! — аж захлинулася Анура від щастя.— Неси козяче молоко, Діаваро! Неси хутчіш...
Рибалка метнувся до дверей, вийшов. Незабаром він повернувся з великою глиняною сулією. Відлив трохи густого молока в шапличок. Жінка піднесла посудину до вуст хлопчика. Краплі впали на язичок. Дитина заплямкала, вимогливо закричала.
— Хоче, хоче! — крізь сльози промовила Анура, притискаючи сина до висхлих грудей.— Діаваро! Подякуймо Тіанаці!
Вони стали на коліна, поклали дитину на сіті перед собою і зашепотіли гарячі молитви вдячності...
ЖРЕЦЬ
Настав ранок. Затихла буря. Розійшлися тучі. Тільки легкокрилі хмаринки рожевіли-золотилися на сході. Фіолетово-багряні встали скелі над морем. Над ними ширяли гострокрилі білі чайки.
Діавара підняв сіті, згромадив їх на могутні плечі. Ступивши крок до халупи, відхилив двері.
— Ануро, пливу...
— Тіанака хай береже тебе, Діаваро,— розчулено озвалася жінка.
Вона стояла на порозі вбогої хатини. Діавара вражено дивився на дружину. Як давно він не помічав у неї такого щасливого виразу! Хіба що тоді, коли вони були молоді...
— Чому так дивно глядиш на мене, муже? — ласкаво запитала жінка.
— Бо ти...— Діавара одразу не міг знайти слова,— бо ти нині дуже гарна, Ануро... Ти ніби вдруге стала дівчиною...
Анура спалахнула від щастя. Вона ніжно притисла теплий клубочок до грудей, засміялася стиха. Великі очі жінки заблищали таємним вогнем, бузкові губи здригнулися ласкаво, на чорних щоках заграли цнотливі ямки.
— Так, так, Діаваро,— ледь чутно прошелестіла відповідь.— Ми знову з тобою молоді. Нам є для чого жити...
Жінка задумливо примружилась, ніби дивилася вдалину і, колишучи дитину, протяжно заспівала старовинну пісню матерів Атлантіса, яку давно мріяла заспівати.
Зіронька впала з неба.
На землі народився синок,
На сумній, непривітній землі.
Рушить буря хатини,
Вириває дерева з корінням,
Палить блискавка ліс,
Поглинає рибалок вода,
Забирає невидима смерть вояків
На сумній, непривітній землі...
Терпнуть руки в тяжкому труді,
Ломить спину від болю,
Серце плаче від страху
Перед грізним вогнем з небес.
Та немає страху для матері,
Бо упала з неба радість,
Небесна, яскрава зоря.
На землі народився синок,
На сумній непривітній землі..
Ти радій, виростай.
Ясне сонце стрічай,
Підеш в зоряний край
По сумній, непривітній землі...
Щоб засяяти знову зорею
У молочній дорозі небес...
Діавара так і завмер з тягарем сіток на плечах, слухаючи пісню. Коли Анура кінчила співати, він сяйнув блискучим разком зубів, крекнув задоволено, хитнув головою.
— Бережи його, Ануро. Тепер тобі працювати менше треба. Я справлюся за двох...
— Ні, ні,— захвилювалася Анура.— Я впораюся сама. Ти й так тяжко трудишся у морі. Пливи! Лови нині на трьох. Тільки одне непокоїть мене... Треба освятити ім'ям сонця дитину...
— Будемо ждати жерця,— зітхнув Діавара.
— Хтозна, коли він завітає,— забідкалася жінка.— Негоже дитині щити без імені...
— Назвемо поки що самі,— вирішив Діавара.— А потім, як освятимо, матиме син інше ім'я. Назвемо його Уратана...
— Дарунок бурі,— всміхнулася Анура.— Хай буде...
Рибалка прощально кивнув і рушив до моря. Він зупинився на скелі біля затоки, усміхнувся сонцю, що сходило багровим кружалом над морем, ніжній синяві, теплому вітру. Легко збіг донизу, кинув сіті в човен. Хотів подивитися ще раз на чужого човна, в якому лежала вночі дитина, але його вже не було.
Діавара здивувався. Хто б міг забрати? А втім, що він питає.
