Подвиг Вайвасвати - Бердник Олесь
Тяжкі муки я витерплю за те, що Змію хитрому повірив і крила гадині віддав. Та прийде час, з небес далеких до мене прилетить матуся-Лебедиха і нові крила дасть мені. Тоді наступить твій кінець".
Лаота, розповідаючи легенду, весь загорівся. Чорні щоки його пашіли вогнем, очі блищали. Здавалося, ніби він сам переживав страшні муки Лебедя і ненавидів підлого зрадника.
— Тихо,— стримав його Вайвасвата.— Ти дуже кричиш. Он поглядає сюди один вояк. Бачиш, косує оком?
— Ет,— пробурмотів Лаота, знову загортаючись у лахміття.— Байдуже... Що з мене взяти?
— Лаото,— спитав згодом Вайвасвата.— Так чому ж Чорний Володар узяв собі такий знак? Хто він — Змій чи Лебідь?
— Ха,— насмішкувато озвався старий раб.— Знайшов Лебедя... Е, хлопче! Досить того, що я сказав. То казка стара й химерна. Може, хтось інший розгадає її тобі...
Обоє замовкли, думаючи про своє. Ритмічно гули механічні пристрої в нутрощах корабля, лопотіли вітрила. Погойдувались на хвилях, вилаштувавшись журавлиним ключем, інші кораблі. Все вище випливало сонце на небосхил. Поривами дув теплий вітер.
Ставало жарко. Вайвасвата скинув плащ, підійшов до борта корабля, вдихав морське вологе повітря. Груди роздималися від болісного бажання волі й дії. О боги! Коли, коли наступить жадана мить?
А ніжний подих вітру приніс ледве чутну відповідь:
— Пташеня, зростившії крила, до сонця підноситься. Так, так, ще не готові крила! Ще мало знає Вайвасвата. Терпіти, пізнавати й мужніти треба...
— Вайвасвато,— раптом покликав його Лаота. Юнак оглянувся.
— Чого тобі?
— Присядь знову до мене...
Вайвасвата ліг біля старого раба. Той важко дихав, товсті губи його тремтіли, на віях виступили сльози.
— Що з тобою, Лаото?
— Зажди, Вайвасвато... Я поясню... Я мріяв, розумієш... І так піднісся в тій мрії своїй, що боляче було відкинути її. Я мріяв, що зненацька став вільний... Що йду по дорозі куди хочу... Зупиняюсь де хочу. Розумієш, де хочу. І ніхто не прикує ланцюгом, ніхто не примусить до осоружної роботи, не обізве смердючим рабом! Боги, я готовий вмерти у рівчаку, аби лише на волі! Хоч перед смертю, на старості...
— Лаото... Як же ти...
— Вайвасвато... Скажи, мій синку... Ти правду мовив, що не хочеш скористатися нині своїм кільцем?
— Правду. А ти хотів би? Ти мріяв про...
— Тихо, Вайвасвато... Говори пошепки... До смерті й після смерті, всю вічність я дякував би тобі...
— Чому раніше не сказав, Лаото? — тривожно-розгублено спитав юнак.— Я з радістю! Бери! Отак. Та заховай... Тільки як же ти?
Лаота, закутавшись у лахміття, беззвучно ридав. Сухі, жилаві руки його тремтіли. Вайвасвата не знав, що й діяти. Та ось старий раб отямився від потрясіння, підвівся знову. Очі його пломеніли дитячою радістю. Погляд був занурений у незримий світ. Він бачив свою мрію, відчував свободу, оплакану, вимучену таким нелюдським, таким нескінченним стражданням.
— Синку,— шепотів Лаота.— Хай Велика Доля принесе тобі найкращі свої дари. Благословення всіх матерів земного круга хай буде з тобою...
— Лаото, не треба,— розгублено сказав юнак.— Я ж по щирості. Не треба. Я лише хочу знати... Може, ще чим-небудь допомогти?
— Більше нічого,— прошепотів Лаота.— Вночі — у воду. Я плаваю, як риба. Ми будемо пропливати мимо невеликих островів. Я доберусь. У мене є сухий свинячий міхур. Надму. Втомлюсь — підтримає. А кинуться вранці — скажи, що, мабуть, упав у воду, втонув. Повірять! Кому жаль старого пса? Вайвасвато, годі! Я хочу помовчати. Бо серце не витримає!
Минав день. Майоріли на обрії скелясті острови. Декілька разів до притулку Маруіри приходив Чорний Володар. Вона не виходила назовні, не відзивалася.
Із заходу купчилися хмари. Швидко котилася ніч. Хвилі люто розбивалися об корабель, бризки досягали палуби.
Вайвасвата з тривогою дивився па чорне небо, хитав головою.
— Лаото! Небезпечно пливти...
— Синку,— щасливо шепотів старий раб.— Що мені небезпека? Вдихнути волі! Го-го! Хай мене хвиля об скелі розтрощить, аби на волі!
Темрява вкрила кораблі. Лише грозові примарні вогні горіли над бурхливими стихіями. Вояки поховалися в затишках. Береги розтанули в мороці.
— Пора,— видихнув Лаота.— Благословляю тебе, мій друже, мій сину...
— Зажди,— вхопив старого за руку Вайвасвата.— Одне прохання...
— Кажи...
— Ти де будеш?
— Не знаю. Хіба знає птах, де зупиниться. Перед смертю хочу пройти весь Атлантіс. Хочу бачити людей, хочу дихати волею, хочу розповідати дітям казки, хочу сіяти маїс, хочу збирати плоди в садах!
— Лаото! Коли буде змога — побувай на острові Лопала. То мій рідний острів. На півночі Атлантіса... Там мої батьки. Якщо живі, скажи, що я здоровий, згадую їх. Може, колись побачимось.
— Знайду,— твердо мовив Лаота, стискаючи долоню Вайвасвати.
— Батько Діавара. Мати Анура. Не забудеш? Скажи, що нова доля веде мене. Скажи — як стріла в польоті! Мати знає...
— Скажу...
Темна постать Лаоти повзе до борту. Щезає. І ніби й не було старого раба. Гупає хвиля в корабель, хмарою срібляться бризки в променях грозового сяйва, люто котиться ніч у просторі.
Довго дивився в пітьму Вайвасвата, усміхався сам собі, радів тому, що сталося. Втома поволі зморила юнака, і він заснув.
Прокинувся Вайвасвата від страшного грому. Йому снилося, що вогняний Пір'ястий Змій летить над світом і язиком розпеченим злизує дерева, квіти й зелені трави. А після нього залишається чорна смердюча стежина. Все ближче, ближче Змій, вже його язик торкається Вайвасвати! Юнак розплющив очі. І знову заплющив їх від багрових спалахів...
Кораблі чорними привидами оточували скелястий острів. "У воду сходили когорти вояків. На острові палали села, чулися крики, вибухи. Довгі металеві труби на кораблях вивергали синювате полум'я, пронизливий свист роздирав повітря, а на острові вгору злітали будівлі й люди.
Попід хмарами кружляли вімана — летючі кораблі Сліпучі фіолетові промені інколи спалахували на них, і тоді довгі багрові язики схоплювалися на землі.
Вайвасвата тремтів од гніву й страху. Він спочатку не міг осягнути того, що. бачив. Збагнувши, хотів кинутись у воду, щоб діяти, допомагати тим, хто гинув у вогні. Його кликало серце, воно не могло стерпіти такої жахливої наруги, такого злочинного вбивства людей.
І в ту мить осяйна блискавиця зупинила Вайвасвату. Він завмер. Болісно стислося серце, затріпотіло. Випливли в свідомості слова: "Знак тобі — блискавиця".
А потім внутрішній голос нечутно сказав:
— На лезі меча йдуть люди Атлантіса. Нові зерна ждуть нового поля. Сторожа вогню винесе з полум'я зерна нового посіву.
Вайвасвата кинувся на палубу, ламав руки собі, гірко плакав. Що з ним? Чи потішаються демони лиха, чи божевільний розум його знущається над власним господарем? Хто скаже, хто порадить?
А простір гримотів полум'ям, роздирався криками жертв, радістю й злобою переможних когорт Атлантіса. Вайвасвата, закутавши голову плащем, не дивився, не хотів бачити, думати, жити...
Його привів до тями доторк чиєїсь руки. Вайвасвата підвів голову. На нього дивилися страшні очі Чорного Володаря. Хрипкий голос насмішкувато сказав:
— Так ти пильнуєш господиню свою? Рабе поганий, ти проспав битву. Ради перемоги дарую тобі провину! Неси господиню на берег. Де другий раб?
— Не знаю,— озирнувшись, сказав юнак.— Уночі був... Моше, впав сонний у воду. Велика хвиля була...
— Пес нікчемний,— буркнув Ранатака.— Туди йому й дорога! Добра їжа буде рибам! Пошлю тобі іншого помічника...
Володар відійшов. Незабаром підбіг напівголий жовтошкірий раб. Разом з ним Вайвасвата зайшов до притулку Маруіри. Вона вже сиділа на носилках за оксамитними запонами. Поряд стояв Ган — радісний, усміхнений.
Він дав знак нести. Вайвасвата з рабом підняли носилки. Юнак ледве стримував себе, щоб не закричати від люті. Раб, раб, раб! Чи не краще було б так, як зробив Лаота? Воля, простір, небо! Смерть — так смерть! Аби не ланцюг! Забув, забув він заповіт старого Соата!
Вайвасвата з товаришем стрибнули на мілину, понесли господиню до берега. За ними йшли Чорний Володар і Ган. Юрби чорних вояків нишпорили по острову. Димували руїни. На піску валялися гори трупів. Каркало в небі вороння, хмарами застилаючи ранкове сонце.
До носилок підійшов Чорний Володар. З-за запони вийшла Маруіра. Вона опустила очі, не дивилася ні на кого. Щоки в дівчини поблідли, пальці дрібно дрижали.
— Батьку,— прошепотіла вона.— Що ти наробив, батьку?
— Мовчи,— грізно гримнув Чорний Володар.— Воля Пір'ястого Змія — єдиний закон для всіх. Гане! Іди сюди!
Старший чаклун зупинився поряд з Володарем. Ранатака схопив Маруіру за руку. Метнув її до ніг чаклуна.
— Бери її. Вона — твоя!
РУКА ДОЛІ
Біснувались морські стихії. Хвилі, як гори, вставали перед кораблями. Стугоніли днища від тяжких ударів, потоки води перекочувалися через палубу. Вояки шепотіли закляття демонам бурі, перемовлялися:
— Рука Великої Долі наближається. Білий Воєвода був великим чаклуном! Не треба було вбивати! Тепер його тінь витає над нами! Буде лихо!
А Вайвасвата, скулившись у кутку біля притулку Маруіри, похмуро мовчав. На душі було порожньо й байдуже. Звідкись накотилася хвиля безнадії. Хотілося забуття. Нащо йому життя? В ім'я чого? Адже й найкращі квіти серед людей отруєні! Вони лише на вигляд приємні, а нутрощі в них — гнилі... О Маруіро, навіщо ти завдала такого удару вірі моїй?
"Готуйся до найстрашнішого, Вайвасвато..." Насміхалась! Знала, що її віддадуть плюгавому нікчемі. Знала й хотіла, щоб Вайвасвата був свідком ганьби. Геть, геть! Він лише раб у цьому колі темряви! Чого ж він ще хотів від воєвод і володарів? Хто сказав йому, що від неї слід чекати іншого? Папіруси, легенди, пісні... Їй просто сумно було, їй хотілося забави... А нині — кінець! Кинутись у хвилю, плисти до берега, на волю! Або життя, або смерть! Лиш не завдячувати нікому, ніякій ласці нещирій!..
Він встав, тримаючись за вірьовки, рушив до борта. Зупинився. Високий вал налетів, сипонув водограєм бризок.
— Вайвасвато!
Хто це? Знову нечутний голос?
— Вайвасвато! Я жду...
Юнак різко обернувся. Двері в притулку відчинені. Маруіра кличе його. Він оглянувся. Нікого не видко. Вайвасвата кинувся до входу.
Вона зачинила двері. Схопила юнака за руку. Дивилася знизу вгору тривожними очима, сповненими муки.
